Як мораліста, мене нерідко запитують про моральну оцінку складних питань. Часто ці питання стосуються сповіді з in vitro.
Чи треба з цього сповідатися?
Вочевидь так. Те, що суперечить Божому закону і християнській моралі, є гріхом. У цьому разі, з огляду на серйозність матерії, йдеться про гріх смертний. Його мають на сумлінні не тільки подружжя, які зважуються на цей метод і використовують його, але також усі, хто «доклав руку» до цього, наприклад, через намову або надання грошей. З очевидних причин грішать смертним гріхом також ембріологи, лікарі та медсестри, які професійно допомагають при заплідненні in vitro. Гріх охоплює чималу кількість людей, включно з тими, хто знав про такі плани і не відговорив він них.
Навіть більше: у конкретних випадках віруючим загрожує також кара екскомуніки — виключення з церковного спілкування, у сенсі ставлення себе самого поза «communio», тобто поза спільнотою Церкви. Моральність має ширші межі, ніж правні приписи. Щоправда, чинний Кодекс канонічного права, який постав 1983 року (тоді метод in vitro ще був більше теоретичним, оскільки найстарша дитина, зачата в такий спосіб — Луїза Браун, — прийшла на світ допіру 1976 року) у каноні 1398 говорить про санкції екскомуніки ipso facto тільки тоді, коли відбудеться успішне переривання вагітності й номінально не застосовує цього до in vitro. Однак у випадку нищення «зайвих ембріонів» при застосуванні «селективного аборту» (коли вже є певність, що маємо справу з зиготою, тобто нове життя вже постало) в ході цієї процедури під моральну екскомуніку підпадають усі, хто до цього залучений, так само як у випадку будь-якого іншого аборту. Що більше людських зародків було таким чином убито, то більша вочевидь моральна провина батьків та медиків. Людина, яка живе в екскомуніці й не намагається з цього стану вийти, виключена з життя Церкви і перебуває під загрозою вічного засудження.
Чи можна розраховувати на відпущення гріхів?
У багатьох випадках залученість в in vitro може бути підставою відмови в уділенні розрішення по сповіді. Ця медична процедура розтягується в часі. Може тривати кілька місяців, а навіть і кілька років. Тому цю проблему потрібно розглядати також і стосовно трьох періодів: перед заплідненням in vitro, протягом цієї процедури та після виконання операції.
Перед заплідненням
У випадку пенітента (що стосується зарівно жінки, як і чоловіка, оскільки рішення ухвалюють двоє), який має намір здійснити такий крок і виражає таке рішення в рамках сповіді, до його свідомості потрібно довести аморальність такого вчинку. Якщо з розмови у конфесіоналі випливало би, що рішення вже неможливо скасувати, то священик не може уділити розрішення через злу волю тривати у грішній постанові, тобто через відсутність основоположної умови розрішення. У тому разі, коли пенітент вагається, а священик неспроможний переконати його полишити думку про in vitro, або ж коли пенітент ще повинен узгодити свою відмову від цього рішення з партнером, що вельми бажане, — розрішення треба відкласти до моменту усталення відмови від запліднення in vitro. Не можна вділити розрішення, коли у пенітента бракує постанови і прагнення зійти з дороги гріха, якого він ще в житті не втілив, але вже безповоротно запланував його здійснити (аналогічно у ситуації, коли хтось планує крадіжку й не має наміру відмовитися від своїх планів — у своєму серці він уже злодій). Згадаймо Ісусові слова: «Кожен, хто з пожаданням дивиться на жінку, уже звершив перелюб із нею в серці своєму» (Мт 5, 28).
Під час процедури in vitro
Інший випадок — це ситуація, коли пенітент, приступаючи до таїнства покути, перебуває в ході цієї багатомісячної процедури. В такій ситуації, подібно як у першому випадку, потрібно довести до свідомості людини, яке це величезне моральне зло, і старатися за будь-яку ціну переконати її змінити рішення. Інакше розрішення уділити неможливо через відсутність необхідної позиції. Така людина повинна знати, що, бажаючи втішатися своїм дитятком з in vitro, свідомо погоджується на убивство кількох інших своїх дітей у фазі зародків.
Після виконання процедури
Можливо, це найчастіший випадок: людина приступає до сповіді вже після того, як усе зроблено. Це не звільняє священика від обов’язку довести до ї свідомості, що вона скоїла зло, причому в тяжкій матерії. Розрішення у випадку ефективного проведення in vitro можливе після виконання необхідних умов «доброї сповіді». Одна з них — жаль за скоєне зло. Одна справа це радість мати омріяну дитину, також і внаслідок негідного способу її зачаття, і зовсім інша — жаль за морально поганий учинок. Те, що хтось радіє від появи дитини, навіть зачатої неетично, не означає, що не осягне з часом зла, якого допустився, і якщо щиро жалкує, то може розраховувати на Боже милосердя. Розрішення усуває гріх, однак не усуває безладу, запровадженого ним (пор. ККЦ 1459). Тому виглядає обґрунтованим заохотити пенітента до збереження таємниці про штучно звершене запліднення. Моральне зло, якого він припустився, не може стати підставою для гордості. Не може також становити якогось взірця або заохочення для інших безплідних подружжів. Правда бо така, що цей метод розмноження становить «конвеєрне материнство»: у момент зачаття дитини його батьки навіть не присутні у приміщенні, де ембріолог під мікроскопом поєднує їхні гамети.
Чи може віруюча людина якимось чином схвалити in vitro?
Католик не може схвалювати нічого, що є аморальним і грішним. Ставлення до in vitro нині стало «лакмусовим папірцем» на вірність ученню Христа і Церкви. Це правда, що не все, пропоноване Церквою, легке. Тому інколи люди зазнають того, що випало і Христові. Не всі хотіли Його слухати, багато хто відійшов від Нього, бо «тяжка це мова» (пор. Йн 6, 60-68). Аналогічна ситуація вникає стосовно практики in vitro у нинішній дійсності. Попри шляхетні мотиви, in vitro не може бути прийняте католиками — байдуже, чи йдеться про католицького президента, прем’єра, сенатора чи вірного мирянина. Моральне зло, попри всю гуманітарну «упаковку» ощасливлення дитиною безплідних подружжів, ніколи не можна називати і вважати добром!
о. Аркадіуш Ольчик, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
