Милосердний чи справедливий?

Про найважче випробування на Останньому суді та безмежне милосердя Боже з о. Грежогем Стшельчиком розмовляє Войцех Тейстер.

— Я читаю коментарі та блоги різних публіцистів, і на їх підставі міг би дійти висновку, що у нас два боги, різні: один убивчо справедливий, а другий солодко милосердний. Яким є Бог, Котрий об’являється в Церкві?

— Коли поглянемо на Бога крізь призму того, як Його бачили в історії та що Він сам говорить про себе, то цей образ розвивається. У Старому Завіті бачимо Бога, який на початку навіть мстивий, але щоразу більше об’являється як Бог справедливий. І це вже гігантський розвиток нашого сприйняття Бога. У Новому Завіті Ісус, своєю чергою, переступає межі справедливості, яку розуміють по-людськи, і йде у напрямку, про який сигналізовано вже в Старому Завіті: милосердя щодо грішника. З часом Церква поступово усвідомлюватиме, як сильно ці межі пересунуто.

— Церква усвідомлює поступово?

— Так. Перший момент, коли це стає помітне, — ситуація з відступниками, тобто з християнами, які зреклися віри перед лицем переслідувань. Після того як репресії припинилися, чимало хто з них захотів повернутись у спільноту, і Церква мусила відповісти собі на питання: дозволити їм повертатися чи ні. Зважилися на можливість повернення, після відбуття покути. Далі практика змінюється з покути раз на життя, обумовленої гігантськими наслідками, до нашої сповіді на вухо, яка порівняно з покутою перших століть нагадує дрібну косметичну операцію замість капітального хірургічного втручання. І якщо ми запитаємо себе, чому Церква цю практику змінила, то відповідь буде така: бо вона розпізнавала, що волею Божою є полегшення грішникові його шляху до примирення. Ця лінія об’явлення, що розпочинається у Старому Завіті, щораз більше йде у напрямку об’явлення Бога милосердного.

— Тобто у Старому Завіті Бог справедливий, а від Нового — милосердний?

— Не зовсім так. Насамперед то не Бог змінюється: змінюється наше розуміння Бога. Це прекрасно видно вже на етапі метаісторичних оповідань, наприклад, про Ноя і потоп. Історія Ноя вперше показує значущу якісну зміну в образі Бога. Хоча, за оповідачем, це Бог змінюється, то очевидно, що автори цього тексту звершують стрибок у мисленні: маємо знищення цілої землі, але підсумок оповідання такий, що Бог більше ніколи такого не зробить. І не тому, що змінилася поведінка людей, а тому, що Бог так вирішив. Далі кожне подальше покоління додає елементи милосердя до свого образу Бога й віднімає елементи Бога мстивого. Переламною — на мій погляд — є історія Осії. Одруження з безчесною. Ісус, загалом беручи, нічого іншого не робить. То Церква є тією «блудницею». Ми намагаємося уникнути безпосереднього вимовляння цього слова, але така вже дійсність. Там показаний Бог, який хоче заново заручити собі свою наречену, говорити до її серця. Він постійно тужить за своїм людом і пробує його пригорнути. Це рідкісні рядки у Старому Завіті, але вони готують те, що в подальшому розвитку проявиться в Ісусі.

— Отож як об’являється Божа справедливість?

— У св. Йоана є такий фрагмент про співвідношення справедливості та визнання гріхів: «Якщо говоримо, що гріха не маємо, то самих себе обманюємо і нема в нас правди. Якщо визнаємо наші гріхи, Бог як вірний і справедливий відпустить їх нам і очистить нас від усякої неправоти». Це означає, що між справедливістю й милосердям існує принциповий зв’язок, виражений таким чином, що милосердя становить найвищий акт Божої справедливості. Також і притча про робітників у винограднику показує нам цей зв’язок. Коли приходять ті, хто працював від самого ранку, вони сподіваються, що отримають більше, ніж ті, хто став до праці надвечір, ну бо так із людської справедливості випливає. А Бог їм каже: «Чи не за динарій я домовився з тобою? Я тебе не кривджу. Чи ж твоє око лихе від того, що Я добрий?» Це вирішальний момент. Отут ми повинні постукати себе по лобі. Якщо нас спокушає і ображає Боже милосердя, то насправді ми дивимося на Бога «лихим оком» тільки тому, що Бог добрий! Милосердя — завершальний акт Божої справедливості. То Бог виправдовує людину. Бог у Христі говорить до кожного з нас: людино, Я тебе не відкидаю! І в цьому розумінні Його милосердя — безмежне. Але воно не до кінця безумовне, у тому сенсі, що не діє автоматично. Це я — грішник — мушу у своїй свободі, з довірою звернутися до Бога і прагнути прощення. Бог за мене цього не зробить.

— Свобода тут немовби палиця з двома кінцями… З одного боку, благодать, яка дозволяє увійти в стосунки з Богом і полюбити Його, а з іншого — ризик, що я можу відкинути Бога, а це в реальності означає пекло…

— Так. Це релятивне. Ми когось вибираємо або не хочемо з ним бути. Назавжди.

— Чи цей вибір КОГОСЬ стосується тільки Бога?

— Неможливі відділити вибрання Бога від вибрання іншої людини. Тому в первісній Церкві було таке сильне усвідомлення зв’язку між відпущенням гріхів Богом та єдністю зі спільнотою через спільну участь у Євхаристії.

— Якщо Бог дає нам такі можливості, то чи будь-хто, в кого достатньо лою в голові і хто усвідомлює, що нагородою призначено вічність, зможе відкинути Бога і Його милосердя?

— Побоююсь, що ми спроможні чогось не хотіти. І когось не хотіти. Навіть так радикально. Це йде в пакеті доставки разом із любов’ю до інших.

— Тобто як? Останнє випробування на Суді — це питання, чи я хочу в Небі ділити кімнати зі своїм найбільшим ворогом?

— Відмова прощати — це завжди одна з найбільш токсичних речей для людини. Збувається вона у двох вимірах, психологічному і духовному. Одна з найбільш зворушливих причт — притча про безжального боржника. Спершу він сам пізнав прощення боргу, але потім не побажав простити іншому набагато менший борг. Через те, що його сил забракло для прощення, в кінцевому підсумку він опиняється у ситуації значно гіршій, ніж на початку. В молитві «Отче наш» ми щодня кажемо: «і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». На мою думку, чимало людей, якби усвідомлювали, що ці слова означають, у цей момент кусали б себе за язик. Якщо християнство, йдучи за Ісусом, не стає простором, у якому ми намагаємося реагувати прощенням, також і таким чином, щоб не захищатися від зла за будь-що, — тобто не стає дурниками в очах світу, то воно не має нічого цікавого, що би цьому світові сказати. Абсолютно нічого. Бо все інше уже сказано. Бо християнська безпорадність перед злом це зовсім не безпорадність, а хапання за ту зброю, якою є Бог. Зброя прощення.

За матеріалами: wiara.pl