Земля як знак неба

Розвідники Ханаан-землі. Гравюра з Біблії короля Якова  

Річниця незалежності України під час воєнних дій на нашій території переживається особливо. Два десятиліття незалежності – не такий уже довгий час, якщо дивитися на нього з перспективи століть. Але з погляду людського життя 23 роки – це вже немало. Тож, роздумуючи над історією нашої Батьківщини, варто подивитися на уроки Старого Завіту щодо Обіцяної землі та історії загалом. Тоді ми зможемо почерпнути своєрідний моральний урок для сучасності.

У Старому Завіті дар землі посідає визначне місце: від початку Божого одкровення людям в особі патріарха Авраама Господь постійно говорить про землю. Божа любов має виражатися в чомусь конкретному, а не лише в невидимій благодаті. Сама обітниця є відновленням дару землі, зробленого першим людям, та у відповідь людина згрішила непослухом, за що й земля стала піддаватися людям із трудом (Бут 3, 17-19). Аврааму та його потомству обіцяно Ханаан-край (Бут 13, 14-17), землю, «що тече молоком та медом» (Вих 3, 8). Тому першим важливим пунктом у розумінні дару землі є те, що земля – це Божий дар. Божа обітниця стає дійсністю з виходом ізраїльського народу з Єгипту та заселенням Палестини (Втор 7, 17-24). Як часто повторюється в Книзі Ісуса Навина, Бог віддає до рук ізраїльтян цю землю (ІсНав 1, 2-6), бо «Господня земля, і все, що на ній, вселенна й мешканці її» (Пс 24, 1; див. Лев 25, 23). Ізраїль здобуває Палестину не тому, що юдеї праведні й на це заслуговують, а виключно завдяки Божій благодаті (Втор 9, 5‑6).

Вірність єдиному Владиці

Але цей дар можна втратити, бо він не абсолютний. Бог дав умову збереження землі: треба бути вірними Йому та Його заповідям (Втор 8, 19-20; 28, 63-66). І подальша історія Ізраїля в Обіцяній землі підтверджує цю логіку. Варто згадати історію суддів, описану в біблійній книзі з такою ж назвою. У ній ми знаходимо цілу низку подій, описаних за однаковим сценарієм: а) невірність Ізраїля; б) кара від Бога через появу ворогів; в) Ізраїль кається; г) визволення цілого народу через посланого Богом суддю. І далі обидві книги Самуїла та Царів продовжують цю саму думку: проживання на Богом даній землі залежить від самого народу, від його вірності єдиному Владиці всієї землі. Ізраїль тільки під ударами ворогів розумів свою невірність і навертався, але це навернення не тривало довго, за що він знову був караний. Урок бід приносив нетривалі плоди…

Трагедія ізраїльського народу розігрується поступово: спершу народ ділиться на дві частини – Північне Царство (що бере собі назву «Ізраїль» і згодом матиме столицю в місті Самарії) та Південне Царство (Юдея з центром у Єрусалимі). Поділ відбувся по смерті Соломона й залишив глибокий слід в історії вибраного народу. Північне Царство стало віддалятися від Бога і впало під ударами ассирійського війська 722 року до Різдва Христового. Значну частину населення було депортовано, а на їхнє місце заселено інші народи з їхніми релігійними поглядами, тому жителі Південного Царства почали сприймати самарян за нечистокровних євреїв, що ще більше роз’єднало народ. Північне ж Царство протрималося до 585 року, коли було здобуте Вавилонською імперією. Розпочався період вигнання, який був нагодою поглибити розуміння місії ізраїльського народу та дару землі зокрема. Час вигнання був дуже плідним на написання священних книг, для розвитку Літургії та кращого осягнення самим народом своїх традицій і культури. У цей час пророки говорили, що Бог знову змилосердиться над своїм народом і вони повернуться на свою землю після часу покути й очищення (Єз 11, 17‑21).

Як душа у тілі, так християни у світі

Пророк Ісая говорить про «нове небо та нову землю» (Іс 65, 17). Бог, бачачи невдачу свого плану через невірність Ізраїля, змінює його: буде нова земля для нового народу. Очікування на здійснення цього плану переноситься на період приходу Месії, який і здійснить втілення цього Божого дару. Ісус, обіцяний Спаситель, не сповнив очікувань Ізраїля в земному вимірі, не дав вибраному народу землі та політичного апарату. Він говорив, що Його учні мають стати сіллю землі (Мт 5, 13), тобто такою маленькою групкою, яка має рятувати світ від зіпсуття, щоби Божа воля здійснилася як на небі, так і на землі (Мт 6, 10). Ба навіть сказав, що найцінніші скарби треба збирати не на цій землі, а на небі, де їм нічого не зашкодить (Мт 6, 19). Бо будуть нові небеса й нова земля (2 Пт 3, 13; Одкр 21, 1), де нарешті сповняться всі очікування нового вибраного народу – християн і де Бог буде зі своїм народом назавжди.

Так Святе Письмо вчить нас приймати зі вдячністю дар землі та відповідати на нього нашою вірністю, пам’ятаючи, що ми – громадяни Неба, а на землі ми лише «приходьки й подорожні» (1 Пт 2, 11). Однак ми повинні докладати зусиль, аби Боже Царство розвивалося вже тут, на землі. Як написав автор «Послання до Діогнета»: «Як душа у тілі, так християни у світі». Дбаючи про землю, довірену нам Богом, віруючий не може порушувати Божих заповідей. Ідучи до вічної землі поєднання з Богом, ми вдосконалюємо земну дійсність. Бо земля – це місце, де людина реалізує свій союз із Богом через літургійне служіння, через подяку за плоди, через любов до ближніх. Земля дає гідність і свободу, але згідно з Божою волею. Якщо земля не стане видимим знаком небесної дійсності, таїнством Неба, де ми будемо жити в повній єдності з Богом, то вона буде забрана, людство буде покутувати, щоби знову відкрити суть дару землі й Батьківщини, які мають нам нагадувати про батьківщину Небесну.

о. Патрик Оліх OFM, "Католицький Вісник", № 16/ 2014