У Вищій духовній семінарії в Городку новий навчальний рік студенти розпочали з новим ректором. Отець Олександр Язловецький розповідає про католиків Італії, формацію, завдання ректора і портрет сучасного семінариста.
— Отче, Ви раніше навчались за кордоном. Які вони, католики Італії?
— Перше, що помічаєш, коли починаєш будь-де спілкуватися з католиками за кордоном, — це подібності, а не відмінності. Приємно вражає те, що нібито має бути очевидним: знак хреста, спільна віра у Трійцю, Марію, різних святих, така ж сама Свята Меса, однакові молитви — наприклад, Розарій, Коронка до Божого милосердя. З часом починаєш помічати відмінності. Вони виникають радше з іншої культури та іншого темпераменту людей.
— Які яскраві відмінності Ви можете назвати?
— Італія настільки розтягнулася з півночі на південь, що навіть різниця між католиками різних регіонів — дуже відчутна. Що нижче на південь, то італійці спокійніші та повільніші; що вище на північ — дедалі більш енергійні, спонтанні й балакучі. Не можна не позаздрити італійцям на півдні. Під час процесії Божого Тіла або на честь котрогось зі святих можна побачити, як усі вони, від малого до великого, спонтанно, прикрасами, співом та радісними вигуками висловлюють свою любов до Ісуса чи окремого святого. Мимоволі згадуєш наших [українських] настоятелів, які «під милий Бог» просять чоловіків узяти хоругви, а ті відмовляються, бо, мабуть, соромляться. Важко натомість змиритися з тим, що на півдні під час сповіді складно спинити пенітента через його безкінечну балакучість; або починає дратувати, що він починає дискутувати з тобою, не погоджуючись із тим, що отримав як навчання під час сповіді. Я набагато краще почувався на півночі Італії, яка більше нагадувала Україну, куди зрештою і їздив на парафії допомагати влітку чи під час різних свят.
— Які були Ваші перші враження, коли Ви дізналися про своє призначення ректором семінарії?
— Перші враження легко запам’ятовуються і пізніше згадуються, коли щось трапляється дуже несподівано. У моєму ж випадку, протягом певного часу були попередні розмови, молитви, роздуми, а вже потім призначення. Коли ж все-таки спробувати говорити про перші враження, то це я по-справжньому ніколи не сподівався, що Господь мені щось таке приготує. Додає відваги тільки те, що якщо Він цього захотів, то Він мені в цьому і допомагатиме.
— Отче Олександре, на Вашу думку, головне завдання ректора — це … ?
— Головне завдання ректора, разом з іншими вихователями, це приготування семінаристів до того, щоб вони були добрими, святими та інтелігентними священиками. Для цього слід дбати про їхній духовний та інтелектуальний розвиток.
— Що спільного і відмінного у формації майбутніх священиків в Україні та Італії?
— Спільними в системі формації як для України, так і для Італії є передусім документи, на яких вона базується, а саме Кодекс Церковного Права та численні розпорядження Апостольської Столиці. Тому легко знаходити спільну мову з семінарійними вихователями з Італії чи інших країн. Відмінності, які існують, — це часто наслідок різних підходів до семінарійної формації у місцевих єпископів-ординаріїв, оскільки саме вони є ректорами своїх семінарій.
— Часи змінюються. Покоління виростають, їм на зміну приходять інші. Який портрет сучасного семінариста?
— Можливо, коли я буду у похилому віці, спостерігаючи за молоддю, казатиму: ми такі не були і за нас усе було краще. Зараз же схильний бачити молодих хлопців, які приходять до семінарії, як розумних, добрих і віруючих, у яких багато позитиву та різноманітних ідеалів. Вони нагадують мені моїх однокурсників із семінарійних часів. Чомусь складається враження, що майже нічого не змінилося — звісно, якщо не брати до уваги того, що сьогоднішнє покоління краще освоїло комп’ютер [усміхається].
— Ким має бути ректор семінарії для підопічних? Батьком? Наглядачем? Вчителем? Другом? Тим, хто служить?
— Думаю, що кожним потрохи. Інколи слід і наглядачем побути, особливо коли йдеться про індивідуальне навчання студентів. Трохи жартуючи скажу, що, з огляду на мій та їхній вік, у ролі батька себе зовсім не відчуваю, хотілося би більше бути їхнім другом.
— Отче Олександре, чи сталися в семінарії якісь зміни, адже змінився ректор?
— Сподіваюся, ніяких змін не відбулося [сміється]. Існує неписане правило для священиків, яких єпископ призначає настоятелями: з поваги до свого попередника, протягом першого року не слід робити на парафії жодних змін. Хотілося би поважати це правило. Якщо ж серйозніше, то вважаю, що зі змінами треба бути дуже обережним, аби не зруйнувати того, що до тебе будувалося роками. Святий Дух керує єпископом і нами, вихователями; тому, сподіваюся, якщо зміни й відбуватимуться — то лише на краще.
— Після закінчення навчання в семінарії хлопці мають певний багаж теорії і розуміння того, як «має бути». Але тепер починається реальне життя. І воно може дуже відрізнятись від теорії. Чи це проблема?
— Однією з добрих речей, успадкованих від попередньої системи, вважаю те, що хлопці, здобуваючи багаж теорії, мають змогу застосувати його в реальному житті ще до отримання священицьких свячень.
— Як саме?
— Перед отриманням свячень дияконату, тобто після 5 курсу, на них чекає річна практика на парафіях. Після закінчення семінарії — вони вже диякони. Попереду наступний рік практики. Крім цього, існують душпастирські практики протягом літніх канікул. Кращої нагоди перевірити, тобто застосувати теорію на практиці, важко створити. У будь-якому разі, хочеш чи ні, на кожного нововисвяченого священика чекає перевірка реальним життям.
— Отче, як вплинула на життя семінарії теперішня ситуація в Україні?
— Ситуація у країні вплинула і продовжує впливати на семінаристів, оскільки вони українці, тобто її громадяни. Починаючи від подій на Майдані й аж до сьогодні, вони разом моляться про мир і добробут для нашої країни. Це найкраще, що вони як майбутні священики можуть зараз зробити. Дехто з них брав участь у різних громадських акціях, дехто був волонтером.
— Які перешкоди стоять перед молодою людиною, яка відчула покликання служити Богу?
— Найбільшою перешкодою є сам сатана. Саме він через гріх намагається заглушити внутрішній «голос» покликання. Важко тому, хто не живе у стані освячуючої благодаті, почути, що Господь його кудись кличе. Існують також інші перешкоди.
— Які зустрічаються найчастіше?
— Дуже часто це культура споживацтва, яка з кожним днем стає дедалі очевиднішою. Мала кількість дітей в українських сім’ях змушує батьків одразу займати оборонну позицію при словах «хочу бути священиком». Проте це питання вимагає серйознішого дослідження…
— Тобто можна констатувати факт, що зараз зменшилася кількість покликань?
— Цього важко не зауважити. Порівняно з попередніми роками кількість покликань суттєво
зменшилася. Вважаю, однак, що у випадку нашої дієцезії покликань цілком достатньо, оскільки у нас 38 семінаристів (ще восьмеро семінаристів з іншої дієцезії та згромадження). Звісно, хотілось би, щоб їх було більше з огляду на інші дієцезії або навіть інші країни. Церква — місійна, тому добре було би, щоб наші священики могли допомагати також іншим локальним Церквам, що деякі з них, зрештою, вже роблять.
— Отче Олександре, що Ви б сказали хлопцям, які думають іти до семінарії?
— Сам Ісус їм каже, щоб вони не боялися іти за Ним. Якщо хтось із хлопців відчуває, що Господь його кличе, то варто прийти в семінарію і перевірити, чи це справді так. Коли це підтвердиться — у них з’явиться чудовий шанс свідомо прожити своє життя для Господа і проголошення Його Царства вже тут, на землі.
— А якщо перевірка покаже протилежний результат?
— Коли ж перебування в семінарії допоможе розпізнати, що це не їхня дорога, — нічого страшного не сталося, думаю, вони ніколи не жалкуватимуть про час перебування в ній. Час, проведений у семінарії, допомагає зростати й міцніти у вірі; а можливо, саме цього і хоче інколи Ісус з огляду на їхнє майбутнє.
— Отче, дуже дякую Вам за розмову і бажаю потрібних дарів Святого Духа для Вашого служіння. І побільше святих і ревних семінаристів!
Біографічна довідка: о.Олександр Язловецький (2.03.1979, м. Шаргород, Вінницька обл.) священицькі свячення отримав 26.04.2004 року в м. Кам’янці-Подільському. У 2005-2006 рр. — вікарій у парафії Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії в с. Мурафа; 2006-2007 рр. — вихователь вступного курсу у Вищій духовній семінарії м. Городок; у 2007-2013 рр. — навчання у Папському Латеранському університеті на факультеті «Церковне право». Працює в семінарії з 2013 року; 2014 року призначений ректором.
Аліна Петраускайте, Католицький Медіа-Центр
фінансово.
Щиро дякуємо!
