Кардинал Вальтер Брандмюллер був одним із головних критиків пропозицій, що випливали з ватиканського Синоду про сім’ю та ризикували порушити католицьке вчення про таїнства і мораль. Він був одним із п’ятьох кардиналів — авторів книжки «Тривати в істині Христа», в якій критикується пропозиція кардинала Вальтера Каспера надати доступ до Причастя тим, хто перебуває в незаконних сексуальних союзах.
Пропонуємо до вашої уваги переклад інтерв’ю кардинала Брандмюллера для «LifeSiteNews», яке він дав минулого місяця.
— Чи могли б Ви ще раз чітко представити для наших читачів вчення Католицької Церкви щодо подружжя і його нерозривності таким, яким воно незмінно було впродовж століть?
— Відповідь можна знайти у Катехизмі Католицької Церкви, пп. 1638-1642.
— Чи може Церква допустити до Св. Причастя поновно одружені пари, навіть якщо їхній другий шлюб нечинний в очах Церкви?
— Це було б можливим тоді, якби ця пара вирішила жити надалі як брат і сестра. Це рішення особливо варте розгляду в тому разі, коли турбота про дітей унеможливлює сепарацію. Воно стало би переконливим вираженням покаяння за попередні й тривалі акти перелюбу.
— Чи може Церква розглядати питання подружжя на пастирському рівні по-іншому, аніж це представлено у постійному вченні Церкви? Чи може Церква взагалі змінити вчення, не впавши у єресь?
— Очевидно, що душпастирська практика Церкви не може суперечити пов’язаній доктрині чи просто ігнорувати її. Архітектор міг би побудувати найпрекрасніший міст. Однак, якщо він не зважає на закони проектування споруд, то ризикує, що його конструкція завалиться. В такий же спосіб, кожна пастирська практика повинна слідувати Божому Слову, якщо не хоче зазнати краху. Зміна вчення, догми, — немислима. І хто, тим не менше, це свідомо робить чи завзято цього вимагає, — він єретик, навіть якщо носить римський пурпур.
— А чи вся ця дискусія щодо допущення поновно одружених до Пресвятої Євхаристії не становить вираження того, що багато католиків більше не вірять у реальну присутність Христа, а радше вважають, що приймають у Святому Причасті лише шматочок хліба?
— Справді, існує нерозривне внутрішнє протиріччя у тих, хто хоче приймати Тіло та Кров Христа і поєднатися з Ним, а водночас свідомо занедбує Його Заповіді. І як із цим бути? Святий Павло каже про це: «Хто їсть і п’є недостойно, то їсть і п’є собі осуд…» Але: Ви маєте рацію. Далеко не всі католики вірять у реальну присутність Христа в освяченій гостії. Це можна побачити вже з того, що багато людей — і навіть священики — проходять повз Дарохранительницю, не схилившись на коліно.
— Чому сьогодні відбувається така посилена атака на нерозривність подружжя всередині Церкви? Можлива відповідь — та, що дух релятивізму увійшов у Церкву; однак мають бути й інші причини. Чи Ви можете назвати їх? І чи не становлять ці причини ознаки кризи віри у самій Церкві?
— Звісно, якщо певні моральні стандарти, які були дійсні загалом, завжди і всюди, більше не визнаються, тоді всі починають створювати свої власні моральні закони. У підсумку кожен робить те, що забажає. До цього можна додати індивідуалістичний підхід до життя, згідно з яким життя вважається єдиним шансом на самореалізацію — а не місією, даною Творцем. Очевидно, що таке ставлення це вираження глибоко вкоріненої втрати віри.
— У цьому контексті можна зауважити, що впродовж останніх десятиліть мало говорилося про вчення щодо занепалої людської природи. Переважало враження, що людина загалом добра. На мою думку, це призвело до несерйозного ставлення до гріха. Тепер, коли ми бачимо результат такого недбалого ставлення — вибух нелюдської поведінки в усіх можливих сферах людського життя, — чи не повинно це стати для Церкви причиною побачити, що вчення про занепалу людську природу було підтверджене, і тому слід проголошувати його знову?
— Це таки правда. Тема первородного гріха і його наслідків, необхідність Відкуплення через страждання, смерть і Воскресіння Христа були чималою мірою приглушені й забуті впродовж довгого періоду часу. Однак людина не може зрозуміти напрямку, в якому рухається світ — і її власне життя — без цих істин. І неминучим є те, що це нехтування основними істинами призведе до моральних проступків. Маєте рацію: треба знову навчати на цю тему, і дуже чітко.
— Велика кількість абортів, особливо на Заході, завдала великої шкоди не лише тим убитим дітям, але й жінкам (і чоловікам), які вирішили вбити своїх дітей. Чи не повинне духовенство Церкви рішуче виступити щодо цієї жахливої істини і намагатися похитнути свідомість тих жінок і чоловіків, також і заради їхнього спасіння? І хіба Церква не має обов’язку наполегливо захищати тих Найменших, які не можуть самі себе захистити, бо їм навіть не дозволяють жити? «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до Мене…»
— Тут можна сказати, що Церква, особливо за часів останніх понтифікатів, як і за часів Святішого Отця Франциска, не залишала місця для сумнівів щодо неприпустимості вбивства ненароджених дітей у лоні матері. Це стосується також усіх єпископів. Однак інше питання — чи вчення Церкви було засвідчене і представлене в публічній сфері, і в якій формі. Ось саме тут ієрархія, без сумніву, могла зробити більше. Достатньо подумати хоч би про участь кардиналів і єпископів у маршах на захист життя.
— Які кроки Ви б порекомендували Церкві для того, щоб підсилити заклик до святості і вказати шлях для її осягнення?
— Безумовно, свідчити Віру треба таким способом, який пасує для конкретної ситуації. У якій формі це має відбуватися — залежить від конкретних умов. Тут відкривається ціле поле для творчої уяви.
— Що б Ви сказали про нещодавню заяву єпископа Франца-Йозефа Боде, що Католицька Церква повинна дедалі більше прилаштовуватися до «життєвих реалій» людей сьогодення та відповідно допасовувати своє моральне вчення? Я переконаний, що Ви, як історик Церкви, знаєте інші приклади з історії Церкви, коли на неї тиснули ззовні, щоб вона змінила Христове вчення. Чи можете назвати кілька таких випадків, і як Церква у минулому реагувала на такі напади?
— Цілком зрозумілим і зовсім не новим є те, що проголошення вчення Церкви потрібно допасовувати до конкретних життєвих ситуацій суспільства чи особи, якщо хочемо, щоб послання було почуте. Однак це стосується лише способу проголошення, а в жодному разі не його незмінного змісту. Пристосування морального вчення — неприйнятне. «Не пристосовуйтеся до світу», казав Апостол Павло. Якщо єпископ Боде навчає чогось іншого, то він заперечує вчення Церкви. Чи він це усвідомлює?
— Чи Католицька Церква Німеччини має право іти власним шляхом у питанні допущення поновно одружених пар до Євхаристії і таким чином ухвалювати рішення незалежно від Рима, як казав кардинал Райнхард Маркс після нещодавньої зустрічі Конференції єпископів Німеччини?
— Ці відомі заяви кардинала Маркса суперечать догмі Церкви. Вони безвідповідальні в пастирському плані, оскільки схиляють вірних до замішання і сумнівів. Якщо він вважає, що може обрати окремий національний шлях, то ставить під ризик єдність Церкви. Однак незмінним залишається зобов’язувальний стандарт усього вчення і практики Церкви та її чітко визначених доктрин.
За матеріалами: Католицький оглядач
фінансово.
Щиро дякуємо!
