Інтерв’ю з художником, громадським діячем, музикантом, лідером гурту Ot Vinta Юрієм Журавлем.
Хтось, переживаючи, їсть, як не в себе, а хтось, навпаки, втрачає апетит, хтось — ціпеніє, а хтось, як Форест Гамп, біжить. Юрій Журавель узявся за олівець. Щодня, від перших днів Майдану користувачі соцмереж реготали над черговим шаржем на політика, пишалися новим героєм чи дружно вітали з днем народження відому особистість. Жодної резонансної події не пройшло повз його гострий олівець. Тисячі читачів уже звикли отримувати щоденну дозу малюнків, і за якийсь рік художник перетворився на популярного блогера, а малюнків і шаржів назбиралося на перший том «Карикадурки», що заважила аж два кілограми (а здається, всі п’ять!).
Виявилось, робота, що лікувала душу автора і десятки тисяч душ читачів, оголила величезну проблему: відсутність знання своєї історії. Тому, крім актуальних шаржів на події сьогодення, справа поступово перетворюється на лікбез з української історії та культури. Народ має знати своїх героїв, отож на підході вже другий том «Карикадурки». Збірка карикатур буде представлена на Форумі видавців у Львові у вересні, а поки художник збирає необхідну суму за допомогою спільнокошту, і кожен, хто підтримає випуск книжки, обов’язково стане власником певного подарунка, відповідного сумі внеску. У часи великих змін кожен має робити ту справу, яку вміє робити якнайкраще: «Зараз мусимо працювати, не покладаючи рук, ще більш старанно і з душею. Краще за нас самих нашу роботу не зробить ніхто. Моя зброя — гітара й олівець, вона поки що ефективніша за автомат. Але якщо треба буде — візьму в руки банальну зброю, хоча завжди вважав: вбивати людей — то остання справа. У поганого господаря пацюки лізуть у хату, і він мусить їх вбивати. А якби думав про добробут і чистоту в хаті, то не довелося б. ОСВІТА, ВИХОВАННЯ, КУЛЬТУРА — зброя набагато потужніша. Ми проґавили кілька десятиліть. Треба працювати зараз», — зазначив художник.
— До першого тому «Карикадурки» увійшов, мабуть, увесь твій доробок. Як виникла ідея?
— Справді, то радше не книжка, а збірка шаржів. Я зібрав у неї все, що зробив за рік. Я малював, бо відчував, що мої малюнки зараз потрібні людям. Це була моя можливість висловитися тим способом, яким я найкраще вмію. Публікував свої роботи в соцмережах, їх коментували, робили репости, а для людей, що стояли на Майдані і не могли їх дивитися в інтернеті, я влаштував виставку на Європейській площі, поповнював її щотижня, коли ми приїжджали на Майдан із концертом і гуманітарною допомогою. Хтось запитав, чи не хочу я видати збірку. Щоб видати книжку, треба багато грошей, яких у мене нема, і мені порадили звернутися до спільноти biggggidea, щоб видати книжку спільнокоштом. Спільнота мене підтримала.
Я уявляв «Карикадурку» як сімейний фотоальбом, коли людина, що пройшла Майдан, гортаючи книгу, розповідає історію подій дітям і онукам. Виявилось, що я трохи недооцінював силу малюнка. Через щільність інформаційного потоку люди не хочуть читати великих текстів, розгорнутих новин, навіть відео переглядати лінуються; тому зачепити, пробудити людину картинкою із коротеньким підписом набагато легше.
— Яка буде основна ідея другого тому «Карикадурки»?
— Оформлення і формат першої будуть збережені, тільки напис зробимо червоним. До неї так само увійдуть шаржі на визначних людей та ілюстрації до знакових історичних подій. Також на численні прохання до книги увійдуть креслення і пояснення до майстер-класів «Добродія».
Центральним елементом «Карикадурки-1» є «Небесна сотня». У другому томі її місце посяде кольоровий малюнок «Герої Землі рідної». У центрі буде сучасний український воїн, поруч — солдати Другої світової війни: праворуч воїн УПА, ліворуч радянський солдат одного з чотирьох українських фронтів, адже внесок нашого народу у перемогу в Другій світовій війні — величезний і неоціненний. По краях я запланував розмістити Атілу, бо він народився, за деякими даними, на території сучасної Черкащини, й Ахілла, бо він кімерієць і народився в Керчі. Нехай потім читачі сперечаються, обговорюють, шукають.
Усі герої, народжені на нашій землі, заслуговують на увагу. Я, звісно, не знавець історії України і ніякий не пропагандист, а просто хочу своїми малюнками спонукати людей вивчати історію своєї країни.
Хочу, щоб малюнок «Герої Землі рідної» став таким собі лікнепом. Бо нам дуже бракує знань про своїх героїв та свої перемоги. Спілкуючись у зоні АТО з бійцями і політруками, розумієш, що треба заново викладати історію України, вселяти людям віру в те, що це справді наша земля, і ніяких зазіхань на неї з боку московітів чи когось іншого і бути не може. І якщо ти будеш упевнений, що ти, наприклад, волиняка, нащадок Князя Острозького, — то вже не станеш навколішки перед ворогом, не плюватимеш на лавочку під під’їздом, матюкатися тощо. Ці знання додадуть внутрішньої шляхетності й віри у справедливість справи, яку робиш.
Зараз ми знову звертаємося по допомогу спільноти — збираємо гроші на видання другого тому «Карикадурки». Долучитися можна ТУТ.
Кожен, хто візьме участь у спільнокошті, отримає від нас подарунок. Внесок 400 грн. — це власне «Карикадурка-2» за ціною собівартості (на Форумі видавців вона коштуватиме значно дорожче). І книжка буде обов’язково підписана: «Ти такий крутий доброчинець, дякую тобі». Крім того, в другому томі я планую надрукувати список людей, які вклали свої кошти у видання обох «Карикадурок». Гадаю, людям буде приємно побачити там свої імена. Мені дуже подобається, що збір коштів відбувається прозоро, бо не розберуся потім, кому «Карикадурку» відправляти. (Сміється)
За внесок 250 грн. доброчинець отримає календар «Битви за Землю рідну». Внесок від 800 грн. — це два томи «Карикадурки». Внесок від 1500 грн. — двотомник, календар і футболка.
— Усі вже звикли, що майже кожен день у Фейсбуці починається із малюнка Журавля. Як ти встигаєш?
— Насправді то я нічого не встигаю. Зараз у планах намалювати усі 12 битв для календаря «Битви за Землю рідну». Повторюся, нам усім треба надолужувати знання з історії України. Так, 29 червня — річниця Конотопської битви (29 червня 1659 року битва між об’єднаним військом гетьмана Івана Виговського і Кримського хана, з одного боку, і московським військом з іншого боку. — Прим. ред.), де вони конкретно дали московітам. Ось вона, сила об’єднання! Потім річниця перемоги Святослава над хазарами (3 липня 964 року, коли Святослав Хоробрий зруйнував столицю Хазарії місто Ітіль. — Прим. ред.) Тому графік, звичайно, є. Бо непогано було б викладати малюнок за день до річниці.
Іноді буває, що робота не йде. Хочеш намалювати людину серйозною, а через її яскраву особистість виходить карикатура. Багато довелось попрацювати над вітанням до дня журналіста, що його відзначають 6 червня (перед цим я до третьої години ночі підписував «Карикадурки» переможцям конкурсу карикатур — люди старалися, малювали, і їм треба було кожному підписати книжку й відправити). Підписував і думав про журналістів. А ідеї путньої немає: то журналісти в касках виринають з окопів, то замість камери гранатомет, чи замість гранати мікрофон… Потім, думаю, найголовніше завдання журналіста — в будь-якому випадку правдиво висвітлювати події. Журналісти ж четверта влада… влада… в одній руці мікрофон як скіпетр, в іншій — земна куля як держава, ну й пішло-поїхало. Нам треба в Київ на саундчек (з Рівного о10‑й ранку виїжджаємо), а я ще сканую, підчищаю, публікую… І так майже постійно. (Сміється.) Так що я просто катастрофічно не встигаю.
— Ти, мабуть, зараз багато читаєш? Якими знахідками пишаєшся?
— Зараз я дуже багато читаю публіцистичної та наукової літератури з історії України. Певний час я цікавився періодом Івана Мазепи, коли працював над проектом для громадського руху «Не будь байдужим». Прочитав купу книжок, консультувався із дослідником Мазепи, кандидатом історичних наук Ольгою Ковалевською. Часом мені здавалося, що я навіть знаю, як Мазепа був одягнений і що робив, прокинувшись уранці, скажімо, 18 вересня 1680 року, а за деякий час я перечитував і розумів, що взагалі нічого про нього не знаю. Іван Мазепа настільки мудра, але при цьому суперечлива особистість!
У Маніфесті до Українського війська і народу від 1708 року Мазепа виголосив: «Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху до себе надійного, щоб їх обминути». Обираючи союзника, Мазепа розумів, що і Швеція, і Росія — це загарбники, які ведуть війну на території України. І з цих двох зол треба обрати менше. Я тоді намалював ілюстрацію, як з одного боку в Україну вгризається шведський лев, а з іншого — двоголовий орел.
Це пророчі слова. Так було триста років тому, так і зараз. Половина України начебто готова до євроінтеграції, а половина Європу взагалі не сприймає. Насправді в України має бути свій шлях, не спрямований ні на Росію, ні на Європу. Україна — це піца, смачна тому, що складається з різних інгредієнтів: на сході живуть одні люди, на заході — інші, але всі мають зрозуміти, що вони — єдиний народ, і що наша спільна держава заслуговує на особистий вибір.
А гетьман тоді цілих півроку мучився, до кого пристати. Уявляєте, який це складний вибір! Ось іще історія про вибір, який щоразу доводилося робити Мазепі. Прийшли запорізькі козаки до його маєтку на аудієнцію і вподобали його колекцію середньовічної зброї. Почали приміряти, випробувати, дещо по шароварах ховати, на що ад’ютант Мазепи зробив зауваження. Запорожці, недовго думаючи, приставили ніж до горла ад’ютанта і, зайшовши в кабінет до Мазепи, висунули ультиматум: продовжуємо перемовини, тільки якщо він дозволить перерізати горлянку ад’ютантові, бо той заважає. І Мазепа пристав на цю умову, бо перемовини були важливіші. Мазепа не раз сильно шкодував, що доводиться мати справу із запорожцями, бо вони були ще ті посіпаки.
І отак все глибше і глибше копаючись в історії України, я все більше і більше змушений малювати, щоб заповнити прогалини. Ось іще один приклад. Нещодавно ми знімали фільм про Миколу Миколайовича Миклухо-Маклая. Це його дядько розповів Миколі Гоголю історію про свого пра-пра-прадіда Охріма Макуху, який став прототипом Тараса Бульби. Цей Охрім Макуха був курінним отаманом війська Запорізького, що служив у війську Богдана Хмельницького часів визвольної війни українського народу. У Макухи було три сини: Назар, Омелько і Хома, які воювали разом із батьком проти поляків. Старший син Назар закохався в дочку коменданта Дубенського замку і перейшов на бік польської шляхти. Батько розлютився і наказав меншим синам викрасти і вбити старшого брата. Під час викрадення був поранений і помер молодший син Хома. А вже Омелько розповів історію родини нащадкам.
Академік Володимир Вернадський теж, виявляється, козацького роду. Рід письменника Антона Павловича Чехова походить з України. Багатьох людей, якими може пишатися Україна, прибрали до своїх рук росіяни, вважаючи «великими русскими творцами культуры и науки». Якщо вони забирають наш Крим, то ми зараз позабираємо назад своїх героїв.
Серед цікавих особистостей, яких я для себе відкрив, можу в першу чергу назвати Петра Болбочана. Це полковник армії УНР. У період громадянської війни ця людина відвойовувала у більшовиків території Криму та Східної України: Слов’янськ, Донецьк, Луганськ. У ході зміни влад у Києві він був заарештований і страчений за наказом Симона Петлюри. В історії України видатних, яскравих, але забутих імен дуже багато. Дай Боже встигнути більшість із них намалювати!
— Антигероїв якихось знайшов?
— Я, чесно кажучи, на них так сильно не фокусувався. Головний антигерой в українців — це лінощі, жадібність і страх. Сподіваюсь, що ми подолаємо їх, і все у нас вийде.
— У творі Джека Фіннея «Між двох часів» машина часу — це старовинний будинок. Головний герой живе в такому домі, готує їжу тих часів, носить одяг тих часів, читає газети тих часів. І ось він одного дня відчиняє двері — і все, він потрапив у минуле. А ти б куди хотів потрапити?
— Чесно кажучи, дуже хотілося б. Я сильно люблю добу козацтва, але мені більше хотілося б потрапити в епоху князя Костянтина Острозького і побачити битву під Оршею (8 вересня 1514 року, містечко Орша, сучасна Білорусь. — Прим. ред.). Єдине, я б не хотів бути учасником тих подій. У битві під Оршею 15-тисячне військо Великого князівства Литовського і Королівства Польського розгромило 80-тисячне (!) московське військо, очолюване воєводою Іваном Челядніним. Цю перемогу пам’ятають у Литві, Польщі, а в Україні про неї майже ніхто не чув. Торік ми мали б святкувати її 500‑річчя.
Цікаво було б подивитися, як виглядали наші пращури. Наскільки важкі лицарські обладунки, як вони пересувалися в них, при цьому вправляючись зі списом, мечем, арбалетом. Дуже хотілося б одягти кольчугу, лати, сісти на коня, взяти до рук зброю і відчути на собі їхню важкість, зручність і міць. Кажуть, що в ту епоху люди були трошки менші, й тому лати, що збереглися, виглядають, ніби їх носили хлопчики. Взагалі, мені, як чоловікові, цікаво було б подивитися на зброю. Коли ми знімали про Рівному фільм «Таємниці мого міста», видавець нашої «Карикадурки» Віктор Федосюк, він же козак Волинської Січі, приніс на зйомки справжні мушкет і пістоль. Це така потужна зброя — ми пробили порожню бочку з-під олії наскрізь!
У такій подорожі я б надихнувся і намалював би набагато більше.
Юлія Найденко, zefir.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
