Якби сповідання приносило аплодисменти, сповідники вмирали б від перевтоми.
Папа Франциск під час покутного молебню в базиліці св. Петра, так само як рік тому, підійшов до конфесіоналу, в якому сидів священик, приклякнув на його сходинці й висповідався. Цю сцену, що розійшлася в медіах, стали тут же коментувати. Окрім схвальних голосів було також чимало сповнених іронії — що папа «виставляється», що не слід хвалитися побожними учинками і т. д.
Ідучи шляхом такої логіки, треба було би похвалити практику, що застосовується у численних храмах на Заході. Там бо настільки «не виставляються» з таїнством покути, що навіть сам Господь Бог не бачить, як люди сповідаються. Вони такі скромні і смиренні, що аж страшно.
Це правда, Господь Ісус застерігав, аби ми не хвалилися «побожними учинками», як фарисеї. Але останнє, чого би хотів фарисей, це асоціюватися з чимось таким, як сповідь! Бо це не «побожний учинок», це зізнання зі скрухою в тому, що ти робив речі, які з побожністю нічого спільного не мають.
Жест Папи йде впоперек «трендів» і замовлень цього світу. Світ нині не бажає бачити жодних форм покути, а тому абсурдно говорити, що хтось «хвалиться» сповіддю. Загалом беручи — Папа не показував публічно, що він сповідається, а сказав цим, що він також грішить, що робив щось, що Богові не подобається. Чи ж це привід для похвальби? Вигляд людини, яка сповідається, викликає радше роздратування чи жалощі цього світу, аніж аплодисменти. Сьогодні більше, ніж будь-коли, треба відваги, аби показати себе людям як скрушеного грішника…
Пам’ятаю сильне враження, яке багато років тому справив на мене вигляд священиків, які сповідалися. То було на літніх оазових реколекціях. У так званий «понеділок примирення» храм заповнила молодь,а кілька священиків у білих альбах сіли попереду, вздовж приступки вівтаря. Саме спереду — не по сторонах, не позаду. Вже це було несподіванкою. Як це? Усі будуть дивитися, як я сповідаюся??? Але тут же з’явилася наступна несподівана картинка. До кожного з цих священиків підійшов інший священик, став перед тим навколішки і почав сповідатися. Потім, діставши розрішення, вони помінялися місцями, і тепер уже сповідалися ті, хто щойно сповідав. І тільки потім до сповіді пішли всі решта. І йшли з усвідомленням, що йдуть до служителів милосердя, які самі скоюють гріхи, а не до суворих і вивищених арбітрів.
Для мене це було сильно. Уперше в житті я побачив священика, який сповідається. Загалом то я чув, що вони теж сповідаються, але на цьому справа закінчувалася. Однак існує велика різниця поміж тим, що знаєш теоретично, і що побачив на власні очі. І варто, щоби це помітити критики папських жестів.
Це правда, що вигляд Папи, який сповідається, для багатьох людей в усьому світі став величезною допомогою. Ця картинка надихне й підтримає багатьох грішників, а може, навіть не один настоятель на Заході згадає раптом, що конфесіонал служить не виключно прикрасою храму. А може, згадає навіть, що й сам потребує Божого милосердя?
Францішек Кухарчак, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
