Свідчення

Пам’яті Евгеніуша Сварцевича, найстаршого органіста в Україні. Люди, які відроджували Церкву

16 Квітня 2024, 10:16 2088

Помер найстарший органіст України — Евгеніуш Сварцевич. Він понад 75 (!) років був органістом — у Полонному, Шаргороді та Мурафі.

Розмову з паном Евгеніушем, унікальне свідчення про ті часи, пропонує співпрацівник Літургійної комісії РКЦ в Україні п. Анатолій Оліх.

«9 квітня відійшов по нагороду до Бога Евгеніуш Сварцевіч. Людина-епоха. Людина-легенда. Мій перший органіст, який відкрив мені світ католицької музики. Понад 75 років він прославляв Господа грою на органі. Дякую за все! Спочивай з Богом», — написав у супровідному листі п. Анатолій.
У Польщі про Сварцевича вийшла книжка (
Wspomnienia kresowego organisty); у своїй книжці п. Оліх вмістив біографію п. Евгеніуша, записану 2018 року, до 75‑річного ювілею його служіння органістом.
2021 року про мурафського органіста писало Суспільне; тоді йому було 95 років і він уже не співав, але ще грав на Месах.

Евгеніуш Сварцевич відійшов до Дому Отця 9 квітня 2024 року. Символічно, що це день народження о. Антонія Хоміцького, якому п. Евгеніуш допомагав відроджувати Церкву після більшовицьких руйнувань.

 

Молодий Генек з о. Антонієм, дружиною і дітьми

Народився я 1 вересня 1927 р. в селі Мосар у Білорусі, до 1939 р. це була Польща. Мої батьки були глибоко віруючими, тато взагалі понад 50 років пропрацював органістом. Вже у дитинстві я прагнув служити Богу і Церкві. Зараз можу сказати, що, попри всі переслідування, яких довелося зазнати, за все своє життя я ані дня не пропрацював на державній роботі. У 1944 р., коли мені було 18 років, коли вже прийшли совєти, парох нашої мосарської парафії Антоній Куява зареєстрував мене офіційно органістом — і так з тих пір я служу в Церкві. З 1946 р. я вже був органістом у Шарковщині (селище міського типу у Вітебіській області, Білорусь).

У 1947 р. почали арештовувати всіх священників, їм давали по 25 років, а невдовзі заарештували тата. Його назвали куркулем, а ми просто з хліба на воду перебивалися, такі «багаті» були. Його протримали у в’язниці 7 місяців і засудили на 5 років. Ми продали все, що мали, і їздили по адвокатах. Врешті один адвокат, єврей, добився, що батька після перегляду справи випустили.

В той час я отримав листа від незнаного мені священника з України із запрошенням до нього на роботу органіста. Порадився з батьками, священником і поїхав до Полонного.

14 листопада 1950 р. я прибув у Полонне, довго ходив по вокзалу з валізкою, доки не звернув увагу на інтелігентного вигляду чоловіка у шкіряному плащі. Підійшов…

Так я познайомився з ксьондзом Антонієм Хоміцьким, з яким мене поєднало Боже Провидіння і з яким я до самої його смерті сорок два з половиною роки співпрацював на славу Божу. Всі ці роки я був наочним свідком його незламної священницької діяльності.

Він приїхав на велосипеді, до костелу було 7 кілометрів, тож він знайшов якусь вантажівку біля вокзалу, і ми поїхали. Наступного дня мене — я бачу в цьому виразне чудо Провидіння — без проблем зареєстрували!

В Полонному я пропрацював 5 років. Там я організував хор, в ньому було десь 50 чоловік. У ньому навіть потім було двоє священників: Адольф Кукурузінський, колишній адміністратор Кам’янець-Подільської дієцезії, він щойно з тюрми вийшов, і Ернест Тіндіра, угорець. Їм було заборонено виконувати священницьке служіння, тож мало хто знав, що то священники. Часи були голодні, а в парафії була традиція: якщо був шлюб, то люди присилали обід на весь хор. Так і виходило, що в мене в хорі співало двоє священників… за харч. Кукурузінський дуже любив пісню «Na skrzydłach». Тіндіра теж голос гарний мав.

У 1951 р. я одружився з Леонардою, вона теж із Мосара.

Разом із ксьондзом Антонієм їздив у його місіонерські подорожі до Гречан, Деражні, Мукарова, Києва — всюди, куди можна було отримати дозвіл влади. А роботи у священника було ой як багато. У Гречанах, наприклад, ксьондз Антоній за два дні — і це крім Меси, а тоді вона була набагато довшою — охрестив понад 550 дітей! А скільки сповідей було, ксьондз цілими ночами сповідав. Тоді він так змучився (це все було біля каплиці на цвинтарі), що відійшов трохи вбік, упав без пам’яті на могилу і заснув. Впав так, що навіть плаща свого шкіряного в кількох місцях пробив. Коли ми його знайшли і якось добудилися, він наказав вилити на нього відро холодної води, аби прийти до тями, — і знову сповідати.

 

Анатолій Оліх і Евгеніуш Сварцевич

 

Ще пам’ятаю, як ксьондз Антоній збирав і висилав у Сибір та Казахстан посилки ув’язненим священникам: римо-католицьким, греко-католицьким, батюшці знайомому православному — всього 33 чоловік. Парафіяни приносили ковбасу, сало, мед, цукор, але все, що краще, ксьондз Антоній висилав, а сам — і ми коло нього — столувався дуже скромно.

В 1955 р. совєтська влада забрала у ксьондза Антонія дозвіл працювати в Полонному; невдовзі він добився дозволу на парафію в Шаргороді. Поїхав і я з ним, допомогти з переїздом. У Шаргороді нас ніхто не зустрів, ми зайшли до костелу — а вигляд у нього був такий обідраний. Ми були страшенно пригнічені. Склали наші речі в сакристії, зварили там же на примусі яйця і чай. На ніч ксьондз Антоній поїхав до Мурафи, де настоятелем тоді був о. Войцех Дажицький, а я ще з одним чоловіком, який допомагав нам переїжджати, спали на голих дошках у сакристії. Це був листопад місяць.

А в січні 1956 р. вже й мене з дружиною і дітьми ксьондз Антоній забрав до себе в Шаргород. Речей в нас не було дуже багато, але довелося наймати машину, бо було ще фортепіано. Це було 4 січня, морозу більше двадцяти градусів. Леонарда з восьмимісячним Ришардом сіл в кабіну, а я з трирічною Кристинкою їхав у кузові. Добре, що одна з полонських парафіянок дала Крисі свого кожуха. Спочатку ми жили у старенькій халупі, до якої погодилися нас прийняти старше католицьке подружжя. Підлога земляна, стріха солом’яна протікає, за дверима — свиня з поросятами. Там ми жили 8 місяців, а потім переселилися до костелу, де навпроти сакристії ксьондз Антоній нам облаштував житло. Там ми прожили 34 з половиною роки.

Головним моїм завданням було зібрати 4‑голосний хор. До нього набралося близько 70 чоловік. Польську вони знали поганенько, латину ще гірше. Довелося починати з нуля, пояснювати, що таке ноти, як за ними співати. Це потребувало багато зусиль як з мого, так і з їхнього боку. Це була свого роду одночасно школа польської мови, нотної грамоти і катехизація. І завдяки великій ревності та старанності зі сторони співаків це невдовзі принесло гарні результати.

Репетиції від пізньої осені до весни проходили щоденно. Були такі періоди, що репетиція тривала з 10 ранку до 10 вечора, у чотири зміни. Кожна партія приходила окремо на визначену годину. Репетиції проходили у холодній сакристії, в кожухах. Хоч я дуже втомлювався, але радів, бачивши, як вони ретельно ходили на репетиції. Із Плебанівки приходило регулярно, не пропускаючи репетицій, 15 жінок, а це більше 10 км навпростець! Інші співаки були з Шостаківки і Розкоші, їм було трохи ближче. Дощ, мороз, завірюха, болото — а всі на визначену годину в сакристії! Ті, що приходили на 6 вечора, співали до 9, а потім верталися додому. Це вони в 12 ночі були вдома, і наступного дня знову йшли.

 

Мурафа, храм Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії

 

Майже на кожну репетицію приходив ксьондз Антоній, приносив цукерки, розповідав анекдоти, жартував. І за зиму ми на чотири голоси вивчили кілька латинських Мес і досить багато пісень. Звісно, коли були городи, поле, то репетиції проводилися рідше.

Ксьондз мав багато роботи, бо приїжджало багато людей із сусідніх парафій. І я теж мав багато роботи, бо моїм обов’язком, разом із дружиною, була підготовка цих людей до прийняття таїнств. Хто склав іспит — отримував жовту картку і з нею вже ішов до священника, це така перепустка була. Ксьондз бачив, наскільки важко людям добиратися до Шаргорода, і звелів, щоби люди добивалися дозволу, щоб він міг до них відкрито хоч раз на якийсь час приїхати. І за якийсь час кс. Антоній почав обслуговувати дуже багато парафій у Вінницькій області, деякі навіть за понад 100 км від Шаргорода: Чечельник, Хмільник, Бар, Вербівець, Вінницю, Скаржинці, Лучинець, Чернівці, Мовчани, Красне, Тиврів, Зведенівку, Лопатинці — всіх і не згадаю.

Я теж за ним повсюди по цих парафіях їздив. Був і екзаменатором, і органістом, і секретарем, і сакристиянином. Людей по цих місцевостях збиралося завжди стільки, що на проповідь ксьондз виходив на поріг і вже звідти говорив. І Причастя надворі уділяв. А жінки, коли він уділяв Причастя і було болото, скидали з голів святкові хустки і стелили під ноги священнику — аби так ушанувати Господа Ісуса в Пресвятому Таїнстві. Ось така віра тоді в цих простих людей була.

 

З фотоальбому шаргородських хористів

Одного разу ксьондза запросили посповідати, ми поїхали до лікарні, 12 км, на сповідь. Але священників до хворих не пускали, а ксьондза Хоміцького знали всі. Тож він дав мені Пресвяте Таїнство і мені каже: «Йди до тієї хворої, допоможи їй приготуватися до сповіді, поясни, чому я не прийшов до неї в палату, а потім, точно по годиннику, я в такий і такий час уділю їй заочно розгрішення». Я так і зробив, порозмовляв з нею, підготував, а потім дивлюся на годинник і кажу: «Бийся в груди і кайся». Уділив Причастя, попрощалися. А до ранку вона уже відійшла…

Добиралися на ті парафії як коли: то мотоциклом з коляскою, то на возі, то на машині — але шофери боялися, щоб начальство не прознало, тому це було нечасто. А до Чечельника треба було їхати потягом, потім пересідати на вузькоколійку, а зі станції ще 6 км було добиратися.

Наприкінці 50-х років влада вирішила закрити костел у Шаргороді. Щоб цього добитися, вони перевели ксьондза Антонія до Мурафи. Парафіяни зустріли цю звістку зі сльозами. На прощання ксьондз Антоній сказав: «Я виїжджаю із Шаргорода не зі своєї волі, але вас не залишу сиротами і всіх вас, мої любі парафіяни, я віддав під особливу опіку пресвятому Серцю Господа Христа».

Ми з дружиною залишилися в Шаргороді. Для влади було перешкодою, що ми живемо в костелі, і від нас почали вимагати покинути приміщення. Ми вирішили за всяку ціну не покидати храм. Жінку за це часто викликали міськраду, райвиконкому, навіть до Вінниці. Ми молилися і не здавалися.

Відколи ксьондз Антоній став працювати в Мурафі, я став йому допомагати там як органіст. Влада вимагала, щоб люди йшли на 8 годину на роботу, тож ксьондзу доводилося відправляли там службу о 6 годині ранку. В Шаргороді відправлялося о 10‑й, я туди їздив велосипедом. Вертався — і мене одразу до сільради. Щоденно лякали, що як не покину приміщення в шаргородському костелі, то не дадуть мені тут працювати.

 

 

Ще коли ксьондз Антоній був у Шаргороді, він дуже заприятелював із місцевим батюшкою. Той невдовзі помер, у його вдови-матушки залишився непоганий будиночок, і вона пропонувала нам: я сама, навіщо мені цей будинок, давайте я вам його подарую. Звісно, нам треба було житло, але ми би тоді не мали жодної можливості та підстави оборонити житло в костелі. Довелось відмовитися.

Невдовзі мені заборонили працювати в Шаргороді органістом, тільки в Мурафі можна було. Ксьондз Антоній теж отримав заборону тут правити, він міг відправити тільки похоронну Месу. Тільки на відпуст дали дозвіл ксьондзу Тіндірі, бо він дуже погано знав польську мову, а для влади саме це й було важливе. Отак і вийшло, що похорон ставав радісною подією. Мерця, якщо це було можливо, старалися тримати до неділі, щоби ксьондз міг саме в неділю відправити Месу. А тоді на таку Службу збиралися всі, хто лише міг.

Ми знали, що костел хочуть закрити, і боролися за храм. Ця боротьба тривала довгий час. Головним оборонцем шаргородського костелу був кс. Антоній Хоміцький. Він давав розпорядження і поради, що треба робити, передавав їх через мене і дружину. Можу без жодного перебільшення сказати, що найбільш активну героїчну участь в обороні шаргородського костелу брали мої хористи, вони всі без винятку готові були за костел віддати своє життя. Всі парафіяни теж пильнували костел вдень і вночі, позмінно по 10‑20 чоловік. І якщо біля храму з’являвся хтось підозрілий, вони давали знати і вже за годину біля костелу було повно людей. У справі костелу співаки їздили до уповноваженого у справах релігії до Вінниці, Києва, Москви — часто лише на воді і сухарях. Жінки по 30‑40 осіб добиралися до Вінниці і оббивали пороги, ночували навіть під всякими управліннями.

В неділю, попри те, що не було священника, людей збирався повний костел. На вівтар виносили орнат, запалювали свічки, виходили міністранти. Коли люди побачать, що немає священника, то замість співу на вхід плакали. Потім читали читання, Євангеліє, коли мало бути перемінення — була глибока тиша, потім співали євхаристійних пісень. А якщо хтось із цікавості чужий загляне, то навіть не схаменеться, як опиниться за костельною брамою, — так люди пильнували. А дехто з парафіян їздив на Службу до Мурафи. Мурафляни знали, що якщо хтось хрестом на підлозі лежить, то це шаргородський парафіянин.

Коли в 1962 р. приїхали закривати костел — сотні людей рушили до райвиконкому, оточили будинок, а частина пішла до кабінету з вимогою не закривати костел. На шум прийшли також євреї і почали допомагати людям кричати. Секретар райвиконкому викликав міліцію, але люди міліцію не пропустили. Люди відстояли костел, а ксьондзу Хоміцькому було дозволено приїжджати до Шаргорода і відправляти Меси в неділю без жодних обмежень. Люди дуже раділи. Від того часу в цей день у Шаргороді відправлялися 40‑годинні молебні — на знак подяки за врятування храму.

 

 

Після цього влада дозволила мені працювати органістом у Шаргороді і я довгий час одночасно був органістом і в Мурафі, і в Шаргороді. Їздив щодня велосипедом, потім чотири роки мотоциклом «Ява», далі 10 років мотоциклом з люлькою, а потім ксьондз Антоній допоміг мені купити старенького «Фіата».

Ксьондз Антоній ще кілька років їздив відправляти у Шаргород, а потім влада дала довідку ксьондзу професору Броніславу Джепецькому, який недавно повернувся з таборів. Із ним я пропрацював майже 8 років, до самої його смерті 8 вересня 1973 р. Попри те, що я працював у Шаргороді, я й надалі, особливо в неділі й свята, але й теж у будні, їздив до Мурафи.

Ксьондз Антоній з ксьондзом Броніславом узгоджували між собою години відправ, щоби я міг встигнути і до однієї, і до другої парафії. Сума в неділю у Шаргороді зазвичай відправлялася об 11‑й годині, а в Мурафі – о 1‑й дня.

І там, і там хор був великий, по 70  осіб, співали ми на чотири голоси. Бувало, що запізнювався, бо часом Меса була довша, та й дорога не дуже добра. Заляпаюся на тому мотоциклі болотом — але це тільки на краще, бо як треба протискатися на хори в Мурафі, бо людей дуже тісно, то вони розступалися, щоб я їх не вимастив. Після Меси ми швиденько їли обід — і на наступну службу. Верталися вже пізно ввечері. Ось така програма була в нас у неділі. Моїй дружині ксьондз Джепецький доручив ведення церковної документації та справи, пов’язані з владою. Крім того, вона ще й готувала.

Це було дуже виснажливо, особливо для ксьондза Антонія. В нього почало здавати здоров’я, і він навіть мене вповноважив роздавати Причастя. Пам’ятаю, як тяжко було мені перший раз, коли від переживань у мене страшно тряслися руки.

Оскільки вийшло, що під моєю орудою співало два чотириголосних хори по майже 70 осіб, доводилося писати дуже багато нот. Гармонізації робив сам. А тут ще й довелося відповідати на потребу часу, коли почали відправляти Меси вже польською мовою. Крім цього, не було Месалів, тож я від руки переписав їх аж чотири. Тоді молитовник чи розарій було страшно провозити, а що вже говорити про Месал. Із Латвії якось один привезли, то й я переписував. Рубрики червоним кольором, текст чорним, префації все по нотах — якнайточніше. Майже як справжній Месал виходило. Коли в Шаргороді гостив генерал христусовців і побачив такий Месал, то забрав його із собою до Познані. Зараз він там у музеї. В мене, коли постаратися, був гарний почерк, то я ще й літанії переписував, клеїв їх на фанерну основу з ручкою. А дружина вкривала дошку поліетиленом. До сих пір ще ці літанії служать. А коли ми з хором їздили з концертами Польщею — у 12 містах були — і приїхали до Познані, то я свій Месал у музеї побачив.

 

 

Хор співав гарно, голосно. Ніяких мікрофонів, колонок не було. А я за наказом ксьондза Хоміцького переписав ноти православної панахиди. Ксьондз Хоміцький по цих нотах вчився співати її на хорах в мурафському костелі. Коли він учився, сакристиянин був на кухні, почув і каже: «Як гарно співає сьогодні Радіо Ватикан». Ми на кухні крадькома його слухали, бо тоді не можна було. І хор наш теж умів православну панахиду заспівати, ми її в костьолі співали і на цвинтарі.

Пам’ятаю, як одного дня приїхав ксьондз Буковинський, він був теж із Луцької дієцезії. Хоміцький тоді званий обід влаштував, на ньому десь із 10 священників було, і я серед них. Хоміцький сказав, а його всі послухалися, і кожен під час того обіду слово коротке сказав. Кожен слово сказав, а Кучинський, як завжди, анекдот. Буковинський тиждень у нас був. Ми йому пачки в табір із Полонного посилали.

Коли ксьондз Джепецький розпочав ремонт костелу, Леонарда мусила щодня готувати їжу робочим, часом це було понад 100 чоловік. Під час ремонту парафіяни дуже щедро і ревно допомагали: і роботою, і грошима, і харчами. Завдяки їхнім зусиллям і всупереч всім труднощам був зроблений зовні ремонт храму. Залишалося ще зробити ремонт усередині. Стіни були обдерті, у стелі теж дірки, бо безбожники стріляли колись у храмі по стелі. Приїхали художники зі Львова, вони сказали, що треба на фарби тисячу яєць. Люди нанесли стільки, що ще більше тисячі залишилося.

Художники помалювали храм всередині, в тому числі стелю, а на чільній стіні перед вівтарем вони намалювали Тайну Вечерю — раніше її там не було. Дерев’яний ганок перед костелом уже неможливо було відремонтувати, настільки він старий був. Ксьондз вирішив зробити новий, мурований. Звісно, це треба було вирішувати з владою, що було дуже непросто. Але завдяки Божій допомозі вдалося. Моя дружина, Леонарда, владнала ще одну дуже важливу справу, на яку би точно влада не дозволила. Ми попросили дозволу поміняти бляху в певному місці, мотивуючи, що вона поржавіла. Влада на таку дрібничку дозвіл дала. Насправді такої потреби не було, бо бляха була в хорошому стані. Користаючи з дозволу, ми зняли кілька листів бляхи, відкритий дах зверху добре вкрили, щоби не було видно, що робиться внизу. А ще поставили охорону, щоб вони пильнували, аби ніякий чиновник не з’явився. І отак ось нагорі збудували три кімнати, якими священники й досі користуються. Це була дуже ризикована справа, можна було і ув’язненням поплатитися. Але, дякуючи Богу, все пройшло добре.

Парафіяни в Шаргороді були дуже зичливі, жертовні. Тут був такий звичай: кожне село восени привозило цілу вантажівку картопель, буряка, моркви, іншої городини. Це ділили на три рівні частини: священнику, органісту і сакристиянину. У Шаргороді щодня правилася Служба, а всі парафіяни співали екзеквії [лат. exequiae — супровід до гробу; в католицькій традиції так раніше звалася Літургія годин за померлих. Прим.ред.]. Вони теж часто приносили молоко, яйця, калачі, іншу їжу. Зарплата буле невелика, але завдяки такій підтримці можна було жити.

 

Пан Евгеніуш показує своє улюблене фото, на якому він з о. Антонієм Хоміцьким

Мої діти, Кристина і Ришард (1952 і 1955 р. н., народилися в Полонному, обох їх хрестив о. Адольф Кукурузінський, а хресним батьком був о. Антоній Хоміцький), у Шаргороді закінчили середню школу. Також вони закінчили музичну школу за спеціальністю «Фортепіано» з відзнакою, тож уже часом і заміняли мене за органом на богослужіннях у Шаргороді й Мурафі. В школі, звісно, їм чинили багато перешкод, заставляли до комсомолу вступати; але діти твердо стояли на своєму. Після Львівської консерваторії Кристина понад 25 років пропрацювала у Шаргородській музичній школі. Син пішов до Вінницького музучилища, одразу на другий курс. Там він теж мав чимало проблем через віру, одного разу його навіть хотіли через це виключити з училища і дружині довелося пригрозити одному комуністові, що в такому разі син піде до семінарії. Ришарду дали спокій і він закінчив училище з червоним дипломом.

Він хотів вступити до Київської консерваторії, проте директор музичного училища, який знав ситуацію сина і ставився до нього дуже зичливо, порадив подати документи у Ленінград, бо в Києві його точно не приймуть. Конкурс був більше 10 чоловік на місце, але його без проблем прийняли. Ленінградська комісія на диво спокійно поставилася до того, що його батько — органіст у костелі. А ми з дружиною навіть не знали, думали, що він до Києва поїхав. Ришард закінчив консерваторію за спеціальністю «Фортепіано» з червоним дипломом, потім — іще за спеціальністю «Орган», потім — аспірантуру. Все навчання грав у ленінградському костелі. Концертує по Європі, був із концертами і викладав у консерваторії в Нью-Йорку в США. Ще має персональні виставки, бо професійно займається малярством і фотографуванням. [В останні роки свого життя Ришард перебрався до Польщі, де помер 1 серпня 2022 року. — Прим. авт.]

У 1950-х роках в Шаргороді у нас в костелі дуже урочисто відправлялося. Пам’ятаю, як на Різдво 1958 р. наш хор із 70 чоловік співав на чотири голоси, а моя Кристина, якій було шість років, співала сольну партію. Вона взагалі виросла на хорах, співала з трьох років.

Довгий час, як я говорив, довелося працювати органістом на дві парафії. Три дня репетиції в Мурафі, три — в Шаргороді, в неділю — і там, і там. Зірвав голос, бо голосом працювати доводилося дуже багато. Зараз це добре чути, коли співаю.

В 1989 р. переселився до Мурафи і до сих пір працюю тут органістом. 15 серпня 2009 р. я святкував 50‑ту річницю своєї органістської праці в Мурафі. Всього я проробив органістом: із 1950 до 1993 при ксьондзі Антонії; 8 років, до 8.09.1973 р., — з ксьондзом Джепецьким, з ксьондзом Вінцентом Вітком — 10 років, із ксьондзом Зеноном Туровським — 5 років. У 2018 р. сповнилося вже 75 років моєї органістської праці.

Це дуже велика милість Божого милосердя до мене, адже не кожному навіть дано прожити 75 років, а тут 75 років праці на славу Божу. Тож нехай Богу милосердному і Пресвятій Матері буде честь, слава і моя покірна подяка за цю велику благодать, що Бог мені, недостойному грішнику, явив свою безмежну доброту. І якщо Бог призначив мені ще працювати органістом — майбутнє покаже, — я прагну служити Йому аж до смерті. Бо солодшої і милішої праці, ніж служити Божій славі, на цьому світі немає.

Фото надані автором

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Immediate Unity z-lib books

Casino news

Casino News Bets News Slots Aviator