6-го серпня у Львові (та 7‑го серпня в Івано-Франківську) почала діяти експозиція соціального фотопроекту «Нас єднає Україна». Проект складається з вісімнадцяти постерів, на яких зіставлено вихідців із Донбасу та Галичини.
«Українець — це не прописка, рівень патріотизму не вимірюється місцем народження, а українська душа не визначається містом проживання. Досить уже мислити стереотипами, шукати різницю замість бачити схожість; досить цуратися замість зрозуміти і допомогти», — так пояснює головний задум виставки автор ідеї та координатор проекту журналістка Мар’яна П’єцух.
Проект «Нас єднає Україна» реалізований у рамках інформаційної кампанії «Ми різні, ми разом». Її започаткувало ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки програми «Матра» Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів ще в грудні 2014 року. Завдання кампанії — сприяти єдності країни через інтеграцію вимушених переселенців до місцевих громад, а також створити умови для майбутньої реінтеграції нині окупованих територій.
Загалом у гаслах виставки вказано дев’ять особливостей, які об’єднують вихідців з заходу і сходу України. Це традиція, історія, співучість, мова, відвага, честь, жертовність, одержимість, незламність.
Кожну особливість відображає образ двох героїв — галичанина і донеччанина. Так, під гаслом «Нас єднає традиція» греко-католицький священик Тихон Кульбака, родом із Мар’їнки під Донецьком, розповідає, як дитиною ходив колядувати. Військовий капелан зі Львова, греко-католик Степан Сус теж згадує свої колядки з дитинства, додаючи, що, так само, як і на Донбасі, на Львівщині в радянські часи публічно колядувати було небажано.
Львівська поетеса й видавець Мар’яна Савка, родом із Тернопільщини, під гаслом «Нас єднає історія» розповідає про свою родину, яка потерпала від комуністичного режиму. На сусідньому постері донецький історик і письменник Дмитро Білий розповідає, як на Кубані, звідки походять його батьки-українці, здійснювали насильну русифікацію і жорстко боролися з проявами українства.
Своєю чергою, боєць-доброволець штурмової роти «Карпатська січ» при 93‑й бригаді Збройних сил України Олександр Лі з Добропілля Донецької області та гранатометник Національної гвардії України зі Стрия, що на Львівщині, Мар’ян Берездецький розповідають під гаслом «Нас єднає відвага» про найскладніші моменти на фронтовому Донбасі.
Засновник відомої агенції з виробництва патріотичної продукції «Наш Формат» Владислав Кириченко з Донецька свідчить про те, як він узявся видавати аудіо-книжки українською мовою на ринку, якого не існувало, і через це втратив сотні тисяч доларів. А ресторатор з Івано-Франківська Юрій Филюк ділиться своєю ідеєю зробити у рідному місті найкращу вулицю в світі. Цих двох героїв об’єднало гасло «Нас єднає одержимість». До речі, сам Юрій Фрилюк проти гасла «одержимість», бо це не найкраще слово з тих, якими варто визначити українця.
У парі під гаслом «Нас єднає незламність» об’єднано реальне подружжя: письменниця Ірен Роздобудько, родом із Донецька, та відомий бард Ігор Жук, який народився на Львівщині.
Гасло «Нас єднає честь» втілюють ветеран УПА Теодор Дячун, який народився на Тернопільщині, та ветеран АТО з Донецька Володимир Шилов. Донеччанин ще 2004 року виступив проти кандидата в президенти Віктора Януковича, оскільки «підтримати “урку” не дозволяла гідність підполковника міліції».
У виставці також бере участь львівська співачка Соломія Чубай, яка разом із Юлією Куліненко, учасницею фольклорного ансамблю з Донецька, власним прикладом доводить: «Нас єднає співучість».
Погодився взяти участь у проекті й відомий волонтер із Тернополя Тарас Герман. Поруч із дизайнером одягу з Донецька Леонідом Краснопольським вони переконують: «Нас єднає жертовність». Донеччанину Леоніду Краснопольському випало просидіти в підвалі будинку рідного міста за те, що його ательє з власної ініціативи взялося шити форму українським військовим. До речі, Краснопольський наголошує, що хоч він за національністю єврей, але з початком війни на Донбасі відчув себе справжнім українцем.
Телесценарист Дзвінка Федорчук із Донецька та журналіст Мар’яна П’єцух знялися для проекту зі своїми дворічними дітьми. Розповідаючи про перші слова малюків, вони намагалися донести, що «Нас єднає мова». Дзвінка, яка до весни 2014 року жила у Донецьку, ще у восьмому класі перейшла з російської на українську мову спілкування, а її маленька дочка вже у півтора роки оволоділа кличною формою української мови, звертаючись до батьків «мамо» і «тату».
До речі, чи не всі учасники проекту з Донбасу згадують, що їхні бабусі-діди розмовляли українською, і тотальна русифікація регіону — це лише наслідок відповідної політики радянської влади, а не ознака національності тамтешнього населення.
«Цей проект — спроба вплинути на поширені стереотипи про “донецьких” як “недоукраїнців” чи “недопатріотів”. Цей проект, сподіваюся, стане відкриттям для тих, хто ніколи не був на Донбасі, не цікавився відомими прізвищами донеччан і раніше малював собі середньостатистичний образ “донецького” у вигляді замурзаного шахтаря чи кримінального елемента», — розповідає автор задуму Мар’яна П’єцух.
Аналогічну вуличну виставку також буде розгорнуто в Києві.
«На ідею порівняти галичан із донеччанами мене надихнуло знайомство з двома переселенцями з Донецька. Одного з них — громадського активіста, публіциста Станіслава Федорчука — знаю понад десять років. Завжди знала його як принципового і послідовного українського патріота з Донецька. Але коли Федорчук опинився у “розстрільних списках” сепаратистів і вимушений був оселитися з сім’єю у Львові, він раптом зіштовхнувся з тотальною “донецькофобією”. Наприклад, місяцями шукав житло у Львові, чув на свою адресу чимало докорів від місцевого люду, і все тому, що має донецьку прописку.
Що виходить: двадцять три роки галичани кричали “Схід і захід разом!”, але коли “схід”, втікаючи від смерті, прийшов на захід, — тут перед ним зачинили двері. Друге знайомство, яке надихнуло розповісти галичанам більше про “донецьких”, відбулося з отцем Тихоном Кульбакою. На Різдво він у Львові організував вертеп за участі переселенців із Донбасу. Тоді у мене було два відкриття. Перше: на Донбас існують греко-католицькі священики! Виявляється, тільки в Донецьку до війни було п’ять греко-католицьких парафій. Хоча раніше я було переконана, що там виключне православ’я. І друге, що мене вразило: в Донецьку вміють колядувати!
Чому мене це здивувало? Адже 2001 року разом зі львівською «Молодою просвітою» ми їздили в донецькі школи ставити вертеп. Тоді нас зустріло абсолютне нерозуміння українських традицій, діти називали Ірода “Ильей Муромцем”, ангела — “феей”.
Тепер, після знайомства з Кульбакою і після його розповідей про традиції в його містечку під Донецьком, розумію: справа не в людях, а в жорсткій політиці деукраїнізації на Донбасі, яка, на жаль, тривала і за незалежної України. Бо найбільше, чого боялися тамтешні правителі, — це об’єднання українців. Адже це означало втратити свій економічний та політичний вплив над електоратом. Питання історії, мови, традиції тощо завжди розкручувалося штучно, виключно задля утримування впливу над регіоном, щоби мешканці Донбасу самі повірили, ніби вони інші, ніж решта українців, і заслуговують на особливе ставлення.
Відтак, спекулюючи “думкою Донбасу”, яку “треба почути”, регіональні політичні та бізнес-клани могли шантажувати Київ своїми впливами на регіон, переконуючи, що лише вони здатні втримати ситуацію під контролем», — такими бачить причини критичної ситуації з самоідентифікацією людей на Донабсі координатор проекту.
На переконання Мар’яни, попри ті жахіття, які принесла з собою війна в Україні, вимушена внутрішня міграція дала українцям шанс пізнати одне одного, і врешті втілити пафосні гасла в реальне ментальне об’єднання.
Аби продовжувати ідею донести більше інформації про вихідців із Донбасу, журналістка також створила сайт donetski.info, який поступово буде наповнювати історіями про непересічних донеччан.
Виставка «Нас єднає Україна» триватиме до Дня Незалежності України.
За матеріалами: galinfo, stanislavske.tv, День, ДивенСвіт, 5.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
