«Любов перемінює страждання у радість», — переконує о. Пьотр Павлюкевіч, викладач гомілетики у Варшавській семінарії. Очікування, що подружжя це тільки фізичне задоволення і суцільна ідилія, становить усього лиш доказ браку реалізму. Однак подружжя — це також і не самі тільки зобов’язання і зречення, а ще й сміх, танець, відпочинок… А якщо Бог — на першому місці, то вдалий зв’язок гарантовано.
— Жіночність і мужність — дві життєві сили, які інколи борються, а інколи утворюють прекрасний дует. Сьогодні жіночність це не обов’язково підмальовані вії, туфлі на шпильках, платтячко і рожеві губки, як і не обов’язково делікатність, чутливість та емоційність. А про мужність не завжди свідчить сила, мудрість, конкуренція і прийняття ризиків. Це вже стереотипи. Ну то що ж воно таке — жіночність і мужність?
— Ніби стереотипи, але коли жінка й чоловік ідуть до вівтаря, то не виникає питань, хто несе букетик. Якщо вони їдуть автомобілем на весілля до знайомих і глушник обірветься, то зрозуміло, хто полізе під машину. Не обов’язково всі такі кроки — стереотипи, хоча світ тут і справді чимало набаламутив.
Господь Бог поділив стать не так, що дав жінці одні риси, а чоловікові інші. Трохи чоловічих рис Він дав жінці, трохи жіночих — чоловікові. Інколи буває, що чоловік помирає, а жінка мусить сама дітей виховувати. Тоді вона повинна проявляти рішучість стосовно своїх синів. Подібним чином і чоловік, якщо залишиться сам із доньками, бо жінка виїхала на заробітки за контрактом, мусить видобути з себе делікатність і чуйність, аби порозумітися з дівчатками. Але певний стрижень, щось незмінне все одно залишається, попри все, що стається, чи то спровоковане, чи то без нашої влади. Жінка завжди залишається жінкою, навіть коли вдає з себе чоловіка. А чоловік залишається чоловіком, навіть коли грає жінку.
— А що з духовністю? Церква у нас… радше жіночо-католицька. Здається також, то жінки легше встановлюють близькі стосунки з Богом, вони побожніші, чутливіші до релігійних питань…
— Хтось сказав, що Католицька Церква — це організація жінок, керована нечисленними чоловіками. То жінки зі століття в століття збиралися по храмах, співали пісень, молилися за чоловіків і синів, які були десь далеко, по війнах. Жінки й справді більш чутливі, тонкі. Вони йдуть до церкви, наче на крилах летять. У неділю можуть одягнути своє красиве вбрання. У храмі стоять квіти, лунають слова про любов, пісні про любов, при вівтарі — діти, ну і священик не раз цілком непоганий… А от для чоловіків таких привабливих моментів малувато.
Говорячи серйозніше: жінки більше рефлексивні, більше піддатливі. Постава служіння і смирення їм ближча, ніж чоловікам, які (переважно) хочуть бути героями. У храмі ж діє програма «три-ес»: «стій, слухай, співай». Жінки можуть стояти, слухати і співати. Чоловікам важче, бо вони покликані до активності, їм треба «показатися», а тут — нема як. Усе це сприяє тому, що жінки і справді більше линуть до Церкви, а душпастирство чоловіків перебуває у зародковому стані.
— Однак, на мою думку, криза віри зачіпає жінок так само, як і чоловіків. Сьогодні ми щоразу частіше не знаємо, хто ми, і маємо проблеми з самовизначенням, способами вираження жіночності або мужності. Не знаємо також, у кого й навіщо віримо.
— Криза віри очевидна попри те, що в храмах людей нібито не меншає, а при сповідальницях постійно вишиковуються черги. Але не за цим розпізнається віра, а насамперед за життєвою позицією.
— Чи за часів невідомої самосвідомості й кризи віри чоловік і жінка мають шанс створити зв’язок, який витримає всі випробування?
— Я знаю дуже щасливі подружжя. Причому такі, що живуть разом 30, 40 і навіть 60 років. Знаю сім’ї з більш ніж десятком дітей, де подружжя уміє так розпорядитися часом, аби піти на прогулянку до Старого міста, тільки удвох. Хоча не раз подружжя з трьома дітьми стверджують, що це повністю неможливо. Коли у людей усе так добре складається? Коли Бог у них на першому місці!
Не раз після шлюбу виявляється, що обоє молодят повністю неготові до реального життя. Настає розчарування, коли обоє надто багато очікують одне від одного. Жінки часто виходять заміж не за чоловіків, а за своє уявлення про чоловіка. Прошу пам’ятати: у подружжі залишається самотність. Кожна людина на світі — самотня, навіть чоловік і дружина. Не раз вони прагнуть так злитися, щоби стати єдністю. Вона постійно запитує: «Про що ти думаєш?» Але всього неможливо висловити… Ми залишаємося самі, щоб мати у серці місце для Господа Бога.
Хтось жартома сказав, що жінка чоловіка бере у лізинг. Він її, зрештою, також. Ми неспроможні увійти в чиюсь душу і з’єднатися з кимось так, аби не жити у самотності. Самотність — добра, бо дає усамітнення. Поганою є самотність покинутості. Самотність — це простір для Бога. Варто пам’ятати про це до шлюбу.
— Тобто повертаємося до раю? Адам і Єва жили у приязні з Богом. Там було добре спілкування?
— Так, бо людина — істота діалогічна. Хтось має їй оповідати про світ. Наш погляд на світ не становить плоду виключно нашої рефлексії. Про реальність нам може розповідати або Бог, або сатана. В раю розповідав Бог. Люди бачили світ Його очима. Потім, на жаль, вони повірили сатані і вже його очима побачили, що світ для них небезпечний, мусили вдягатися, бо стало соромно, втікали від лиця Господа Бога. Сатана переконав людей, що Бог — якийсь підозрілий, ну бо нібито їх любить, але з одного дерева таки не дозволив їм їсти. Сталося дуже сильне руйнування. І тому, якщо в людей Бог на першому місці, то все інше — на потрібних місцях.
Прошу не забувати, що після шлюбу між чоловіком і дружиною ще буде «простір», ну хоч би для дітей. Це прекрасно, коли бачиш подружжя, а між ними дитинку, яка тримає однією ручкою маму, а другою тата. Щоб ця дитина могла йти між ними, батьки мають розступитися, «віддалитися» одне від одного на цей метр. І те ж саме, коли подружжя бажає сповнити свою місію щодо Церкви та світу. Вони покликані не тільки сидіти й зітхати одне до одного. Вони мусять відсторонитися, аби чимало справ суспільства, Церкви, материнства, батьківства впустити у свій зв’язок.
— Як Ви собі конкретно уявляєте це «ставлення Бога на перше місце у житті»? Чи про те йдеться, аби щодня бути на Святій Месі, молитися Розарій, Бревіарій і зосереджуватися виключно на Богові? Чи це — ключ до доброго спілкування і порозумінь?
— Та боронь Боже! То побожні сестрички в монастирях, причому замкнених, споглядальних, покликані до такої многоти релігійних практик. Миряни потрібні для того, щоби сакралізувати світ. Вони діють у структурах, які цей світ змінюють, тобто у радах, банках, політичних та суспільних організаціях. Духовним особам до таких об’єднань вступ заборонений. Ми освячуємо світ, проголошуючи Євангеліє та організовуючи душпастирство, єднаючи людей у спільноти.
Подружжя має прославляти Бога на Месі принаймні по неділях, і Розарієм також, але крім цього — і танцем (натяк на відому в Польщі пісню щодо «танцю і ружанцю». — Прим. пер.) Жінка має славити Бога також і макіяжем. Чоловік — працею, якщо має таку змогу, а ще — наприклад, своїм автомобілем. Світські люди мають прославляти Бога, використовуючи цей світ, служачи цьому світу, роблячи своє життя гарним, радісним і сповненим духовності. Але, боронь Боже, не плутаючи ролей жінок-мирянок і сестер-черниць, як і чоловіків, батьків — зі священиками.
— Тобто треба поставити знак рівності поміж словами Бог і любов. Нині це слово, «любов», власне кажучи, невідомо що означає. Чи йдеться про романтизм, метеликів у животі, побачення, чи про тягар відповідальності й нудоту довгого зв’язку…
— Як на мене, любов не раз буває дуже сіра, важка. Її треба нести, як вантаж на плечах, коли станеться зрада, розпад зв’язку чи навіть брак порозуміння. Любов у подружжі, яке засіває зерна Божого слова глибоко у своїх серцях, принесе також і радісні хвилини, сповнені спонтанності, які нагадують час заручин.
Подружжя це не «арбайт махт фрай», не безконечна тяжка праця — це також сміх і відпочинок. І, дай Боже, щось подібне до кохання у романтичних фільмах. Нехай вона буде такою свіжою і чистою.
— Але від страждання втекти неможливо. Ідеться не тільки про фізичне страждання, хвороби, але й про труд, хрест, який зачіпає кожного, не тільки богопосвячених, але часто, власне кажучи, також і подружжя й родини.
— Часто є хрест, часто є біль. Без нього ми б загубилися. Ну хоч би з фізичного боку: якби ми не відчували болю, а зуби нам псувалися, то ми б нічого й не знали. Біль показує нам межу небезпеки, на яку ми повинні звернути увагу. Його важко зносити. Але постійна ідилія зовсім не була би приємною.
Пригадується мені сценка з книжки Корнелія Макушинського «Про двох таких, що місяць вкрали». Хлопці потрапляють до міста, де все зроблене з золота. Люди їдять золоті бутерброди і страшенно цим пригнічені. Яцек і Пляцек до них — а їх питають: може, маєте з собою бодай окраєць чорного хліба??? На мою думку, чимало з нас не раз об’їдалися у гостях, а потім склянка простої води була суцільним задоволенням. Страждання не раз стає такою «склянкою води» для тих, чиє життя перетворилося на вічне святкування.
— За природою ми, однак, усі егоїсти. Ніхто свідомо й добровільно не хоче вибрати труд і страждання. Ми хочемо, щоб нам було добре. Як це узгодити в подружжі?
— Якщо йдеться про любов, то я не погоджуюся, що ніхто не хоче страждання. Скільки разів хлопець сидить до четвертої чи п’ятої ранку за комп’ютером, аби встановити драйвери на машину дівчини, бо попросила… Йому хочеться спати, і він знає, що завтра буде змучений, але для неї зробить усе. Скільки разів мати до другої годин ночі пече торта, бо завтра у доньки іменини, і до неї прийдуть подружки. Любов перемінюється у радість. Вочевидь, Христос на Голготі страждав неймовірно, але Він бачив сенс цього страждання.
Проблему нашої втомленості життям, нашого болю становить не те, що у нас тут забагато важкої праці, а те, що ми не бачимо в ній сенсу. Не радуємося, бо не робимо цього з любові для когось. Адамові в раю так само було боляче, як нам, коли перечепився об камінь, бо нервова система в нас однакова; але до гріхопадіння він бачив сенс усього. Як людина бачить сенс, то пожертвує сном, віддасть останній гріш, відмовиться від комфорту безтурботного життя заради того, кого любить.
— Від чого почати, аби наше життя, стосунки, любов знову набрали смаку? Взяти аркуш паперу і написати, що для мене має сенс, що найважливіше?
— Такий список не раз мобілізує; але насамперед потрібно розпочати зі сповіді й розплутування справ, які поплуталися. Треба буде комусь сказати «вибач», комусь щось купити й повернути, когось відвідати і смиренно схилити перед ним голову. Починати треба з упорядкування того, що брудне, нечисте і глибоко в нас сидить. Потім зробити конкретні постанови. І не забувати про смирення.
Хтось зі святих сказав: не розраховуйте на те, що зробите всіх щасливими. Якщо нікого не скривдите у житті, то це вже буде геніально… Якщо дружина не скривдить чоловіка, а чоловік — дружини, то навіть як вони не співатимуть безперестану любовних арій одне одному, це буде добре подружжя.
Ганна Хоніш, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
