Отець Петро Куркевич: «Я вбив відьму!»

У програмі «Школа християнського життя і євангелізації» о. Петро Куркевич OFM Cap розповів про дотримання І Божої заповіді, а саме про те, як не створювати собі ідолів. Це чергова бесіда з циклу «Божі заповіді» в ефірі Радіо Марія. З отцем розмовляв Сергій Іваницький.

— Маємо поговорити сьогодні про те, що таке ідоли, як вони полонять наші серця, і чого, власне, нам бракує? Невже Господа Бога в тому «вигляді», як Він є, нам недостатньо? Звідки у нас така потреба?

— Сатана, який є батьком гріха та джерелом нашої гріховності, нічого не може сотворити сам. Він може лише спаплюжити те, що уже сотворив Бог. Тобто навіть за гріхом ідолопоклонства стоїть якесь добро; є в душі людини щось найбільш суттєве, найбільш глибоке, найбільш високе, санктуарій, у якому душа прагне тільки одного — Бога. Насправді людина прагне бути з Богом, бути як Бог; одним словом, прагне всього того, що пов’язане з самим Богом. Людина не може знайти себе, не знайшовши спершу Бога. Цей напрямок у раю був прямий та шляхетний, однак після таємничої стихії первородного гріха він зазнав викривлення. Ідолопоклонство — будь-яке — це прояв того, як наша природа, знищена первородним гріхом, шукає Бога; це слід давнього правильного напрямку, в якому рухалася людина.

— Якою є ця основна «скривленість», що її утворює сатана? Як йому вдається насадити ідола нам у серце?

— Можемо це побачити на прикладі міфу про Нарциса: він став кумиром собі самому. Ця історія показує нам, що людина була створена стояти та підводити і голову, й очі, і розум, і думку, й серце угору. Так, як співаємо під час Літургії: «Вгору серця!» Per aspera ad astra — крізь терни до зірок. Натомість скривлення проявляється у зміні цієї постави. Сатана навіть не хотів, щоб людина упала, — не конче йому це було потрібне. Цілком достатньо було того, що людина перевела погляд із зірок — тобто з Бога — на землю; а потім також на себе, своїх та на своє. І ця опущена голова є певним початком, символічно кажучи; це образ спрямованості розуму, найвищого теологічного розуму, котрий знає, що є Бог, і замість того, щоби споглядати і шукати Бога в небесних сферах, звертається до землі, до пороху земного. Далі Господь картає його: «З пороху ти був узятий, у порох ти і підеш!»

— Ідолів не бракувало також і в східнослов’янських племенах: Перун, Дажбог, Ярило і т.д. У Єгипті поклонялися близько двом тисячам ідолів. Тож у мене запитання: як нечистому вдалося насадити в серце людини таку кількість різноманітних — я не можу по-іншому сказати — потвор?

— Слід замислитися, чому людина схильна політеїзму. Навіть великі греки мали пантеон богів. Щоправда, грецькі філософи через це входили в атеїзм, тобто заперечення існування богів узагалі. Вони доводили також, що не може бути двох, трьох чи тисячі богів, оскільки поняття «бог» означає «абсолют», який заповнює цілий всесвіт та будь-який простір: духовний, інтелектуальний, аксіологічний (той, що характеризує цінності та досконалість). Отже, греки йшли у напрямку заперечення політеїзму. А чому люди вірили у богів? Мені здається, коли людина втрачає цей загальний напрямок, про який ми сказали, вона починає створювати богів на свою подобу. По-перше, вона бачить багато людей. Тоді нехай буде багато богів! По-друге, що більше цих богів, то вони слабкіші. Адже якщо один бог відповідає за бурю, а другий за посуху, то можна з одним богом домовлятися проти іншого. Іншими словами, можна якось плести інтриги з ними! Думаю, у цьому полягає така багатоаспектна хитрість людини, а також бажання захистити себе від будь-яких стихій. А оскільки цих стихій тисячі, то й треба, щоб було тисячі малесеньких ідолів. Та що їх більше, то вони менш небезпечні. Я би сказав, що краще, мабуть, бути атеїстом, тобто заперечувати взагалі існування Бога, ніж вірити у такий маскарад, такий пантеон, такий зоопарк, перепрошую, чи «теопарк». На мою думку, людина, яка стає атеїстом, оскільки не погоджується на таку комедію політеїзму, більше подобається Богові, ніж примітивний політеїст. Такий атеїзм є наслідком незгоди на комедійність релігії.

— В одному із псалмів Давида читаємо: «Каже безумний у своїм серці: “Немає Бога!”». Тобто безумцями називалися люди, які взагалі заперечували існування Бога, а поклоніння божкам, яких собі створив народ Старого Завіту, означало поклоніння дияволові?

— Слід передусім пам’ятати: інших богів — немає! Апостол Павло в одному із своїх листів говорить про це. У первісній Церкві виникла проблема: чи можна їсти страви, що були принесені в жертву так званим богам. Апостол пояснює, що «богів» насправді не існує, є тільки демони «на висотах піднебесних». А чи за кожним із таких кумирів стоїть зло? Я б побоявся відповісти однозначно, однак апостол Павло не допускає жодних компромісів у цьому питанні: він мусить бути «догматичним». Спробую пояснити таким чином: диявол тішиться з будь-якого політеїзму та ідолопоклонства; натомість чи бажанням людини, яка створювала ідола, таки було віддавати культ не справжньому Богові, а сатані? Чи вона мала таке усвідомлення? Думаю — ні! Людина чинить так лише тому, що не зустріла у своєму житті живого Бога. На поміч «приходить» християнство, яке несе довгождане «літо», як співає Вакарчук, тобто світло.

— А як нам реагувати на людей, які вірять, наприклад, у Будду? Адже якщо немає інших богів, то існують лише демони… Як слід сприймати буддизм чи даосизм?

— Що більше людина «занурюється» у різні вчення та релігії, то більше вона буде розчарована; то більше, також, вона відчуватиме вплив злих духів у своєму житті. Не маю наміру «демонізувати» світових релігій, особливо далекосхідних. Бо, скажімо, наші, ті з Близького Сходу — юдаїзм, чи іслам, — вони все ж вказують на Бога. Ясна справа — не йдеться про християнство: це єдина релігія об’явлення від «А» до «Я». Слід зазначити, наприклад, що є різні «партії» Корану: є такі, що створюють добрий образ Бога, а є й інші — з якими я особисто не погоджуюсь, вони закривають шлях до зустрічі з Творцем. Я вважаю, що чим більше людина буде занурюватися у інші релігії — навіть у пошуках Бога, — тим більше вона буде зустрічатися з демонами. Це стосується найбільше релігій Далекого Сходу. Хоче вона цього чи ні! Це як із дитиною, що грається сірниками: чи вона була свідома того, що підпалює дім або стодолу? Вона робила те, що робила, до того ж дуже ефективно!

— Ви сказали: що більше людина заглиблюватиметься в інші релігії, наприклад, у буддизм, то більше вона зазнаватиме впливу демонів. Тобто слід розуміти так, що християнський погляд щодо цього ясний та однозначний, а буддизм, найімовірніше, до Царства Божого не приведе.

— Знову — не треба так узагальнювати. Крім багатьох менших, існують три головні течії буддизму: «малий віз», «великий віз» і «діамантовий віз». «Малий віз» — це вчення, яке було записане через 100‑200 років після смерті Будди. Це навіть не стиль життя, це спосіб мислення, спосіб сприймати дійсність; спроба повторити феномен пошуків Будди, що має на меті досягти «саторі», тобто стати «просвітленим». Це не релігія навіть, я би сказав — це «арелігія». Будда, в принципі, намагався вийти за межі індуїзму, який характеризується проклятим, замкнутим та сповненим страждань колом реінкарнації. Втікаючи із палацу, від дружини й сина, від батька, від попереднього життя, він розпачливо шукав захисту від страждань, та, не знайшовши його в індуїзмі з його реінкарнаційним жахіттям, почав входити у філософські роздуми. Він не шукав спасіння ані в Бога, ані у богів. Будда шукав відповідей на свої питання, так би мовити, у собі, а це ще не релігія. «Малий віз» можна було б використати і у християнстві на етапі початкового очищення, наприклад, де маємо позбутися пожадань та всякої прив’язаності до наших прагнень, навіть добрих. Адже надмірна прив’язаність до добрих, святих, навіть духовних прагнень є злою. Тобто первісний буддизм — це вступ‑надія; «малий віз» — як «А, Б, В», добрий початок; але в духовності треба піти далі, адже є інші, цікавіші букви алфавіту, аж до літери «Я».

Та є ще «великий віз». У ньому філософія поєднується з індуїзмом, тобто з тим, проти чого виступав Будда. «Діамантовий віз» — це буддизм, змішаний з індуїзмом і спотворений демонізмом, «демонічний» буддизм, іншими словами; це Далай‑лама і тибетський буддизм, машкари та потворні скульптури демонів.

Тобто «малий віз» — це філософське вчення; «великий віз» — це «релігійний» буддизм, а «діамантовий віз» можна назвати буддизмом демонічним та магічним. На мою думку, ідолопоклонством є другий і третій види.

— Що можна сказати про богів Індії, таких як Шива і Брахма, наприклад? Знаю, що боги з шістьма руками мають там найбільше прихильників. З погляду християнства, кому поклоняються усі ці люди?

— Нещодавно ми, капуцини, святкували спомин бл. Аполінарія (Apolinary z Posat OFM Cap, він же Jean-Jacques Morel. — Прим. ред.). Це священик часів Французької революції. У читаннях Бревіарію, передбачених на цей день, є дуже влучний опис «досягнень» революції: вона «заплутала» порядок, суспільний та духовний. Те саме можна сказати й про усі ці релігії: маємо справу з плутаниною! Іноді там проблискує якась істина Божа: наприклад, що є Бог, що є Бог любові, Бог мудрості, Бог всемогутності. Та усе це так змішане з неправдою, так спотворене…Тому у документах ІІ Ватиканського Собору про інші релігії читаємо, що й у них Дух Святий «розкидав» зерна істини. Це правда! Аби побачити, що несе з собою християнство, варто переглянути «Апокаліпсис» Мела Гібсона, наприклад.

— Просте запитання: наскільки там діє сатана? У цьому, за Вашими словами, раціональному зерні?

— Докладно так само, як він діяв під час Французькій революції: там, де є плутанина, там немає Бога. Дух Святий, щоправда, намагається щось зробити… Дух Святий діє завжди; ангели дуже покірні, вони також діють всюди, навіть серед сатаністів. Вони будуть заохочувати внука‑сатаніста, окрім якихось ритуалів, зробити також і чаю бабуні перед смертю. Дух Святий буде діяти, але це буде такий собі виняток.

Інші релігії — далі на схід, чи то на захід від Європи — це пітьма; а в пітьмі переважає сатанізм. Тут я б дуже хотів посперечатися з оптимістичним та дуже екуменічним посланням ІІ Ватиканського Собору щодо міжрелігійного діалогу. Не йдеться про тези стосовно присутніх там «зерен істини»: я не погоджуюся з духом загального оптимізму, наявним у документах Собору щодо діалогу з іншими релігіями. Документ кардинала Ратцінґера «Dominus Iesus» більш «песимістичний». Свого часу він наробив шуму у пресі. У цьому документі описується і християнство, і католицизм на тлі інших релігій.

— Давайте поговоримо в цьому контексті про наші «подібності» з іншими релігіями. Адже часто можна почути від людей, які перебувають у пошуках Бога чи спільноти: «О, я таке читав у буддизмі і в даосизмі; і у вас є медитація, і у вас є молитва та прославлення; і у вас є мовчання. У нас, буддистів, також усе це є. У вас провидіння є від Духа — як ви називаєте його — Святого, і у нас є дух; у вас посередництво святих, а у нас реінкарнація. То в чому ж причина, чому ви кажете, що ми окультисти?»

— Я уже пояснював: сатана може спаплюжити усе, що створив Бог. Справжню релігію він також може спотворити, викривити і продавати як золото, яке блищить. Він робить це хитро й непомітно. Добре зроблену копію часто неможливо відрізнити від оригіналу.

— А отже, поясніть будь ласка: чим якісно відрізняється наша «католицька» медитація від медитації буддиста?

— Деякі люди переконані: харизматики, що під час молитви впадають у пророчий транс і падають на землю, нічим не відрізняються від психічно хворих, неврівноважених людей. Маємо дуже схожу поведінку; проте що становить причину таких дій у першому та другому випадку? Спробую інакше пояснити: ви бачили тінь, яка падає від тарілки? А яку тінь кидає такого самого розміру м’яч? Тінь буде однакова: від звичайної тарілки кидає така тінь, як від м’яча, хоча м’яч це сфера, а тарілка пласка. Християнство є релігією «тривимірною», а всі інші — «двовимірні», однак «тінь» — різні побожні практики, наприклад, — будуть дуже подібні. Джерелом нашої релігії, по-перше, є факт існування Бога; по-друге, Бог відкрив уста, щоб говорити з нами, нести одкровення; Бог також прийшов до нас через Сина та через дар Духа Святого. Ось і відмінність! Тобто ми звертаємось до Бога, який існує; вони говорять до бога, якого нема. У медитаціях та постах ми звертаємося до Бога, який нас навчив молитися; вони звертаються так, як вважають за потрібне, навпомацки, інтуїтивно. Те саме можемо сказати й про інші релігії, філософії чи так звані індукційні теософії. Їх започаткували люди, хай навіть дуже геніальні. Наша релігія — дедукційна, тобто така, що приходить згори: приходить Слово Боже, приходить Ісус Христос, приходить Дух Святий. Саме Він — наш «інструктор», Він вчить нас медитувати й жити. Ми не ходимо навпомацки, але не тому, що ми кращі, а тому, що нам було дано одкровення, до нас прийшов Бог.

Як це виглядає на практиці? Наприклад, буддист, який не знає Євангелія, Церкви, таїнств, буде інтуїтивно йти за Буддою: сидіти в позі лотоса, намагатися відкривати чакри, увійти в «саторі», в це взаємопрокинення зі Всесвітом. Він стане, наприклад, факіром; зможе закопатися під землю, навчиться пригальмовувати працю серця та легень. Хтось скаже: «Можете мене закопати, через тиждень викопати, я буду жити далі. Умію теж підноситися в повітря в позі лотосу: маю дар левітації. А я вмію зцілювати. Вмію робити рентген, а через відкриття певних чакр я отримав дар передбачати майбутнє. Люди від цього в захваті: їм здається, що вони входять у духовність, тоді як насправді вони входять у хащі; вони входять не в свою ділянку. Шукаючи надзвичайних якостей — уміння передбачувати, сили левітації, здатності володіти внутрішніми органами, — люди входять у зв’язок із сатаною.

А нам Господь нічого такого не наказує, а як не каже — значить, не слід цього робити! Так, як Марія. Вона не пояснювала Йосифові усіх обставин і причин своєї вагітності, адже Господь не велів Їй цього робити! Бог не хоче, щоб ми вчилися володіти серцем, легенями чи працею шлунку, тоді навіщо нам цим займатися? Бог не наказує нам відкривати в собі вміння підніматися в повітря, зцілювати людей та діагностувати різноманітні хвороби, тому не треба за це навіть братися! Чому? Лише тому, що «бозя» не сказав? Ні! Усе тому, що це чужа ділянка, це ділянка духів піднебесних!

Часто такий хлопчина з хворими амбіціями, якого недопестили в дитинстві матуся і татусь, шукає зустрічі з божественним — та не там, де треба, бо не знає Євангелія, не знає Христа. Хлопчина не має інструкцій і ходить на манівцями! А що робить у цей час інший юнак, православний послушник, наприклад? Він іде до «батюшки», свого ігумена, і каже: «Благословіть, батюшка, скажіть, як сьогодні жити?» І стоїть — чекає, а той йому й каже: «Ти сьогодні капустою займайся, і буряками; потім піди на молитву та запричастися на Службі. Коротше кажучи — дай мені спокій: живи, як вмієш, роби ось це, і це, і ще це». Юнак поклонився, перехрестився та пішов до роботи. Тобто, православний, католицький — і, дай Боже, — протестантський монах не намагається «входити» в якісь там непотрібні сили, контролі та перемоги; сповільнити працю легень, серця, підноситися в повітря. Він навіть намагається не думати, що йому робити, — він просить про інструкції своїх настоятелів. А чому? Бо він прочитав у Євангелії: «Піклуйтеся тільки про Царство Боже і справедливість його». Іншими словами: «Споглядайте Мене, на мою справедливість, і чиніть Мою волю». Господь говорить нам: «Нічим іншим не клопочіться: ані тим, ані сим. Порадьтеся зі своїми настоятелями, чоловіком, запитайте батьків, порадьтеся з парохом чи духівником; і живіть спокійно, споглядаючи Бога і виконуючи Його волю. Ні про що не дбайте: ідіть вузькою, але певною золотою стежкою до спасіння».

Ось що означає мати інструкцію! І наш монах не влазить ні в які хащі: іде собі посеред ангелів вузькою євангельською стежиною, посеред Таїнств і Церкви, прямує в обійми Бога. Ні! Він уже в цих обіймах! Бог разом із ним на цій стежці! А ці бідні-нещасні шаоліньські монахи підіймаються в повітря при допомозі злих духів; діагностують людські болячки, сповільнюють працю серця при допомозі злих духів. Їм здається, що вони входять у духовність, а входять вони в хащі. Ось що означає не мати інструкцій!

— Отче, але ж є, мабуть, такі племена, яким ще не проповідувалось Євангеліє, які досі поклоняються різним богам? Як їх судитиме Господь? Що з ними буде після смерті? Невже їм просто «не пощастило» — як то кажуть, доля? Але ж ми не віримо в долю, віримо у певний вибір. Як тут розрізнити?

— Добре, є якісь там пігмеї в Африці. Не дійшли до них ані домініканці, ані францисканці, ані капуцини. Бог існує, але ці бідолахи про це ще не знають. Бог відкрив свої уста і через пророків та апостолів навчав в іншому куточку нашої планети: Біблії вони не знають; Традиції не знають; одкровення Божого не знають. Бог послав свого Сина до ізраїльського народу — не в Африку, тобто і про Ісуса Христа наші пігмеї теж нічого не знають. Але я додам: крім цього, Бог послав Духа Святого. А в Євангелії від Йоана, у першому розділі, сказано, що є світло, яке просвітлює кожну людину. Це найбільш універсальний сотеріологічний вірш, тобто той, який говорить про спасіння. Що є тим світлом, яке просвітлює кожну людину в кожному часі, на кожному континенті, навіть у найбільш забутому Богом, демонами і Папою Римським куточку світу? Це Дух Святий, котрий діє, наприклад, через сумління, через натхнення, через інтуїцію. Наприклад, кожна людина знає, що в білий день ґвалтувати, вбивати і красти не можна, треба вночі. І це з дитячого садочка усвідомлює кожен. А хто його навчив цього? Дух Святий.

— Так, але є такі племена, де можна вбивати дітей, де можна мати 10-20 жінок, де можна вбивати навіть рідних за якісь провини…

— Крім Духа Святого, в цих джунглях є ще й інші релігії, злий дух уже давно там з’явився і своє «наколотив». До пшеничного зерна Духа Святого він додав кукіль; і можливо уми цих пігмеїв ніколи не зможуть до кінця розрізнити, де є добро, а де зло. Але Дух Святий, і Бог‑Отець, і Ісус Христос, Син Божий, будуть дуже добре розбиратися з кожним! Ісус сказав, що ані Отець не буде вас судити, ані навіть Він; нас судитиме Слово, котре Господь нам сказав. Кому багато дано цього Слова, цього одкровення, від того й багато вимагатимуть. Бог розбереться, де це сумління було знищене сатаною і поганою культурою та релігією смерті, а де це сумління все ж знало, що ось цього власне й не треба було робити.

Якщо малий мусульманський хлопчик зростатиме в середовищі, де навчають, що є чимось добрим вбити «невірного», то я погоджуюся: він може на початку знищувати людей і вважати, ніби звершує добро. Хоча, в очах Божих, він робить об’єктивне зло; та він навіть пишається цим. Але Дух Святий буде йому вкладати в серце неспокій, навіть якщо той цього не помічає; з часом наш герой буде відчувати якійсь несмак, якусь прикрість: «Я відрубав комусь голову, але щось не маю з цього радості, хоча Коран вчить, що добре вбити невірного!» — подумає він. Хлопець піде до свого муфтія, аби запитати: «Чому я не маю радості, коли вбиваю невірних?» Дух Святий буде працюватиме над ним, і прийде такий момент, коли він скаже собі: «Вбивати погано!» І від цієї миті кожне наступне вбивство буде вважатися злом; до того моменту, коли він був переконаний, що він робить добро, навіть об’єктивне зло буде йому зараховуватися як добрий вчинок.

— Однак приклади вбивства «невірних» знаходимо також на сторінках Біблії: пророк Ілля наказав убити тих, хто поклонявся Ваалові…

— Так, пророк зробив добрий учинок, він вчинив згідно з об’явленням, яке отримав народ у ту історичну епоху. Та слід усвідомити, що пророк Ілля жив за 800 років до народження Ісуса. Спробуйте порівняти сучасну Україну з державою Данила Галицького.

Думаю, Ісус не похвалив би його: така людина не змогла б бути учнем Христа. Думаю Ісус сказав би йому: «Слухай, ти повинен був жити 800 років тому, бо Я зараз приношу щось нове: “Любіть ворогів ваших!”»

— Тобто за часів Ісуса Христа це не був би надто шляхетний вчинок… Та є теж цікавий епізод і у Новому Завіті: Ананія та його дружина продали землю та віддали певну частину коштів спільноті християн; залишили однак і собі дещо. По суті, вони збрехали апостолам, та після слів Петра обоє померли. Чи це якийсь екстрений випадок, що виходить за рамки Євангелія? Чи можна вважати, що традиція вбивати невірних існує і в наші дні?

— Знаєте, Вам не треба далеко шукати, адже брат Петро, з яким ви спілкуєтеся вже більш ніж півтора року, убив людину в Україні! Міліція не знає, але колись я вбив одну красилівську відьму. Це сталося під час молитви: я звільняв від хвороби одну нашу «овечку». Вона відмовлялася від злих духів і чарів, що їх колись ця відьма робила, позичаючи в католицькі свята рано-ранесенько у нашої парафіянки різноманітні предмети. І в цю саму ніч наша парафіянка зцілилася, а відьма померла. Її знайшли задушеною без слідів насильства у власній квартирі, що була замкнена зсередини. Можна сказати, що я маю на своєму рахунку вбивство людини. Тільки ніхто не має права мене у цьому звинувачувати, адже я лише молився. А що Богові і Духові Святому було угодно звільнити бідолашну парафіянку від тяжкої хвороби саме у такий спосіб, це вже не моя справа. З іншого боку, цю відьму демон убив дорогою до пекла. Дух Святий дав демону наказ: «Закінчуємо життя відьми». Я часто кажу: «Бійтеся, відьми, брата Петра, бійтеся!» І знаєте, аудиторія реагує по‑різному.

А стосовно апостола Петра — він не вбивав нікого, і я не вбивав; убив Дух Святий, який сказав, що чекає Ананію та Сапфіру. Вони, до речі, теж поклонялися ідолам, адже не хотіли позбутися усіх грошей, залишили собі половину майна. Та другий ідол був важливіший для цих людей, власне через нього вони й постраждали. Ананія і Сапфіра хотіли показати, що вони нічим не гірші від Варнави (саме він приніс і поклав біля ніг апостолів усе, що мав). Вони теж прагнули такої слави і сказали: «Ми також принесли все»; а насправді залишили собі на чорну годину непоганий капітал. Петро не звинувачує їх у тому, що вони віддали не все; він звинувачує їх у брехливості, лукавстві та лицемірстві. Тобто їхнє «я» було цим кумиром, а також слава, визнання та престиж; а вбивцею був Дух Святий, котрий має на це право, бо Він їх створив, зачав, дозволив народитися. Дух Святий сказав: «Добре. Ви мене роздратували. Ви мали пожити ще років двадцять, але Я тут владика життя і смерті, ви всі Мої, тому загасимо ці свічки трохи раніше».

— А після цього «вбивства» шанс потрапити до Царства Небесного у цих людей залишався?

— Ми знаємо аверс — один бік місяця, який світить нам уже мільйони років, не знаємо його з другого боку. Перша християнська спільнота мала побачити, що не варто брехати і не варто чинити собі кумирів: треба поклонятися справжньому Богові, тоді живеш і спокійніше, й довше. Чудова демонстрація — як у трилерах Хічкока, де камера показує тільки ноги убивці, що наближається. Петро каже: «Ось ноги тих, які поховали твого чоловіка, вже при порозі. Ці ноги понесуть тепер тебе». І баба упала мертвою! Але ми знаємо це з нашого боку. Можливо, Дух Святий дав їм у той момент, коли душа виходила з тіла, ще один шанс: ну, бо все ж таки половину майна принесли! Я, наприклад готовий багато простити моїм парафіянам, якщо вони принесуть мені половину свого майна. Думаю, що все ж таки Дух Святий дав їм шанс.

— Ми викладаємо на наш сайт інтерв’ю з Вами. Маю таке-от практичне запитання: чи не буде поклонінням перед гучними заголовками, якщо я напишу: «Отець Петро Куркевич: "Я вбив відьму!”»? Що це — ідолопоклонство чи журналістика?

— Мусимо дивитися на жанр, так би мовити. Уявіть ситуацію: отримав я колись дві телеграми: «Приїжджай, мати померла». Одну телеграму надіслав мій приятель, який любить жартувати; а другу — мій тато, директор найбільшого заводу в області, людина серйозна, яка не вміє жартувати. Одну й ту ж телеграму я буду по-різному оцінювати: у першому випадку я лише всміхнусь, у другому — куплю квиток і поїду на похорон мами. Юрист мусить дбати про все, журналіст — це зовсім інша історія: він має зацікавити, надихнути, звернути увагу. Робіть, що хочете, тільки не передайте куті меду.

— Як співає лідер «Океану Ельзи»: «Все буде добре». На закінчення — традиційно — просимо Вас про розповідь чи молитву, на що Дух надихає.

— Ми розпочали нашу розмову з питання: чому людина шукає кумирів, чому людині недостатньо Бога? Кожна людина, навіть Папа Римський, має з цим проблему. У цих пошуках нам слід якомога глибше занурюватися у себе. Такий напрямок вказує нам св. Августин із Гіппони, який каже: «Я шукав Тебе, Господи, єдиний Боже, шукав посеред світу, створеного Тобою. Ти його сотворив, а я про це не знав, і шукав Твоєї краси там, де вона порозкидана, а не там, де її джерело. Пізно Тебе пізнав, Господи: бігав назовні, а Ти був в мені. Ти був зі мною, але я не був з Тобою». Святий Августин своїм життя і роздумами, а особливо своєю книжкою «Сповідь», чудово описує одну прекрасну рису: щось таке, що не дасть людині спокою, аж доки вона не осягне своєї мети, доки не знайде Бога, доки не оселиться у першій заповіді: «Не будеш мати інших Богів, крім Мене». Міцно вірю в те, що настане цей день! «Бережіться, щоб ви не зловживали Іменем Моїм, щоб шанували, не вбивали, не чинили перелюбу», — каже Господь. Але в цьому чуємо не лише заборону, а й також обіцянку. «Я допоможу тобі, — каже Господь, — що прийде такий день, коли в тебе не буде інших богів, крім Мене. Так, як св. Августин, ти досягнеш мети: пройдеш крізь усілякі галереї і пантеони, минаючи різноманітних кумирів і так званих богів; залишиш розкоші; будеш переходити від єресі до єресі, від помилки до помилки. Але Я заклав у тобі таку динаміку й вірю, що цей механізм не зіпсується ніколи. Він не дасть тобі спокою. Нехай він буде для тебе як колючка, як жало; неспокійне хай буде серце твоє, доки не спочинеш в Богові».

Опрацювала: Олена Довгальова, СREDO