10 серпня повернулися з зони АТО о. Фіделіс Волністов із Полонного та його друзі-помічники. Про цю поїздку — наша розмова.
— Ми вирушили втрьох, я, пані Тетяна Кукуруза, волонтер, і наш шофер пан Віталій. Виїхали з Полонного, взяли близько шести тонн вантажу: вода, медикаменти. Були у кількох частинах, що дислокуються в Луганській і Донецькій областях.
— Отче, це були «ваші підопічні» частини, чи цього разу ви побували в нових?
— То була вже інша територія. Я їхав як капелан і як волонтер, тому що наші (під опікою францисканців. — Авт.) парафії зібрали більше двох тонн продуктів. Це Полонне, Черніївка і Новоселиця. Також мої друзі з Києва допомогли ліками, засобами гігієни, і ще фінансово — ці гроші пішли на солярку для дороги.
Були ми у Слов’янську, Краматорську, Константинівці, Часовому Яру, Пилипчатині, Попасній і Комишовасі. До кожної частини приїжджали, розвантажували потрібне, я спілкувався з солдатами. Були такі частини, де солдати приступали до сповіді. Також я роздавав «Молитовники захисника Вітчизни», розарії, образочки. Уділяв благословення для солдат.
— Літургію змогли відслужити?
— Ні, літургії я служити не міг, не було умов — ми знаходилися за сім кілометрів від передової, було чути, як стріляли «гради». Коли в’їхали в Попасну, то було видно, як димлять будинки.
— Як часто Ви їздите в зону АТО, отче?
— Це вже мій четвертий раз.
— Які потреби, з Вашої практики, найгостріші? Люди по парафіях збирають речі на потреби фронту, але, може, щось на сьогодні потрібніше, ніж інше?
— Ми маємо зв’язок із солдатами, і вони самі нам кажуть, чого потребують, а тоді ми вже для конкретної частини збираємо саме ті речі, яких там потрібно. Це, наприклад, ліки, картопля, буряки, морква, сало…
— Чи потреби цих частин відрізняються залежно від регіону?
— Наприклад, одна частина попросила собі тільки воду. Ми це їм привезли. Не якісь «централізовані поставки», а просто так, як люди зносили: хто у 5‑літрових ємностях, хто 2‑літрові пляшки… Загалом беручи, потреби на фронті однакові, але ось ця конкретна частина просила тільки про воду. Все інше у них було.
— Тобто потреби людей на фронті змінюються. Працюють і держава, і волонтери.
— Так. Якщо, наприклад, порівняти з тим, як я перший раз їздив у Дебальцеве, то це великі зміни на краще. Коли йдеться про такі речі, як бронежилети, каски, берці, — солдати вже забезпечені всім українським. Військова техніка набагато краща, набагато справніша, немає того хаосу. Все стало достатньо конкретно. Видно, що справи покращилися. Я думаю, що це заслуги і держави, і волонтерів разом.
— Пам’ятаю, на св. Миколая була широка акція, коли на фронт везли розмальоване печиво… Мене це тоді дивувало — хіба вдається доправити на передову такі крихкі речі, як печиво?
— Солдати дуже раді тому, що отримують від дітей. Усьому, що приходить із мирних територій, вони тішаться, і це надає їм сили, наснаги. Наприклад, один солдат сказав так: «Ви у нас побували — і таке враження, що ми побували вдома». Під час поїздки ми не просто щось привозили, розвантажували і їхали далі, — ні. Ми зупинялися на певний час, спілкувалися з солдатами, були з ними, ночували по бліндажах, і це приносило воїнам велику радість. Вони відчували сімейну атмосферу. Це їх заспокоює.
— Отче, ми — покоління, яке виросло на фільмах про Другу світову (ну, строго кажучи, за радянських часів — про «Велику Вітчизняну»), і коли зараз від знайомих я чую про артобстріли і бліндажі, у мене відбувається «зсув» у сприйнятті, автоматично якось здається, ніби все це кіно… Як це все сприймаєте Ви?
— Оскільки це вже моя четверта поїздка, то я вже звик. Я вже знаю, що їду на війну і що на мене там чекає. Воно все нове і водночас усе однакове, тому що їдеш і бачиш скрізь окопи, випалені боями поля, і психологічно переналаштовуєшся, бо знаєш, що їдеш на фронт і що це — справжня війна.
— А коли Ви повертаєтеся і бачите молодь, яка собі гуляє по кав’ярнях і п’є пиво… як Ви на них тепер дивитеся?
— Один солдат сказав: «Отче, знаєте, який мій найбільший гріх?» Я питаю: який? А він каже: «Байдужість». Саме байдужість видно в багатьох людей, які живуть під мирним небом завдяки нашим солдатам. Їм шкода дати гроші на армію, а на цигарки, алкоголь, гулянки всілякі вони гроші мають. А пожертвувати щось для захисників — то в них нічого нема, «хай держава робить». Треба пам’ятати, що солдати воюють за кожного з нас. Ми не робимо їм ласки, коли допомагаємо, даємо гроші. Це наш святий обов’язок. Бо ми втратили гривню, десять, п’ятнадцять, а вони втрачають здоров’я, життя, стають каліками, і ми не повинні бути такими байдужими! Справді, коли тут їздиш чи ходиш, спілкуєшся з людьми, які взагалі про це чути не хочуть, то болить серце, болить душа через байдужість, із якою вони ставляться до того, що відбувається на сході.
Дуже багато сьогодні шукають своєї користі, на фронті теж. Що навіть як ідеш на війну, то все одно мусиш мати з цього якусь користь: гроші. Так, треба, щоб були якісь гроші для існування, але ти йдеш захищати Батьківщину, а Батьківщина — це мати. Ти ж не будеш собі гроші платити за те, що захищав матір? Що це за син, який за таке хоче грошей! Так, солдати мають бути забезпечені матеріально, але це не мусить бути пріоритетом. Це не заробіток, це обов’язок, вияв патріотизму, любові до Батьківщини. А який патріотизм за гроші?
— Отче, а чи є у Вас якісь улюблені молитви в цей час?
— Ми їхали у зону АТО і там я роздавав хлопцям розарії. Вони не вміли молитися Розарій чи Коронку до Божого Милосердя, тож я їх учив, щоб вони, перебираючи ці зернятка, молилися «Господи, помилуй». А ми самі, як їхали туди і назад, дорогою молилися Коронку. Щодо можливості навчати хлопців розарієвої молитви, то вони не завжди мають час і можливість, вони постійно у бойовій готовності. Тому я вважаю, що як вони скажуть «Господи, помилуй» і матимуть вервиці при собі — це вже й буде їхньою молитвою. Я хочу сказати, шо їхнє виконання обов’язку вже є молитвою. Майже кожен третій солдат має при собі цей «білий розарій». Вони, може, не завжди знають, що це таке, але беруть і питають: «А можна ще моїм братам?» Я роздав більше сотні розаріїв, і молитовники, як уже згадував, і образки.
Щодо моєї особистої улюбленої молитви, то це Коронка до Божого Милосердя. Нічого надзвичайного.
— Що Ви як пастир хотіли би сказати людям, зокрема через наш сайт?
— Я би хотів заохотити людей більше бути солідарними з тими хлопцями, які нас захищають, бути більшою підтримкою для них. Як духовною, так і матеріальною.
Мені сподобався такий приклад: як ми поверталися й заночували в готелі, то його господар не взяв із нас грошей. Від хлопців, які повертаються з зони АТО, він також грошей не бере. Сам ремонтує машини солдатам. Ось приклад патріотизму: що тут, під мирним небом, ми також підтримуємо наших солдат. І людей добро волі є багато.
Але є і багато «місцевих сепаратистів», які живуть під мирним небом і їм байдуже, що діється на сході. Живуть за законом: «Моя хата скраю, нічого не знаю».
— Я думаю так, що Бог нас цією війною «акуратно пресує» — нас не зразу розбили і захопили, — для того, щоб Україна, спресована, стала щільнішою і міцнішою… Які враження у Вас?
— Я побачив там, наскільки наші солдати добрі, наскільки вони щирі. З них просто променить щирість і водночас мужність. Будь-якої миті вони готові віддати життя, і при цьому залишаються людьми, не супергероями. Вони як живе Євангеліє на фронті: готові віддати життя за братів. Я зустрів одного солдата, він сам із Донецька. Той солдат мені сказав: «Отец, Донбасс Донбас это Украина. Он был и будет Украиной — очень скоро».
— Дай Боже! Дякую Вам, отче.
фінансово.
Щиро дякуємо!
