Південь

Херсон. Капелани

1

Отець Сергій щойно повернувся з Артемівська. Регулярно їздить у війська. На авто наклеїв вишиванку, на візитівці написано «капелан». Напередодні нового року ми з ним були на Чонгарі, відвозили військовим два телевізори. Панотця військові поважають — він не повчає, не дорікає, тримається з усіма рівно, постійно жартує. На зворотному шляху, тоді, взимку, нас викинуло на зустрічну. Панотцеве авто з вишиванкою пару разів обкрутилося й завмерло посеред крижаної траси. Панотець видихнув і почав розповідати анекдоти.

Тепер ось знову їздив у частини.

— Як там? — питаю його. — Як настрої?

— Залежить від командира, — пояснює він. —Де командир нормальний — там і настрій у солдат відповідний. Дисципліна, порядок, бойовий дух. А де командира немає — п’ють.

Розповідає, що наші окопуються, вибудовують справжні бетонні загородження. Що з місцевими говорити важко: ніхто нічого не знає, всі всього бояться.

— Питаю на зупинці в місцевих дорогу, — розповідає панотець. — Одна жіночка починає пояснювати, інша її зупиняє: «Вони нас убивають, а ти їм дорогу показуєш».

Згадує, як зупинився на ніч у готелі в якомусь прифронтовому містечку. На ранок пішов забирати машину. Жінка на вахті пояснила: «Ваша машина вон там, уважаемый католик». Довелось пояснити їй, що капелани бувають і серед православних. Довго не вірила.

— Я їжджу в ті частини, — пояснює, — де є знайомі командири. Там на мене вже чекають, там я знаю, з ким спілкуватися. Інакше без сенсу. Пам’ятаю, як рік тому приїхав уперше. Командир вишикував полк. Що робити — ніхто не знає. Я між ними три години ходив, службу правив.

Так-так, — киваю головою, — рік тому ніхто взагалі не знав, що робити. Рік тому, лише рік тому.

2

Отець Ігор повернувся з полону. Взимку їздив до військових, вискочив на чужий блок-пост. Ополченці спочатку не зрозуміли, хто він. Потім зраділи — «укропського попа піймали». Сильно били. Стрибали по ньому, аби зламати ребра. Ламаючись, ребра пробивають легені, вганяються у внутрішні органи. Смерть після цього — питання часу. Ребра панотця витримали.

«Це знак Божий, — запевняє він. — У мене навіть зуби не покришилися». Церковні речі в панотця забрали, сказали, що передадуть до свого храму. Спочатку сидів у ямі. Потім перевели до Донецька, в СБУ. Після ями умови були більш-менш стерпні: годували, не били. Хоча кошмарили. Якось зайшли якути, почали принижувати, погрожували. Ввечері якути чи то перепили, чи просто пересварились, прострелили ногу комусь зі своїх. Ополченці показово посадили їх до ями.

«Це теж знак Божий», — стверджує панотець. Знаки він бачив в усьому: принесли до камери свічку, після того, як він провів обряд, — знак, покарали кривдників, які йому погрожували, — теж знак. Коли прибирали казарми після виїзду звідти «Оплоту», панотець знайшов молитовник. Українською. Теж знак. Провадив у камері служби, коли погрожували — молився за кривдників.

Поступово ополченці почали возити полонених на роботи — розбирати завали в аеропорту, збирати боєприпаси на залишених українських блок-постах у Дебальцевому. Самі ополченці в окопи лізти не наважувались — остерігались мін чи гранат. Тому пускали вперед полонених. Якщо й розірве людину — не шкода. В аеропорту полонені знайшли приваленого українського капітана. Панотець відспівав його. В Дебальцевому, в одному з бліндажів, натрапили на запаси їжі. Ополченці дозволили взяти з собою печиво.

«Вони жодного разу, хоч би скільки я їх слухав, не говорили ні про родини, ні про батьків, ні про дітей. Все, про що говорили, — трофеї, відбитий товар, знущання над полоненими, вбивства. Їм головне — поламати тебе. Вони навіть одне одного ламають. Щоби ніхто не вирізнявся. Як у Радянському Союзі, — пояснює панотець. — Вони й хочуть відновлення Радянського Союзу. Найкраще — це просто від них відокремитись, відгородитись, відділитись. Доки вони там перегниють, як органічна речовина. Може, аж тоді щось вийде».

Доки говоримо, панотцеві телефонують. Виявляється, зібрали речі та харчі для полонених у Донецьку, хочуть передати, але українські військові передачу не пропускають — блокада. Тому треба писати пояснювального листа. Панотець надиктовує в телефон. «Як правильно написати? — питає. — Просимо сприяти безперешкодному транспортуванню товару?» «Напишіть: транспортуванню речей та медикаментів», — раджу йому. Панотець так і каже, відкладає слухавку.

За мить згадує про щось, хапає телефон. «І допишіть у кінці, — просить, — хай вас благословить Господь».

Миколаїв. ДТП

Переїжджаємо міст, втягуємося на проспект і потрапляємо в корок. За нами швидко витягується довжелезна черга, аж через міст. Хтось виходить із авто, йде подивитися, що там. Але нічого не видно. Несподівано даішники починають пропускати. Повільно проїжджаємо прим’яту вантажівку, за нею стоїть розбитий джип. «Атошний», — перемовляємось між собою. Водія не видно. На хіднику стоїть багато військових: нервово палять, кудись телефонують, між собою не розмовляють.

На ранок дізнаємося, що загинув заступник командира 79‑ї бригади. Повертався зі Сходу, розбився у власному місті. Смерть весь час десь поруч. Звісно, що вона не обмежується війною. Їй замало війни, їй потрібно весь час про себе нагадувати. Особливо, торкаючись того, хто її так довго й уперто уникав. Військові виглядають беззахисно, попри броню, попри зброю та камуфляж. Саме наближення до зони смерті, зони війни виокремлює їх із натовпу, вирізняє, виособлює. Навколо них завжди трішки більше повітря, так ніби там є місце ще для когось, хто ще не підійшов, але може підійти щохвилини.

А доки ніхто не підійшов, вони мовчать, курять, телефонують. Доки телефонують, доки виходять на зв’язок — доти все гаразд, доти нічого не сталося, доти можна говорити, можна не боятися.

У Миколаєві загалом багато військових, тут базуються кілька частин. Переїжджаєш на той бік ріки, де знаходяться бази, і ніби потрапляєш до військового містечка: дорогою котиться бойова техніка, з магазинів із морозивом та мінералкою виходять солдати. Багато води, багато сонця, південне повітря, в якому дедалі виразніше відчувається літо. В старому місті перпендикулярно вибудовані вулиці, трава й порох. Попереду безкінечні літні місяці, попереду стільки сонця й води, що життя на якусь мить видається безкінечним.

Зупиняємось на квартирі місцевого молодого поета.

— А де він сам? — питаюсь його друзів.

— Мобілізували, — пояснюють. — На днях.

Чорний і зелений чай на кухні, книги в шафі, майже немає меблів, багато простору. До таких помешкань, мабуть, хочеться повертатись.

Особливо з війни.

Одеса. Вино

— Що тут у вас на виборах планується? — питаю Сашу.

— Та я не знаю, — відмахується він. — У мене взагалі київська прописка.

Прописка київська, але звички одеські. Вітається з кимось на вулиці, вітається з офіціантками в ресторанчику. З відвідувачами теж вітається. Одне слово, вдома. Розповідає про вибухи. Волонтерські центри підривали місцеві, пояснює. Ясна річ, за російські гроші. А ось інфраструктуру псують уже росіяни, це їхній почерк. І пропонує домашнє одеське вино.

Вечірні вулиці пройняті золотим світлом ліхтарів. Концертні афіші, затишні ресторанчики — Одеса тепла й наповнена радісними голосами, море темніє на обрії, публіка туристична й відпочинкова, хоча ще й ніби не сезон, але тут і сезону не треба, все одно всім добре. Жодних вибухів, жодної політики. Країна намагається якось навчитися жити з війною, не втрачаючи при цьому себе.

Кожен шукає своє місце, кожен знаходить для себе та для інших потрібні слова, кожен намагається зрозуміти — що діється і як бути. По всьому Півдню, по всіх цих містечках із їхніми водоймами, з морями, ріками, лиманами, затоками, з курортниками й виноградниками, починається літо, і його ніяк не уникнеш, не обійдеш, воно все одно починається, незалежно від того, що думає про все це смерть, що вона думає про всіх нас.

Слухаєш священиків і волонтерів, професорів і хіпстерів, спілкуєшся з таксистами й провідниками, алкоголіками й військовими, ловиш уривки фраз юних мам і поважних бабусь, хитрих депутатів і втомлених журналістів, читаєш написи на стінах, відчитуєш рекламні гасла. Голоси витворюють загальне тло, складаються в темний і не до кінця зрозумілий текст, лишають по собі важливі таємні свідчення, лишають сюжети, лишають історії. Головне — помітити. Головне — спробувати не забути. Доки ти говориш — ти дихаєш. Доки слухаєш — ти маєш шанс почути чуже серцебиття, пересвідчитись у тому, що це чуже серце й далі б’ється, далі не зупиняється. Доки ми говоримо — маємо шанс ділитися бодай своїм голосом, бодай своїм звуком, бодай цим чорним нічним повітрям.

П.С. Друзі, дуже дякую всім, хто читав ці подорожні нотатки. Всім, хто в них згадується, чиї голоси в них з’являлися. Дякую всім, хто робив зауваження й висловлював підтримку. Всім, кого випало за цей час зустріти й почути, з ким випало перетнутися цієї весни. Для вас надзвичайно приємно писати. Бережіть себе, лишайтеся собою.

Сергій Жадан, письменник, Українська правда