Ми не створюємо те, що називаємо істиною. Істина — це божественний дар, який ми отримуємо. Саме тому Католицька Церква навчає авторитетно й не допускає лібералізації свого вчення.
Минулого літа я мав нагоду відвідувати заняття з морального богослов’я. Під час одного з них ми працювали над текстом морального трактату із Summa Theologiae. Роздумуючи над чеснотою віри, святий Тома Аквінський стверджує, що людина, яка не визнає однієї правди віри, не може цілковито приймати іншу. Я неодноразово чув цей вислів, проте в той момент він для мене прозвучав із особливою силою. Весь текст безумовно гідний уваги, проте я хочу зосередитись на цьому основному посланні, яке скерував до нас святий. Той, хто визнає вчення Церкви як абсолютну істину, погоджується з усіма позиціями цього вчення. Проте, якщо особа обирає собі «догми», які у церковному вченні сповідує, ми говоримо уже не про вчення Церкви, а про особисті погляди окремої людини.
Твердження Св.Томи чітко відображає природу віри як такої. На противагу ментальності «сучасних атеїстів», що сповідують ідеологію сцієнтизму, наше щоденне життя нероздільно пов’язане з актами віри. Наприклад, коли я входжу до одного з університетських корпусів, я не володію чіткою інформацією щодо цього приміщення, іншими словами, хто гарантує, що будинок не почне руйнуватись одразу після того, як я до нього ввійду. Що додає мені впевненості? Віра, акт віри в те, що цей будинок встоїться. Я вірю, оскільки мої знання у царині будівництва чи архітектури є недостатніми. Я також не був очевидцем будівлі цього приміщення, отже, не можу стверджувати, що все відбувалось згідно з необхідними нормами.
" Якщо особа обирає собі «догми», які у церковному вченні сповідує, ми говоримо вже не про вчення Церкви, а про особисті погляди окремої людини
Подібний механізм мав би спрацьовувати, коли ми говоримо про вимір надприродний. Адже істини, об’явлені для нашого спасіння, особливо ті, що виходять за межі нашого вузького способу сприйняття дійсності, потрібно сприйняти на віру. Святий Тома розповідає про передумови віри, тобто про певні правди, які нам відомі без огляду на об’явлення. Оскільки певні істини, що стосуються існування Бога та Його конкретних якостей, а також низка істин морального порядку, можна збагнути без допомоги благодатті. Про це говорить апостол Павло у Посланні до Римлян (Рим. 1,19-20; 2,14-16). Однак певні правди виходять поза межі людського сприйняття, і їх можливо прийняти тільки у світлі об’явлення. Основні принципи та тайни католицької віри належать саме до таких догм. Це догма про Пресвяту Трійцю та про Втілення. До цих істин треба підходити тільки у світлі віри. Це не означає, що ми не маємо права роздумувати та старатись зрозуміти ці догмати. Віра має виражатися ясно сформульованими актами. Тобто нам потрібно старатись зрозуміти та пізнати те, що Господь об'являє. Слід, однак, усвідомити, що перш, ніж ми почнемо роздумувати над певними істинами, Господь перший їх відкриває. Нам необхідне це божественне об'явлення, щоб далі почати самостійно роздумувати над істинами віри. Отже, можна стверджувати, що наші людські зусилля в такому випадку знаходяться в повній гармонії із тим, що Бог нам відкриває.
Наступний приклад допоможе нам збагнути ще один важливий момент у питанні віри. Уявімо молодят, що стоять перед вівтарем і складають один одному подружню присягу. Важко гарантувати молодятам, що вони дотримаються її. Припустимо, що хтось одружується ушосте. Звичайно, дружину будуть остерігати перед заключенням подружжя з такою особою. Проте рішення нареченої говорить, що вона настільки добре знає цю особу, що може бути впевненою у щирості почуттів та витривалості постановлень.
Основа нашої віри у те, чого навчає Церква — авторитет Особи, що нам ці істини відкриває, тобто авторитет Бога. А оскільки підступність не належить до природи Бога, ми не маємо причин Йому не вірити. Саме тому стверджуємо, що Католицька Церква не помиляється, коли йдеться про питання віри та моралі. Гарантією безпомилковості Церкви є слова Господа, скеровані до апостола Петра, що підкреслюють його першість серед усіх інших апостолів (Мт 16,18-20; Йн 21,15-19).
Учення Католицької Церкви чітко виражене та сформульоване у доктрині та догмах. Це основа нашої віри та дорога до святості. Місія Церкви — проголошувати, пояснювати та захищати істину, яку Бог їй залишив.
Саме про це йдеться у Катехизмі Католицької Церкви:
«Учительське Служіння Церкви повністю покладається на владу, отриману від Христа, коли формулює догми, тобто коли подає правди, які містяться в Божому Об’явленні або які безперечно з ним пов’язані, у формі, що зобов’язує християнський народ беззастережно приймати їх у вірі» (ККК, 88).
Коли Церква вирішує, що певне положення є істиною, вона підтверджує це авторитетом, що надає їй сам Христос. Це розповсюджується на правди, які говорять про Трійцю, Втілення, вчення про Пресвяту Діву Марію та Євхаристію. Це стосується також вчення про моральні принципи життя людини. Кривда, яку несе контрацепція; подружжя як союз однієї жінки та одного чоловіка; внутрішній безлад, що зроджує гомосексуальний акт — все це можна відкрити за допомогою розуму та природного закону. Однак це також частина депозиту віри, що базується на харизмі безпомилковості Церкви.
" Коли Церква вирішує, що певне положення є істиною, вона підтверджує це авторитетом, що надає їй сам Христос
Повертаючись до твердження Св.Томи, можна зробити висновок, що католики, які відкидають одну правду віри, та палко визнають іншу, ставлять під сумнів підставу нашої віри — авторитет Бога. Якщо Церква помиляється, навчаючи про сексуальну моральність, як можна вірити цій самій Церкві, що навчає про питання віри?
Здається Уолкер Персі сказав, що, напевно, кожен визнає авторитет Папи. Питання у тому, чи «кожен» — це ти чи я? На мою думку, саме це виразив Тома, тільки трохи іншими словами. Якщо хтось приймає вчення Церкви, просто тому, що це правда, яка опирається на авторитет Бога самого, якщо депозит віри — це виразна єдність, то порушити, відкинути один пункт, означає відкинути цілість, відкинути авторитет Бога.
Отже, давайте не будемо боятись догм, а скоріше радіти з того, що вони є. Догми стараються пом’якшувати, адже вони нагадують нам, що ми не створюємо істини, ми отримуємо її як дар. Вони даровані нам, щоб ми могли осягнути вічне спасіння. Догми навчають нас правильно думати про навколишній світ та більше того — правильно жити. «Людина — це тварина, що створює догми, правила», — писав британський письменник Честертон. «Помилка страшніша від злочину, адже помилки породжують злочини», — стверджує письменник. Церква також завжди підкреслювала значення догматів у нашому духовному житті, адже догмати — це «світло на шляху нашої віри, який вони освітлюють і роблять безпечним. І навпаки — якщо ми живемо чесно, наш розум і наше серце будуть відкриті, щоби прийняти світло догми віри» (ККК, 89).
Браян Джонс, Catholic World Report
Переклад: с.Юлія Заводовська, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
