Вони провадили справді містичні діалоги. Клеоніче записала майже кожну думку і кожний рух святого. Вона любила його безмежно…
Вийшов друком потаємний щоденник найважливішої серед духовних дочок уславленого капуцина. З цих сторінок вимальовується постать дуже чутливої людини — той о. Піо, якого ми не знаємо.
Святий Франциск Ассизький мав Клару, св. Франциск Сальський мав Жанну де Шанталь, і поруч з Отцем Піо також стояла жінка. Сенсація? Почасти, так. Клеоніче Моркальді була його найбільшою улюбленицею: красуня з чорними очима і кучерявим волоссям кольору чорного дерева. Вона чудесно сміялася. Клеоніче була квінтесенцією жіночності. Її племінниця стверджує, що всі, хто дивився на фото її тітки з о. Піо, бачив «темпераментну, але чисту, як голубка, постать з очима, завжди зведеними угору». Отець Піо вважав її своїм духовним первістком, називав своїм відображенням і казав, що вибрав її для того, аби його зрозуміла. Клеоніче безмежно любила святого і не прийняла в житті жодного рішення, не порадившись із ним. Коли не могла зустрітися з Отцем особисто, тоді відсилала до нього свого ангела‑хранителя з проханням про допомогу та світло. Зрештою, так їй порадив робити сам о. Піо.
Чому о. Піо вибрав саме Клеоніче? Ким вона була і якими були їхні стосунки? Чому саме з нею, і тільки з нею, він провадив ці сміливі, відверті діалоги на грані містики? Щоби це зрозуміти, треба повернутися до ранніх років життя Франческо Форджоне, до двох важливих, але маловідомих епізодів.
Порожнеча
Рік 1902. Франческо — майбутньому отцю Піо — п’ятнадцять… Він повільно йде із клуночком польовою дорогою у напрямку маленької залізничної станції у П’єтрельчіні. На перон прибуває локомотив. Хлопчина вдивляється у матусине обличчя, міцно її обіймає і зникає у вагоні. Потай витирає сльози. Він має поїхати до Беневенто, бо хоче стати монахом. Але коли потяг рушає, його серце роздирає справжній біль. «Прощання, той момент, коли він зник у вагоні потяга, було болісним і для матері, і для самого Отця Піо», — зазначає о. Герардо Леоне у вступі до щоденника Клеоніче, виданого під назвою «Моє життя поруч з Отцем Піо». Отець Герардо додає: від’їзд до монастиря зовсім не викликав у майбутнього стигматика радості; а біль розлуки з родиною, друзями та домом «супроводжуватиме його упродовж усього життя».
Рік 1929. Сан Джованні Ротондо. Мама о. Піо вже якийсь час живе у Мері Пайл, там, де її син. Вона хворіє на важке запалення легень, повільно вмирає. У той час хворіє також і сам о. Піо. Смерть матері стає для нього справжньою трагедією. І коли Марія Джузеппіна стає по той бік життя, о. Піо перебуває у напівпритомному стані: «Мамо, матусю!» — чути його крик. Місяць після її смерті він не встає з ліжка, маючи хворобу серця.
Обидві події залишають відбиток на цій святій людині. Йому 42 роки, він уже відомий як містик. Але «він не був містиком, байдужим до всього. Він не вмів досконало панувати над тим усім, що відчував», — оцінює о. Герардо. Багато говориться про суворість о. Піо, про те, як він виганяв людей зі сповідальні, про його вибуховий характер. Натомість нечасто розповідають про те, що святий був «делікатний і ніжний до створінь, тому що був таким у стосунках із Богом, —додає о. Леоне. — А серед тих створінь він вибирав таких, хто мав схожий характер, і був переповнений такими ж почуттями».
І саме такою була Клеоніче Моркальді. Немає жодних сумнівів у тому, що вона заповнила порожнечу і заспокоїла біль втрати після смерті матері о. Піо.
Вперше вони зустрілися, коли Клеоніче мала 12 років. Відтоді вона записувала майже кожну думку стигматика, копіювала і передавала священикам, духовним дітям о. Піо. Це була її місія: поширювати Ісусову науку за посередництвом слів о. Піо. «Часом до Отця Піо приходило несподіване натхнення, і він посилав когось із нас, щоб переказати щось Клеоніче», — пише о. Герардо Леоне. Співбрат святого капуцина із Сан Джованні Ротондо був добре знайомий із Клеоніче: «Багато хто бачив в отцеві Піо другого Христа. І саме так дивилася на нього Клеоніче. Це пояснює її почуття та відданість Отцю Піо, без застережень — так, як Марія і Марта з Витанії, що цілковито віддали себе Ісусові».
Клеоніче народилася того дня, коли Піо склав свої перші монаші обіти: 22 січня 1904 р. Коли їй виповнилось 11, вона втратила татуся. Невдовзі знайомиться з о. Піо і в ньому зосереджує свої дочірні почуття, ставши духовною донькою містика.
Ніжність і захист
«Задовго до знайомства з Отцем Піо він мені наснився й сказав: «Зі мною ти пізнаєш францисканську поезію (…). Залиш цей світ, будь слухняною, і отримаєш вічне щастя», — пише Клеоніче. Вона суворо оцінює себе: «Моє життя було таким злиденним та бідним, що я не заслуговую на пам’ять». Крім неї в родині було восьмеро дітей; четверо її братів помирають ще у дитинстві. Вона часто хворіє. Її дядько — священик, і разом із ним вона щодня молиться до Матері Божої Скорботної перед великим розп’яттям у кімнаті. «Коли дядько виходив, щоб помолитися бревіарій, я знімала хрест зі стіни, роблячи вигляд, що хочу стерти з нього пилюку. Мені було приємно цілувати розп’яття з великою любов’ю», — пише Клеоніче. Вона зростала богобоязною, слухняною та покірною дитиною. «Якось моя подруга принесла мені книжку, яку їй позичили сестри св. Клари, і лише на три дні. Це було Святе Письмо. Я аж закричала від радості. Я тримала у руках книгу, яку можуть мати лише священики! Я вирішила, що перепишу її до грубого зошита, щоб завжди мати при собі Слово Боже», — пише Клеоніче. Дівчинка просить у мами дозволу усамітнитися на піддашші будинку. День і ніч сидить при лампадці, переписуючи Святе Письмо. За тих три дні їй вдалося переписати лише книги Пророків. Вона пише у своєму щоденнику, що «п’є слова Господа, як лань».
Батьки висилають її на навчання до Фоджі. Там дівчина мешкає у бідних людей; з їжі — лише рис: «Зранку я не снідала. Ніколи навіть не скуштувала молока чи кави. До школи брала тільки кусень хліба». На перерві втікала від подруг, які витягували для себе ароматні ковбаски. Дівчинка соромиться своєї бідності й дуже сумує за домом і мамою. Вона відчувала той самий біль, що й о. Піо, коли покидав рідну П’єтрельчіну. Маючи написати працю з педагогіки, Клеоніче хвилюється, що не впорається із цим завданням. І тоді вона пише свій перший лист до о. Піо: просить про допомогу і молитву. Монах відразу ж їй відписує.
«Святий мені відписав!» — радіє Клеоніче, беручи до рук конверт із Сан Джованні Ротондо. Стигматик пише їй, щоб не хвилювалась, бо «я та Господь зустрічаємося з учителями», отже вона має захист; і додає: «Я дуже прагну, щоби ти була святою». Відтоді Клеоніче досягає неабияких успіхів у навчанні: про її геніальність пишуть навіть місцеві газети. Кожний свій крок, кожне рішення вона консультує із о. Піо: вони листуються, Клеоніче приходить до монастиря капуцинів, або ж Отець Піо з’являється поруч завдяки дару білокації. Італійка часто сповідається у монаха, цілує його руки, але також провадить із ним незвичайні діалоги. Не знаю, чи ще комусь в історії траплялося щось подібне:
— Чи розп’ятий Ісус мав ушкоджені нутрощі? — запитує Клеоніче й чує у відповідь:
— Швидше випалені вогнем любові!
— Що Ісус відчуває під час Причастя?
— Насолоджується своїм створінням.
— На кому вмираючий Ісус спинив свій останній погляд?
— На своїй Матері.
— A Ви, Отче, на кого будете дивитися?
— На братів у вигнанні.
— Чому Люцифер збунтувався?
— Його бунт був актом самопоклоніння. Він збунтувався проти плану втілення Слова: не хотів вшановувати Ісуса, Богочоловіка.
Дівчині цікаво усе: питає про Юду; про те, чи правда, що хрест з Ісусом перевернули, щоб добити цвяхи; про демонів, про ангелів, про те, чи земний рай був на Землі і що з ним сталося після вигнання Адама; чи св. Петро зрікся Ісуса через страх. Отець Піо відповідає на всі питання із вражаючою простотою, але і певними знаннями…
Ці діалоги читаються на одному диханні. «Моє життя поруч з Отцем Піо» Клеоніче Моркальді — це духовний подарунок авторки та капуцинів. Вони роками приховували перед світом ці записи, але через те, що з відносин Клеоніче та Отця Піо почали робити надто поспішні висновки, ченці вирішили опублікувати майже всі нотатки. Мабуть, якась їх частина ще мусить почекати…
Зі щоденника Клеоніче виринає зовсім інший образ стигматика, ніж той, який ми знаємо. Виявляється, що та легендарна суворість була лише прикриттям ніжності. Те, що нотувала про нього у своїх записах Клеоніче, без сумніву, викличе багато емоцій. «Прошу Ісуса, щоб душі мали користь із записок, залишених Отцем», — пише Клеоніче. Інакше і бути не може.
Йоанна Бонткевич-Брожек, Gość Niedzielny
Переклад: Віта Якубовська, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
