Отець Фіделіс Волністов OFM з римо-католицької парафії м. Полонного, що на Хмельниччині, активно співпрацює з місцевою волонтерською організацією «Майдан», яка збирає допомогу бійцям у зону АТО. Також він як капелан побував на передовій у м. Дебальцево, Латугіне та Слов’янську. Дорогою спілкувався з бійцями з Нацгвардії, батальйону «Азов» та інших добровольчих загонів. Про те, що він там побачив, о. Фіделіс розповів часопису CREDO.
У своїй парафії в Полонному я поставив скарбничку для пожертв на армію. У нас небагаті люди, але ми разом з двома сусідніми парафіями зібрали близько 35 тис. грн., на які купили ліки, термобілизну, берці, бушлати, рюкзаки, розвантажувачі тощо. Також люди постійно приносять закрутки, картоплю. Якось бабця одна прийшла і каже мені: «Отче, я получила пенсію. Але я її віддала на допомогу для наших солдат. Лишила собі тільки 10 грн. Чи можете ви за 10 гривень відправити Службу Божу у моїй інтенції?».
Волонтери щодня відправляють кур’єрською службою контейнер на фронт. Ми адресно допомагаємо солдатам, відсилаємо те, про що просять. Здебільшого допомагаємо хлопцям з Полонщини, але не лише.
Солдати в АТО не питали мене, з якої я Церкви, щоправда, усі називали «батюшкою». Побачивши мене, вони просили про благословення. Хлопці знімали каски, ставали на коліна, цілували хрест, хоча багато з них до цього не були практикуючими чи навіть віруючими.
Я роздав солдатам кілька сотень білих розаріїв та образків. Мене вразило, як вони ставилися до розаріїв — приймали їх як великий скарб, наче тримали в руках золото з діамантами. Напевно, далеко не всі знали, що це таке, і що з ними робити. Кожен сприймав розарій по-своєму, але вони бачили на розарії хрестик і цього їм вистачало. Ці білі розарії у них асоціюються з Майданом і з перемогою. Хлопці з радістю їх брали — одні намотували на руку, інші клали у кишеню чи чіпляли на форму.
Наші бійці мають сильний бойовий дух. Вони ще й мене потішали: «Батюшка, не переживайте, ми ворога сюди не пустимо». Ще мене вразила справжня братерська любов між ними, там немає ніякої дідівщини. Вони дбають один про одного. Я був свідком випадку, коли старший солдат віддав свою каску молодшому, а сам залишився без каски. Там кожний дбає, щоб брат був вдягнений, ситий і здоровий.
У мене склалося таке враження, що наші солдати на сході України — як американці у В’єтнамі. Незважаючи на українські прапори, менталітет у тамтешніх людей не змінився. Греко-католицький капелан, якого я зустрів у Слов’янську, розповів, що на Успіння ціну на яблука українським воякам місцеві накручували до 15 грн., хоча зазвичай продавали по 8. У той час як уся Україна збирає допомогу для армії, місцеві люди зовсім не хочуть їм допомагати.
Солдати навіть нас попереджали, щоб ми не питали у місцевих людей дороги, бо були випадки, коли навмисно відправляли машини на блок-пости бойовиків. Хоча цього, напевно, не можна сказати про всіх місцевих жителів, бо люди є різні, і ставлення до подій теж є різне.
Ця війна обов’язково вплине на релігійність нашого народу. Зараз у світі духовний занепад, ми також бачимо агресивну політику сусідньої держави, яка також потребує духовного відродження. Історія показує, що Бог вибирає в певні моменти історії якісь держави для того, щоб відновити духовне життя. Так було наприклад з Папою Йоаном Павлом ІІ і з польським народом, яких Бог вибрав, щоб розвалити комунізм. І мені здається, що зараз Бог вибрав Україну для того, щоб вона своїми молитвами та прагненнями до демократії і свободи відновила духовне життя і Європи і Росії.
Солдати потребують присутності священиків, потребують слова потіхи, підтримки, благословення. І може зараз вони навіть більше потребують священиків, ніж матеріальних речей. Я помічав, як лагіднішали обличчя бійців, як на них з’являлися усмішки, коли вони бачили священика. На фронті має бути набагато більше капеланів, ніж є, і вони мають постійно перебувати з солдатами.
Коли я говорив бійцям, що вони роблять святу справу — захищають Батьківщину, що ми їх любимо, ними пишаємося і пам’ятаємо про них, то деякі з них просто заплакали. І це спецназівці — люди, що постійно перебували у боях. Вони відчули, що є потрібними і їм це дуже потрібно було почути.
Я одному солдату навіть поцілував руку. Він зніяковів: «Батюшка, що ви робите? Це я маю вам цілувати руку!». А я кажу: «Ні, це я цілую вам руку від імені усього українського народу, за те, що ви нас захищаєте». І цей кремезний спецназівець розплакався.
Дехто з хлопців питав, чи не чинять вони гріх, вбиваючи ворога. Я їм відповідав, як навчає Католицька Церква: захищати Батьківщину — це не гріх, а наш обов’язок і святе діло. Ми не є агресорами. Ми захищаємо свою Батьківщину. А Батьківщина — це наша мати, дана нам Господом Богом. І любов до неї випливає з четвертої Божої заповіді — «Шануй батька і матір».
фінансово.
Щиро дякуємо!
