2 квітня — річниця відходу до Дому Отця св. Йоана Павла ІІ. За цієї нагоди публікуємо свідчення тих людей, які були тоді присутні в папських апартаментах.
Це, зокрема, о. професор Тадеуш Стичень, кардинал Станіслав Дзівіш та доктор Ренато Буццонетті, папський лікар.
Тадеуш Стичень. Останні миті
У момент смерті Святішого Отця я помітив надзвичайний контраст. Зовсім недавно на його обличчі був незвичайний біль. Ця зв’язаність приладами, які мали допомогти йому продовжити життя. Він, який бачить свою вірність Отцеві у тому, що служить, — але, служачи, має право на те, щоб йому не скорочували шляху страждань. Я був свідком того, як він підносив сковані руки. Хіба він не просив Отця? — якщо цього насправді досить, то нехай би мої опікуни — дуже добрі, я був свідком цього, — розуміють і те, що я маю право віддати своє життя, а не затримувати його, що Ти є Тим, Хто вирішує. І ці руки, на які дивився стражденний Папа, і підносив їх високо, ніби кричав.
Любі сестри і брати, це обличчя стражденного, покірливе, я думаю, це найвідповідніше слово, — з’явилося немовби від натхнення Того, Хто «смертю помер»; це обличчя явилося несподівано як обличчя когось усміхненого, схилене до подушки, і воно дивилася — як би це висловити? — як ягня чи овечка; i, усмiхаючись у той бiк, так він застиг. Ніхто не наважувався втрутитися, всі зволікали з обов’язковими процедурами. Я не витримав. У мене в кишені було два розарії, я торкнувся його рук; мені м’яко сказали, що не можна, бо тіло вже підлягає процедурам, одразу потім проведеним стримано, але згідно з обов’язками. А я надалі бачив — і думаю, що, певно, краще від мене це бачили черниці, медсестра-монахиня; може, жіночий геній полягає в тому, що вони краще за мене могли розгледіти — цю усмішку, яка немовби не вмирала, а залишалася живою, щораз більше красномовнішою. Втрачала лінії подушка, на якій лежало обличчя померлого, і це виглядало як зустріч врятованої овечки чи врятованого агнця. І в цю мить проявлялись ніби відповідні ступені цього; ба більше — що ось виконав велике завдання той, кому було доручене завдання пастиря, з огляду на яке, однак, Бог-Отець поставив йому вкрай високі вимоги. Ідеться про те, щоби зрівняти безмір невірності цих овець таким чином, щоб до них дійшло, щоб вони знали, в чому полягає їхнє відкуплення.
І в цей час, як на площі стало чути цей відгомін, — неможливо було інакше ці вигуки розцінити, тільки — як, адже вони ще не знали про його смерть, ще ніхто їх до цих вигуків не підштовхнув. А власне, то він їх так надихнув, що вони з власної ініціативи прийшли, творили групки, із цих груп утворилася єдність, яка волала і раділа, що мала такого доброго пастиря, і що його вірність полягала в тому, що він висував до них величезні вимоги! Ідеться про самовизначення, це треба запам’ятати, — як вимогу того, що ти є собою. Пам’ять та ідентичність. Залишається ціна відкуплення за все це, і пастир, надалі при всьому цьому — усміхнений.
Його обличчя, обличчя абсолютно іншої людини, ніж та, що була день тому, два дні тому. Ще більше днів тому, коли в його каплиці по багатьох роках я знову заспівав Exultet, цей гімн про щасливу провину, яка стала причиною приходу Відкупителя. Мене попросили заспівати його латиною. Святіший Отець іще міг це слухати, і був радий від того, що це ще було видно.
Тут є сама молодь, а водночас — чи можна сказати: молодь? Бо ж тут ідеться про когось, хто є окремо, хтось повністю незвичайний, непорівнюваний ні з ким іншим, інколи він абсолют особистості, тобто окремішності. Так, усі ми — брати і сестри, а водночас для Бога без тебе конкретного весь цей світ не був би тим самим світом, і тому ти є! Бо Бог до тебе ставиться ревниво. Увіруймо в цю любов до нас.
Усе це становить якусь велику гармонію радості в цьому болі, через який я, бувши так близько, сказав «ні», коли мене попросили про інтерв’ю, пояснюючи тим, іще в Римі, що хтось, у кого помирає батько і він при цьому присутній, не розповідає цього по телевізору.
Час спливає, емоції слабшають; але є велика правда в тому, що в певні важливі моменти протилежності сходяться, не виключають одна одну, а становлять своєрідне «і». Тому на завершення хочу поділитися з вами тим, що ми не можемо не радіти, що такий батько відійшов від нас — але водночас, що нам уже можна і треба заплакати, що його вже немає. Тільки тоді є повнота, і ми можемо боротися в собі за цей баланс. Щоб це було певною ознакою того, ким є Бог Отець щодо нас, якщо вже дав нам свого Сина, щоб таким чином, нікого не зневажаючи, схилив людину саму обрати того, хто є її батьком. Той, Хто є нашим Батьком, дав свого Сина нам, людям, за брата. Мені б хотілося, щоб ми із цим ішли до своїх домівок і поширювали радість, оплативши її усвідомленням страждань, нестачі й порожнечі, що його немає, що він Там. А він так нам явився в цьому стражданні, в цьому болю, який відбував до кінця! До кінця полюбивши їх на цьому світі, до кінця їх полюбив. До тієї міри, що сповнилася якась безконечна міра, і в зв’язку з цим ця пустка відкриває місце на невичерпну, глибоку радість. Живімо цією радістю! Це — день радості, день воскресіння. День, який нам усім дав Господь.
(Зі свідчення, яке о. проф. Тадеуш Стичень виголосив 5 квітня 2005 р. в студентському храмі Люблігна на завершення Меси з нагоди 50‑річчя своїх пресвітерських свячень.)
Кардинал Дзівіш: він був притомний майже до кінця
Йоан Павло ІІ був при свідомості майже до останньої хвилини свого життя і чув молитви вірних, зібраних на площі св. Петра, а перед смертю вимовив слова «Totus Tuus». Про це розповів особистий секретар Святішого Отця архієпископ Станіслав Дзівіш в інтерв’ю для італійського телебачення Canale 5.
«У ті останні хвилини, коли ми були з ним, то бачили, що смерть була для нього немовби переходом з однієї кімнати в іншу, з одного життя в інше. У ті дні можна було почути все: площу, молитви, співи, вигуки, присутність молоді. Він це усвідомлював, бо був притомний до кінця, майже до самого кінця. Також останнього дня, в суботу, він був цілком притомний», — сказав архієпископ.
На запитання про останні слова Йоана Павла ІІ архфєпископ Дзівіш відповів: «Безперечно, Totus Tuus, я це чув особисто, а також, наприкінці, у другій половині дня — і це почула одна з сестер, яка були поруч, — сказав: ‘Дозвольте мені відійти до Господа’».
«В ці останні години його життя в домі панував великий мир: він знав, що його призначенням є Господь. Жодного страху; великий спокій. В останній день він попросив, щоб йому цілі години читали Євангеліє. Того дня один із нас читав Євангеліє від св. Йоана; потім відслужили Святу Месу, бо нам прийшла натхненна думка: відслужити Месу на честь Божого Милосердя — бо була субота і наближалася неділя Божого Милосердя. Ми відслужили цю Месу близько восьмої години і дали Святішому Отцеві віатик, кілька крапель Найдорогоціннішої Крові. Євангеліє було дуже гарним: ‘Господь прийшов до Горниці’. Ми ревно молилися: ‘Нехай Господь прийде в цю мить!’ А потім залишалися до останнього удару його серця, коли доктор Буццонетті сказав: ‘Він відійшов до дому Господа’. Ми не молитися ‘вічне спочивання’, а заспівали ‘Te Deum’. Він записав у своєму заповіті, щоби також його смерть посприяла ділу євангелізації», — розповів архієпископ Дзівіш.
Лікар папи: Йоан Павло ІІ нагадував мені Христа
Йоан Павло ІІ, помираючи, був для мені подібний до Христа — з тією відмінністю, що Христос на хресті міг говорити, а Папа відійшов мовчки. Цими роздумами з римським щоденним виданням «La Repubblica» поділився доктор Ренато Буццонетті
Доктор Буццонетті підкреслив, що як фахівець у галузі гастроентерології та гематології, він усвідомлює сміливість свого порівняння, але не може висловити цього інакше. 81‑річний італійський лікар Святішого Отця супроводжував його від початку його понтифікату до останнього моменту.
«Я далекий від поступок спокусі таких порівнянь; однак таке враження було у мене протягом днів, які я провів у кімнаті Святішого Отця», — сказав особистий папський лікар.
«Христос міг із хреста промовляти до своїх катів, до апостолів, до Богородиці… Святіший Отець не зміг вимовити жодного слова перед відходом… Проте його можна було чудово зрозуміти. Так, це довге нескінченне мовчання мистецьки характеризувало останнє повчання його надзвичайного понтифікату. Він промовляв поглядом, лагідністю очей, погідністю, типовою для великого містика, зробивши свій фізичний біль центром всесвітньої уваги, і його зрозуміли».
Доктор Буццонетті дорікає засобам масової інформації за «галас про страждання Папи». «Іноді варто було виявляти більше поваги до хвороби Святішого Отця. Я маю на увазі передусім нестримну гонитву медіацирку за тим, що відбувалося на третьому поверсі Апостольського палацу чи в клініці Джемеллі».
Як наголошує папський лікар, для нього особисто це був «унікальна наука фаху та життя, за яку я постійно дякуватиму Божому Провидінню, яке дозволило мені зустрітися з таким Папою, як Йоан Павло ІІ».
фінансово.
Щиро дякуємо!
