Таїнство Сповіді (І)

Слово до читача

А як звечоріло, того самого дня, першого в тижні, — а двері ж були замкнені там, де перебували учні: страхались бо юдеїв, — увіходить Ісус, став посе­редині та й каже їм: “Мир вам!” Це промовивши, показав їм руки й бік. І врадувались учні, побачивши Господа. І ще раз Ісус їм каже: “Мир вам!” Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас”. Це промовивши, дихнув на них і каже їм: “Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються”.

(Йн 20, 19-23)

Наступною після Святого Хрещення темою нашого додатку буде Таїнство Сповіді, примирення.

Багато хто з нас запитує себе, для чого є сповідь, чому я маю відкривати своє серце перед незнайомою людиною, священиком. Нащо потрібен посередник поміж мною і Богом? Чи не можна спростити визнання гріхів, просто викласти їх перед Богом, а Він, як Той, Хто знає мене краще, ніж я сам себе, напевно, почує і пробачить мене. Звідки я знатиму, що Бог мені їх простив?

Такі та інші питання постають, як відомо, не тільки у людей, які не знають дороги до храму, а й у тих, які ходять до Церкви кілька або кільканадцять років, а також і в тих, хто призвичаєний до цього з дитинства.

У цьому випуску “Проповідника” ми хочемо заново розкрити сенс сповіді людям, котрі з тих або інших причин відмовилися від сакраментальної сповіді, а тим, хто не сповідався, показати дорогу дружби з Богом, де є місце для переміни серця — навернення.

Завважмо, що нині є немало таких, які намагаються переконати нас, що поняття гріха належить минулому. Але насправді це не так; у своєму священицькому служінні я неодноразово зустрічав людей, котрі дуже страждали через те, що сумління не давало їм спокою. Вони носили у своєму серці якийсь біль, що його ніхто не міг вилікувати. І тільки сповідь, щира і в повній довірі до Бога, дала їм цей спокій.

Один старий тюремний священик, який супроводжував багатьох кримінальних злочинців у їхній останній дорозі — а робив він це протягом не одного десятка років — розповів, не зраджуючи при цьому жодної таємниці, що найдужче вражало його ввесь цей час. Отож удосвіта того дня, коли мала відбутися екзекуція, найбільші злочинці ніколи не винуватили себе за вчинки, які мали своїм наслідком смертний вирок і які були відомі всім, а шукали в пам’яті якнайдалі заховані гріхи молодості, що стали початком їхньої життєвої поразки.

Дорога навернення — це часом тривалий процес, де є місце на відвагу вірування, що я вільний, навіть серед різноманітних життєвих перешкод. Я сам відповідальний за свої вчинки, я згрішив з власної вини.

Важливою є також віра в існування Закону, який Бог передав нам у заповідях. Хто сповідається, той визнає, що не завжди був вірний заповідям любові до Бога і ближнього.

Кожен, хто сповідається, знає, що після сповіді повертаєшся набагато глибше змінений, ніж міг собі раніше придумати чи уявити. Віриш, що, дозволяючи очистити себе Крові, яка на тебе сплине, приносиш тим самим омолодження всій Церкві. Вирушаєш з омолодженим серцем проти труднощів щоденного життя.

Нехай черговий номер нашого додатку допоможе нам заново відкрити правду про нас самих, нехай Таїнство Сповіді справді провадить нас до примирення з Богом, з іншою людиною і з самим собою.

о. Маріуш Возняк ОР

Як ми називаємо це таїнство?

Його назва — Таїнство Навернення, бо воно сакраментально здійснює заклик Христа до навернення, повернення до Отця, від Якого людина віддалилася через гріх (пор. Мк 1, 15; Лк 15, 18).

Його назва — Таїнство Покаяння, бо воно освячує особистий і церковний крок до навернення, каяття і заспокоєння християнина, який согрішив.

Його назва — Таїнство Сповіді, бо визнання гріхів перед священиком це істотний елемент цього таїнства.

У глибокому розумінні цього слова — це є також “сповідання”, визнання і прославлення святості Божої і Його милосердя до грішної людини.

Його назва — Таїнство Прощення, тому що через відпущення гріхів, що його дає священик у таїнстві, Бог дарує розкаяному “прощення і мир” (Чин Покаяння. формула відпущення гріхів).

Його назва — Таїнство Примирення. Бо воно дає грішникові примирену любов Божу: “Примиріться з Богом!” (2 Кор 5, 20). Той, хто живе милосердною любов’ю Божою, готовий відповісти на заклик Господа: “Піди, помирися з твоїм братом” (Мт 5, 24).

Чому Таїнство Примирення іде після хрещення

“Ви обмились, освятились, оправдались іменем Ісуса Христа та Духом нашого Бога” (пор. 1 Кор 6, 11). Треба усвідомлювати велич дару Божого, що його ми одержуємо в таїнствах християнського посвячення, щоб зрозуміти, до якої міри гріх повинен бути включений для того, хто “у Христа одягнувся” (Гал З, 27). Святий апостол Йоан говорить також: “Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає” (1 Йн 1, 8). І сам Господь учив нас молитися: “І прости нам гріхи наші” (Лк 11, 4), пов’язуючи обопільне прощення наших кривд із прощенням наших гріхів, що дає нам Бог.

Навернення до Христа, нове народження у Хрещенні, дар Духа Святого, Тіло і Кров Христові, отримані в їжу, зробили нас “святими й бездоганними перед Ним” (Еф 1, 4), як сама Церква, Наречена Христова, “без плями чи зморшки чи чогось подібного” (Еф 5, 27). Проте нове життя, отримане через християнське посвячення, не виключило крихкості та слабкості людської природи, схильності до гріха, який Передання називає хтивістю і який залишається у хрещених, щоб вони, з допомогою благодаті Христової, загартувались у боротьбі християнського життя. Ця боротьба є подвигом навернення для досягнення святості та вічного життя, до якого Господь невпинно закликає нас (пор. Денцінгер-Шенмецер, Зібрання Символів, визначень і декларацій з питань віри і моралі, 1545; “Світло народам”: Догматична конституція II Ватиканського Собору про Церкву, 40).

Тільки Бог прощає гріхи

Тільки Бог прощає гріхи (пор. Мк 2, 7). Ісус є Син Божий, тому Він говорить про себе: “Син Чоловічий має владу на землі відпускати гріхи” (Мк 2, 10), і Він використовує цю божественну владу: “Сину, відпускаються тобі твої гріхи” (Мк 2, 5; Лк 7, 48). Більше того: силою своєї Божественної влади Він дає цю можливість людям, щоб вони здійснювали її від Його імені (пор. Йн 20, 21-23).

Христос побажав, щоб уся Церква у своїй молитві, своєму житті та своїх справах була знаком і інструментом прощення і примирення, що їх Він набув для нас ціною своєї Крові. Він, проте, довірив використання влади відпускати гріхи апостольському служінню, якому доручена "служба примирення" (2 Кор 5, 18). Апостол посланий “від імені Христа”, і “сам Бог” через Нього волає і молить: “Примиріться з Богом!” (2 Кор 5, 20).

Примирення з Церквою

Під час свого публічного служіння Ісус не тільки прощав гріхи, а й показував наслідки цього прощення: Він відновлював прощених грішників у громаді Люду Божого, від якої вони віддалилися через гріх і навіть були виключені з неї. Яскравим свідченням цього є той факт, що Ісус допускає грішників до Свого столу — більш того, Він cам сідає за їхній стіл: жест, що приголомшливо виражає водночас і прощення Боже, і повернення в лоно Люду Божого (пор. Лк 19, 9).

Зробивши апостолів учасниками cвоєї власної влади прощати гріхи, Господь дає їм також владу примиряти грішників із Церквою. Цей церковний вимір їхнього доручення виражається, зокрема, в урочистих словах Христа, звернених до Симона-Петра: “Я дам тобі ключі Небесного Царства; і що на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі” (Мт 16, 19). “Те ж доручення зв’язу­вати і розв’язувати, дане Петрові, також дано колегії апостолів, з’єднаній з їхнім Главою” (Мт 18, 18; 28, 16-20)” (пор. “Світло на­родам”: Догматична конституція II Ватиканського Собору про Церкву, 22).

Слова “зв’язувати” і “розв’язувати” означають: той, кого ви виключите зі свого спілкування, буде виключений зі спілкування з Богом; той, кого ви знову приймете до свого спілкування, і Богом буде прийнятий. Примирення з Церквою невіддільне від примирення з Богом.

Наслідки Таїнства Покаяння

Вся дієвість Покаяння полягає в тому, щоб відновити нас у благодаті Бога і з’єднати в дружбі з Ним”. Отже, мета і наслідки цього таїнства — примирення з Богом. У тих, хто приймає Покаяння зі скрушеним серцем і благочестям, “настає відчуття миру і душевного спокою, супроводжуване глибокою духовною втіхою” (пор. Трид. Соб: Денцінгер-Шенмецер, Зібрання Символів, визначень і декларацій з питань віри і моралі, 1674).

І справді, Таїнство примирення з Богом приносить справжнє “духовне воскресіння”, відновлення гідності та життєвих благ дітей Божих, найдорогоцінніше з яких — дружба Божа (пор. Лк 15, 32).

Це Таїнство примирює з Церквою. Гріх надломлює або розриває братерську єдність. Таїнство Покаяння виправляє або відновлює його. У цьому розумінні воно не тільки лікує того, хто повернений до спілкування Церкви, а й оживлює Церкву, що потерпіла від гріха одного зі своїх членів (пор. 1 Кор 12, 26).

Грішника, відновленого або зміцненого в спілкуванні святих, підтримує також обмін духовними благами між усіма живими членами Тіла Христова, які здійснюють своє земне паломництво або перебувають у небесній отчизні (пор. “Світло народам”: Догматична конституція II Ватиканського Собору про Церкву, 48-50).

Необхідно нагадати, що примирення з Богом має як наслідок, так би мовити, інші примирення, що зціляють інші розриви, заподіяні гріхом: розкаюваний, який отримав прощення, примиряється із самим собою в глибині свого єства, де він знову знаходить внутрішню правду: він примиряється з братами, яких він колись образив і зранив; він примиряється з Церквою; він примиряється з усім створінням у цілому (пор. Апостольское обращение Иоанна Павла II “Примирение и покаяние”).

Віддаючи себе в цьому таїнстві милосердному суду Божому, грішник певним чином уже випереджає суд, якому він буде підданий в кінці земного життя. Тому що саме тепер, у цьому житті, нам дається вибір між життям і смертю, і тільки через навернення ми можемо ввійти до Царства, з якого тяжкий гріх виключав.

Звертаючись до Христа через покаяння і віру, грішник від смерті переходить до життя “і на суд не приходить” (Йн 5, 24).

Чи священики придумали сповідь?  

Перш ніж приступимо до Таїнства Покути

Роль навернення у Таїнстві Покаяння

Не забуваймо, що сповідь — це зовсім не просте таїнство і що “покута” означає metanoia, тобто постійний процес повного навернення, передусім у зоні думок, концепцій.

Тут ми не маємо бажання повністю розрахуватися з Богом: у рахунку сумління не йдеться лише про статистичний підрахунок скоєного зла, а передусім про завбачливе програмування розвитку. У процесі, під час якого ми переступаємо через самих себе, стаємо кращими, велику роль може відіграти виправлення через щоденний вечірній рахунок сумління.

Не обминаймо іншої людини, стараймося спочатку примиритися з ближнім і лише потім отримати примирення з Богом у Таїнстві Прощення.

Перед сповіддю ми не повинні забувати про кілька основних справ. Передусім, про те, що ми наближаємося до Таїнства Покути. Багато людей, які через багато років нарешті зламали внутрішній опір і стали сповідатися, скаржаться на труднощі, пов’язані з цим таїнством. У таких випадках я зазвичай пояснюю, що вислів “покута” у своїй суті містить зусилля і навіть терпіння, які закінчуються радістю відродження. Пояснюю також, що тільки людина з певними відхиленнями від “психічної” норми відчуває “саму лише радість”, наближаючись до грат конфесіоналу. Кожна ж “нормальна” людина повин&на переживати труднощі, а інколи навіть неспокій покути.

Вислів “покута” грецькою передається словом metanoia, що означає “зміна”, “радикальне перемінений”. Така істотна зміна людини називається просто “наверненням”. До такої покути закликав Христос уже на початку своєї діяльності (Мк 1, 15). Ісус звертався з цим закликом не до безбожників, чужоложників та інших грішників, а промовляв до людей глибоко віруючих у Ягве, часто людей чистих та шляхетних. Такі досвідчені теологи, як домініканець о. Гаррігу-Лагранж, вважали, що зрілий християнин повинен пройти через три “дороги” навернення. Тепер це здається недостатнім! Говориться про “постійне” навернення. А тому, пам’ятаючи про необхідність постійного процесу зміни, ми зовсім інакше розуміємо приступання до Таїнства Покути. Де елемент, фрагмент напряму “щоденного навернення”, яке у теології мудро називається благодійством покути. Зрештою, вся наша Спільнота з Христом, тобто Церква, повинна бути semper reformanda, тобто у стані невпинного навернення. Усвідомивши те, що навіть Церква, пронизана Святим Духом, потребує постійного коригування, і ми легше приступимо до Таїнства особистої покути.

Приступаючи до св. сповіді, ми не повинні керуватися бажанням докладно розрахуватися за все. Це зовсім не означає, що ми не повинні зробити перед Таїнством Покути рахунку сумління. Однак із великим занепокоєнням я слухаю перебільшено докладні спроби розрахуватися з Богом. Найбільший смуток навіває бачення Бога як Головного Бухгалтера або Немилосердного Шефа фінансового комітету. А такий образ часто проступає зі слів людини, яка стоїть навколішках на сходах конфесіоналу. От така карикатура Отця марнотратного сина постала в ментальності деяких віруючих. Пишу це зі смутком, бо педанти то нещасні люди. У більшості своїй вони дуже побожні, бажаючи якнайкращого, але внаслідок складних для лікування неврозів ефект виходить не найліпший. Звичайно, суд Найсправедливішого і Наймилосерднішого Отця, що проникає в наміри і мотиви людини, може бути зовсім іншим. У певні моменти духовного життя “хвороба вагання” є творчою. Я маю на увазі періоди життєвого перелому, “навернення”. Тоді з’являється запал неофітів і певна делікатність, вразливість сумління майже на межі з ваганнями. Говорячи зі співчутливим занепокоєнням про перебільшений розрахунок, не буду заперечувати, що зі ще більшим побоюванням думаю про людей із широким сумлінням, які зі скромним виразом обличчя признаються, що, власне, “не мають із чого сповідатися”. Після “перегляду” сумління виявляється, що “забули” пропущену добровільно і свідомо недільну Службу Божу, кілька серйозних крадіжок чи таку “дрібницю”, як Шоста заповідь. Просторим і широким, мов степи, є сумління людей, які безтурботно засвідчують перед конфесіоналом: “Я нікого не вбив, нічого не вкрав, тому відчуваю себе чистим і в порядку”.

Роль розважливості у вихованні своєї совісті

Фальш надмірного звуження, як і завеликого розширення сумління, походить (поза органічними причинами і впливами середовища) з надто однобічного розуміння самого сумління. Більшість із нас визначає сумління як “якийсь внутрішній голос, що сигналізує про погані вчинки”. Це розуміння є негативним і надто ретроспективним. У цьому розумінні сумління нагадує бічне дзеркальце автомобіля, яке дозволяє контролювати ситуацію позаду. Але ж це дзеркальце має також свою позитивну функцію, яка робить можливою безпечну їзду “вперед”. Так само і сумління, поряд з ретроспективними функціями, що досліджують ситуацію в минулому, має важливе завдання формування майбутнього. Людина-бо не є “вже готова”, вона знову й знову переступає через себе, здійснюється, відбувається. У прагненні до чогось чи когось дуже важливо поставити питання: “Куди ж я все-таки йду?” На початку рахунку сумління я повинен знати мету свого “здійснення”. Якщо я скажу, що розвиваюся для того, щоб “людям було краще” — це чудово, але замало! Тому що й невіруючі можуть прагнути до того самого. Якщо я прагну до реалізації 10 заповідей, то pf деякий час мене охоплюють утома і розчарування. Чи варто аж так побиватися задля дотримання юридичних правил? Стільки людей щодня порушують закон і сплять спокійно. Для мене, християнина, сенс життя полягає в уподібненні до найбільшого Приятеля — Ісуса Христа. Одне з перших питань рахунку сумління — це не “скільки разів” і “з ким”, а “чи я подібний”, чи “наслідую”.

Маючи визначену мету діяльності, я повинен зайнятися визначенням відповідних засобів, які можуть дати мені можливість вчасно встигнути. І тут ми дотикаємося до сфери, забутої багатьма сучасниками, яка визначається в теології як чеснота розсудливості. Варто замислитись над тим, що людина з таким видатним інтелектом, як св. Тома Аквінський, наполягав саме на розсудливості, а не на сумлінні. Виховуючи розсудливість, виховуємо сумління, яке реагує правильно.

У діяльності, тобто прагненні до мети, ми проходимо через кілька етапів розсудливості. Спочатку повинен бути роздум: я роздумую про засоби, які маю застосувати. Є люди, переважно сангвініки, які надто мало часу присвячують роздумам. Вони воліють діяти зразу, сторчголов. І від самого початку роблять дурниці.

Після теоретичного розмірковування над способами, глузд повинен зробити вибір найбільш відповідного методу діяльності. Деякі люди розторопно помічають багато можливостей діяльності, але їхньою життєвою помилкою є те, що вони не можуть зробити вибору. Саме глузд повинен привести до найбільш відповідного вибору. Не можна робити вибору не замислюючись, але й не можна відкладати до без кінця. Після цієї фази теоретичного вибору настає реалізація. Досі багато залежало від інтелектуальних здібностей, тепер воля повинна керувати вчинками. Є чудові теоретики, які досконало програмують, але, на жаль, їм іноді бракує сил для здійснення планів. У певний момент треба перейти від теорії до життя. І тут потрібна розсудливість, яка не тільки наглядає за реалізацією теоретичних положень, а й контролює процес виконання. Бажаючи вдосконалити діяльність розсудливості і тим самим сформувати правильні реакції сумління, треба пам’ятати, що сама розсудливість складається ніби з декількох інтегрально поєднаних частин. Першим складником цієї чесноти є “пам’ять”, яка повинна зберігати закодовані колишні поразки та успіхи. Вона спрощує правильну діяльність, убезпечуючи від повторення помилок, допущених один раз. Це дуже важливо, тому що ми легко можемо впасти в оману. Ми частенько багато чого забуваємо, і оточення нам це нагадує. Тоді настає процес звичайної, інстинктивної самооборони через так звану проекцію. Усі власні помилки та власне недбальство перекидаємо на інших. Отож, натомість відверто признатися, ми поволі, щораз більше обманюємо себе та інших. Народжується брехливість, що згодом спричинює труднощі у розрізненні правди і фальші. Фальш, попервах невеличка, на вигляд нешкідлива, проникає вглиб психіки і дає поштовх процесу брехливості.

“Відчуття реальності” — друга складова розсудливості — є тим, що ми називаємо “почуттям реалізму”. Відчуття реальності, пов’язане з розпізнанням правди, також належить формувати у собі. Самовихованням треба досягти того, щоб панувати над уявою, щоб завжди чітко усвідомлювати, що є тільки її грою, а що відбувається насправді. Не приборкання фантазії є джерелом втрат не тільки в особистому житті.

Стародавні римляни мудро говорили: “age quod agis” — “роби, що робиш”, тобто, роби, дій з усією енергією. Легковаження цих, може, банальних, принципів, призводить до послаблення розсудливості на фазі виконання, а через це також розбещує сумління.

Розсудлива людина повинна мати також docilitas, тобто здат­ність, готовність учитися в ін­ших, приймати від них зауваження. Ми так не любимо, коли нас хтось повчає. Звичайно, поради не треба приймати некритично. Треба знати, чий досвід може бути корисний. Завжди цінними будуть зауваження фахівців та спеців. Ми самі (треба вміти це визнати), на жаль, не наймудріші. Найрозумніше, однак, скористатися з поради Наймудрішого. Святий Дух діє своїм світлом через особливий дар поради. Цей дар має доповнити те, чого бракує короткозорій і обмеженій людській думці. Вона не може проникнути у таємницю Божих планів. Про дар поради повинні просити у молитві особливо ті, хто, бажаючи знайти мету свого життя, вагається у виборі подальшої дороги. Вони мучаться, бо не знають, до чого були покликані. Тоді розсудливість наказує застосувати єдиний правильний засіб: молитву — прохання про світло.

Діючи розсудливо, не можна діяти схематично, а навпаки, гнучко. Зрозуміло, що йдеться про гнучкість не щодо незмінних, основних моральних принципів. Ця гнучкість полягає в здатності пристосуватися до мінливих обставин, у яких діє людина. Треба дивитися широко розплющеними очима, бути спостережливим, не впиратися у вузькому доктринерстві, а реагувати на нові обставини і спромогтися змінити навіть наймудріше попереднє рішення. У новій ситуації воно вже не буде наймудрішим. Уперте дотримання застарілої програми не тільки в особистому житті, а й у будь-якій сфері може призвести до катастрофічних суспільних наслідків.

Останній елемент — здатність передбачати — є надзвичайно важливою складовою розсудливої діяльності. Керуючи приватною чи суспільною діяльністю, треба вміти випереджати ситуацію, бачити дальший перебіг подій, передбачати кроки партнерів, а в політичній та військовій царинах — розгадати стратегію противника. За умов шалених темпів сучасності не можна спізнюватися, треба йти принаймні на крок попереду. Тут потрібна уява не райдужна, казкова, а регульована спокійним реалізмом. Люди, позбавлені уяви, безпорадні, загублені, обмежуються тільки поглядом у минуле, оплакуючи попіл історії власного життя або історії народу. Їм бракує динаміки — творчого спрямування до істотної мети життя.

А втім, при спробі підкреслити роль розсудливості у формуванні нефальшивого сумління, творчої позиції щодо мети діяльності, правильного вибору засобів і правильної реалізації намірів не слід оминати ретроспективи. І вона має своє значення у творенні майбутнього. “Духовним лібералам”, які досить вільно судять про всіх і все, незайве нагадати, що безтурботність слід облишити, коли думаєш про те, що ми називаємо гріхом тяжким, або смертельним. Поза насолодою, іноді надзвичайно інтенсивною, як при сексуальних гріхах, є водночас біль зрадженого Друга — Ісуса Христа. І тому слід докладно пригадати собі всі хвилини зради. Якщо важко назвати точну кількість цих серйозних гріхів, оскільки вони сталися давно, достатньо буде приблизно вказати частоту. Не буде також педантизмом, якщо ми розкажемо про обставини, які кардинально змінили ситуацію.

Мені згадується один горянин, який сповідався мені в тому, що скинув з даху кожуха. “Забув” бідолаха додати “дрібницю”, що в кожусі була… теща. Натомість варто знати, що немає потреби сповідатися в усіх повсякденних гріхах. Досить назвати ті, які належать до категорії певних злих учинків. І не слід зосереджувати надмірної уваги на дріб’язкових підрахунках, випускаючи найважливіші справи. Якщо відкинути певні незначні факти, можна зосередитись на створенні системи виправлення зла, що є ціннішим від непродуктивного занурення в підрахунки.

Питання, які варто собі поставити

Кажемо: “гріх повсякденний” — і “гріх смертельний”. Дехто має серйозні труднощі з тим, як відрізнити одне від другого. Скоїти тяжкий гріх не так легко, як здається. Йдеться не про швидкість, бо це може статися протягом частки секунди — тут усе залежить тільки від повної свідомості та добровільності вчинку. Звичайно, сам учинок, про який ідеться, не може бути дрібницею. Звідси випливає, що в разі, якщо наявні порушення розпізнання, помилка або створення примусової ситуації, то вчинок не може бути кваліфікований як тяжкий гріх. Вже саме відверто поставлене питання: “Не знаю, чи це смертельний гріх?” — показує, що його не було скоєно, бо відсутній елемент повної свідомості, супутником якої є впевненість.

Якщо ми пригадуємо собі та осмислюємо скоєні погані вчинки, слід сягати якомога глибше — до самого джерела. Якщо я брешу, то “для чого”? Не одне й те саме — брехня з боягузства, брехня з бездумності, і вже зовсім інше — обминання правди через надмірні амбіції. Моральна оцінка тієї самої ситуації залежно від виявленої мотивації буде різною. Проводячи ще глибше самоспостереження, ми врешті повинні визначити: “Що є моєю головною вадою?”

Конструктивним є також питання, що стосується всіх гріхів: “Чи є причиною їх скоєння слабкість?”, “Чи є у цьому зумисність?” Або: “Може, я вже звик до зла?” В останньому випадку йдеться передусім про повсякденні гріхи. Напевно, іноді можна освоїтися і з убивством, але значно легше призвичаїтись до малого зла, яке дає навіть деяке задоволення. Я особисто люблю пліткувати. Ніби дурниця, але я відчуваю, що оця “любов” становить найгірше в тій дрібниці. Повторюваний за звичкою повсякденний гріх — це неначе “пил на любові”. На початку майже непомітний, згодом покриває все грубшим шаром, який може почати душити, так що поволі втрачаємо подих життя, вмирає любов. Слід пам’ятати, що терпиме ставлення до повсякденних гріхів може привести до скоєння тяжкого гріха. Легкий гріх може раптом “зробити якісний стрибок” до смертельного гріха. Найкраще це видно на прикладі крадіжки. Дрібна крадіжка — це дрібний гріх. Так воно є взагалі (але треба зважати на обставини: “У кого вкрадено?”; для людини в граничній бідності або в ситуації крайньої небезпеки дрібниця зовсім не є дрібницею, наприклад, шматок хліба в нашій реальності і в концентраційному таборі). Систематичне повторення дрібної крадіжки в результаті кількісного зростання у певний момент переходить з огляду на намір у “велику аферу”, стає великою крадіжкою, серйозним гріхом.

Наприкінці рахунку сумління не повинно забракнути питання: “Чи я став кращим з часу останньої сповіді?” Або, наприклад, у передшлюбній сповіді: “Чи ми витримали випробування любові?” (Конфлікт між любов’ю як взаємним пожаданням і Любов’ю до Христа, Який говорить: “Якщо любите Мене,… дотримуйтесь Моїх заповідей…” — зачекайте до шлюбу з сексуальною близькістю) або “Чи зросла наша взаємна любов?” З огляду на загальну тенденцію до розвитку було б дивно, якби в найважливішій царині людського життя — любові — був застій. Власне в любові нема тупцювання на місці: якщо немає розвитку — є регрес. Чому мені всюди все вдається, я отримав додаткові пів-ставки, замовлення, і навіть — незважаючи на труднощі з будівельними матеріалами — з неймовірними зусиллями ставлю “хатинку”. Я здатний зростати професійно, беру уроки англійської, хоч я вже “старий кінь” — а тут, у любові, відступаю, малію. Де причина цього?

Коли випробовуємо сумління, уникаймо схематичних питань, навіть із найпобожніших книжечок. Використання стереотипу — це перший крок до гальмування розвитку.

Нетиповим, нешаблонним способом можна спробувати “заскочити зненацька” самого себе такими питаннями: Що про мене думає сам Бог? А що додала б до мого рахунку сумління людина, яка знає мене найкраще? А та людина, яка не може мене терпіти або не симпатизує мені? Чи не переповнене моє життя лише турботами про самого себе? Які принципові орієнтири мого життя, до чого я прагну? Як я слуаю натхнення Святого Духа? Чи я є свідком Воскреслого? Говорячи про Церкву, чи думаю “ми”, а не “вони”? Чи я реалізував рішення виправитися з останньої святої сповіді?

А для подружжя питання:

Що я прочитав про Таїнство Шлюбу і подружньої любові? Чи з часу одруження я навчився мо­литися інакше, вдвох? Як я включаю “жертву” нашого подружнього життя в Найсвятішу Жертву Служби Божої? Чи можу для добра нашої спільноти опанувати себе, замовкнути і перечекати, коли я знервований і роздратований, або почуваюся скривдженим і ображеним? Чи схильний у наших суперечках визнати взаємну провину, і мою також? Чи можу сконцентруватися на тому, що нас єднає, і не затримуватися на справах, які можуть нас роз’єднати або порізнити? Чи є в нашій родині Святе Письмо і чи ми його читаємо?

Чи вміємо розмовляти з дітьми на релігійні теми? Чи наш дім відкритий для інших? Чи серйозно ми ставимося до запитань і проблем дітей? Чи стараємося дотримуватися спільної “виховної лінії” щодо наших дітей? Чи не боїмося ставити перед дітьми щораз більші вимоги і заохочувати їх до творчості? І т. ін.

Щоденний іспит совісті як шлях до навернення

Врешті, насамкінець, у зв’язку з рахунком сумління, раджу: виконуймо рахунок сумління щодня. Звичайно, нелегко відтворювати минуле, особливо якщо давно ми не були на сповіді. Такий “шановний ювіляр” міг би так не ламати собі голову, якби щодня присвячував хвилину або дві на короткий підсумок дня. Ті незмірні духовні плоди, що їх дає частий рахунок сумління, як, зокрема, контроль внутрішнього розвитку, повинні схилити нас до прийняття цієї практики. Тим більше, що “не змарнуємо” нічого зі свого часу, якого нам бракує і за який ми постійно боремося. Щоденний звіт перед Богом і людьми найкраще долучити до вечірньої молитви. Часто вона є така “заколислива”, “промимрена”, схематична. Впровадження рахунку сумління до вечірньої молитви дуже пожвавило б її. Більше того, вечірня пора сприяє підсумовуванню цілого дня. У вечірній час панує відносний спокій — діти полягали спати, ніхто не заважатиме…

Пропоную щоденний рахунок сумління не розпочинати завжди молитвою про світло, і лише іноді — подякою за весь день, тому що найкращим проханням до Бога є щиросердна подяка. Важливо, щоб рахунок сумління став компонентом самої молитви. Нехай це буде, наприклад, невеличкий аркушик паперу. Навіть ця дрібниця зламає колишню схему молитви. Я беру якесь письмове приладдя і починаю творити на папері план наступного дня. Усе згідно з тим, що ми раніше говорили про динамічну концепцію людини і виховання розсудливості, а тим самим і сумління. Програмуючи найближчий день, будьмо милостиві до себе. Це не трудове змагання! Поряд із годинами сумлінної праці я повинен передбачити і відпочинок — родинний, особистий. Може, я зумію викроїти 10 хвилин на щоденне вдумливе читання Святого Письма? А може, є щось, що можна зробити для ближніх? Щоб наше подружжя не замикалося в собі й на собі, бо від нього скоро втече любов.

Важливо не завищувати план, аби можна було його реалізувати, але й не занижувати. Маймо відвагу й амбіції ставити до себе вимоги! З досвіду я знаю, що в деяких справах треба діяти гнучко, з певним відпочинком, паузами, перервами. Нагромадження одного на інше спричинює нервове напруження і загрозливі для оточення вибухи. На жаль, є справи, які треба зробити “за пару хвилин”. Але давайте — наскільки це залежить від нас — відмовимося від супер-економного використання часу і не травмуймо своїх і чужих нервів, надто щільно оточуючи себе “справами”.

Наступного дня вечірня молитва полягатиме в коригуванні вчорашніх намірів sз сьогоднішнім днем. Якщо маєш дружину (або чоловіка), мені здається, було б нерозсудливо програмувати спільне життя окремо, на самоті. Спільно виконаний рахунок сумління має додаткову цінність об’єктивності. Твій партнер у житті, який бачить тебе вдень і вночі, напевно, доповнить програму об’єктивним — хоч, може, й критичним, зауваженням. Учорашній план дня після вечірнього виправлення має шанс стати більш реальним завтра!

Склавши програму, варто на хвилину застановитись над тим моментом, коли духовний розвиток був, може, особливо помітний, але важливим є й інше: щоб, не заходячи в подробиці, виявити найбільшу помилку дня. Роблячи конструктивні висновки з поразки, не можна забувати перепросити Бога за зло і просити, щоб на “заваленій” сьогодні ділянці завтра було краще. Я сам переконався в тому, що, інтенсивно молячись увечері за краще завтра, я включав сили, могутніші за мою власну енергію, і наступний день був днем зростання.

Примирення з ближнім як умова примирення з Богом

Чого ще не потрібно робити перед сповіддю? Звичайно, не можна проходити повз іншу людину. Сартр визначив ближнього як “того іншого, який заважає”. Кожен з нас завдає багато клопоту іншим, а ті інші — нам. Любов до людини — це найбільше випробування справжньості моєї любові. Ми схильні до великих проявів любові: скочити у воду, щоб урятувати потопаючого, винести з охопленого полум’ям будинку дитину. Але не те у разі менших, щоденних, сусідських справ. Скільки сварок за розлиту в коридорі воду, за грюкання дверима — це і є “той інший, який заважає”, не дає жити. Стаючи на захист “екзистенції”, якій загрожує небезпека, обороняємося криком, а коли це не допомагає — мовчанням, розривом дружніх, сусідських і навіть родинних стосунків. Ми заявляємо: “Я просто не розмовляю”. Ця тиша є грізною. Кожен день мовчання віддаляє, утворює прірву, яку щораз важче подолати. Ми приступаємо до Таїнства Прощення і кажемо: “Я не серджуся, але вдаю, що не бачу його — він для мене як повітря, ніби не існує”. Ближній, брат у Христі, не існує? А сам я хочу отримати прощення у Таїнстві Покути! Обминаю людину, хочу дійти безпосередньо до Бога. Забуваю, що Ісус сказав: “Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і прине­сеш дар твій” (Мт 5, 23-25). У словах Христа важливим є порядок: спочатку людина, примирення з нею, і тоді, пізніше, Бог — дар для Нього, священна чинність, свята сповідь. У нас переважає свідомість зворотного порядку. Буде дуже важливим успіхом сповідника, якщо він спроможиться направити покутника після сповіді по пробачення до іншої людини. У православній церкві людині не можуть бути відпущені гріхи, якщо вона “пробуває у сварці і не хоче примиритися зі своїми ворогами”.

Ще одна істина з Євангеліявід св. Матея, з уже цитованого фрагмента, часто не доходить до нашої свідомості, не проникає в сумління. Ісус сказав: “що твій брат має щось на тебе”. Це означає ситуацію, коли ти можеш почуватися цілком спокійно. Я можу не відчувати жодної вини. Однак досить того, що мій брат має “щось на мене”. Вчитель із Назарета не розмірковує, чи образа, яку має цей брат, слушна, чи неслушна — Він тільки засвідчує конфліктну ситуацію. Аж до такої міри делікатним і чуйним є Євангеліє! Звичайно, здебільшого в житті є винятковими ситуації, коли кожна спроба вияснення закінчується ще більшим конфліктом. У таких випадках, або в ситуації “роззухвалення” другої сторони нашою поступливістю, або в контакті з особами з патологічно викривленою психікою розв’язувати болісний і складний конфлікт потрібно інакше. Іноді ми неначе твердошкірі — навіть такий виразний текст про постійне, безконечне пробачення можемо потрактувати як обмеження пробачення до кількох ситуацій. А все ж у св. Луки читаємо: якщо твій брат сім разів на день завинить перед тобою, і сім разів зверне­ться до тебе, кажучи: шкодую — то пробачиш йому. І ми знаємо, що “сім”, єврейська сакральна цифра, означає щось більше, ніж наше сім. Петро дістав дивну відповідь на питання “Скільки разів повинен пробачати?” — “сімдесят сім разів”. Зіставлення двох сімок у євреїв означало “безконечність”, тобто я завжди повинен пробачати, і то перш ніж приступити до Таїнства Покути.

З книги: Tomasz Pawłowski OP, Przewodnik dla zniechęconych, Poznań, 1986

Чому мені не можна приступити до таїнств?