Після Другої світової війни албанський диктатор Енвер Ходжа закрив усі католицькі школи, а місіонерів вигнав із країни. Католицька Церква дістала вказівку розірвати відносини з Апостольською Столицею. «Я нізащо не відлучу мою вівчарню від Святого Престолу», — відписав диктаторові один із єпископів.
1967‑го року почала діяти заборона приватних молитов, а ті, хто вирішив охрестити дитину, опинялися перед загрозою смертної кари. Храми були зруйновані або переобладнані на спортзали, театри, магазини та музеї. Батьки не вчили дітей молитися, побоюючись, що підступні вчителі могли спровокувати їх заради жарту перехреститися чи відмовити щоденні молитви. Мама охрещувала дитину так, щоб не знав тато, а батько робив це таємно від мами — жителів цієї невеликої країни паралізував страх. Про героїчні подвиги албанських католиків стало відомо аж на початку дев’яностих років минулого століття. Під час переслідувань більше 100 священиків було вбито, близько 60 потрапили до в’язниць і концтаборів, сотні вірян гинули від тортур — їхні історії вражають.
Священик‑єзуїт Антон Лулі, який народився 1910‑го року і понад 40 років відсидів у албанській тюрмі, так писав до італійських братів у священстві у своїх спогадах з нагоди 50-річчя священицьких свячень: «Одразу після мого висвячення в рідній Албанії прийшла до влади комуністична диктатура, приносячи з собою найжорстокіші релігійні переслідування. Дехто з моїх братів у вірі пережив несправедливі та злочинні судові процеси, вони були страчені й померли як мученики. Таким чином вони відслужили свою останню особисту Євхаристію, спожили від ламання хліба і крові. Це був 1946 рік.
19 грудня 1947 року мене заарештували за звинуваченням у діях, спрямованих на антиурядову пропаганду; 17 років я просидів у в’язниці та багато наступних років відбував примусові роботи. Перша тюрма, до якої я потрапив, це була вбиральня в гірському селі, неподалік містечка Скутарі; стояли грудневі морози. Я перебував там протягом дев’яти місяців, змушений сидіти навпочіпки над затверділими фекаліями і не маючи жодної можливості прилягти через відсутність місця.
Напередодні Різдва якогось року (як я міг забути?) мене перевели звідти до іншого туалету, на другому поверсі, примусили роздягнутися й підвісили під пахви. Я був нагим і міг торкатися землі тільки кінчиками пальців ніг. Я відчував, як моє тіло повільно й невідворотно руйнувалося — холод робив своє діло, і коли він уже майже дійшов до серця, я видав відчайдушний крик.
Мої тюремники одразу прийшли, зняли мене і били ногами по всьому тілу. Тієї ночі, в тому місці, в самотності першої агонії я пізнав справжній сенс Христового воплочення. Під час усіх моїх страждань я відчував поруч із собою і в своєму нутрі велику втіху присутності Господа нашого Ісуса. Я не можу назвати це ніяк по-іншому, ніж “диво” — такою була радість і втіха від того, що Він спілкувався зі мною.
Я ніколи не відчував злоби до тих, хто — по‑людськи кажучи — вкрав у мене життя. Одного прекрасного дня після звільнення я випадково зустрів на вулиці одного з моїх катів. Мені стало його шкода, і я сказав йому про це — підійшов та обійняв його.
Тричі я прощався з життям, але Господь натомість обдарував мене свободою. Тепер мені нічого не бракує. Єдине, що мене тривожить, це мій похилий вік: хотілось би бути сорокарічним, щоб мати силу працювати у винограднику Господньому, не покладаючи рук. О, як же сильно цей бідний народ, змордований за тих майже 50 років, потребує нашої допомоги!
Господь працював із нами чудесним способом. Зараз, коли я це пишу, ще не можу повірити, що живу, що перебуваю на свободі, що можу вільно говорити, служити Літургію, сповідати і жити у спільноті зі своїми чудовими співбратами. Я ж мав іще 10 років сидіти у в’язниці!»
Отця Лулі звільнили під час амністії 1989‑го року, коли йому виповнилося 79. «Мій священицький досвід був досить специфічний, якщо порівнювати з більшістю моїх співбратів, — вважає отець. — Але він нічим не унікальніший за досвід тисяч священиків, які зазнали переслідування протягом свого життя, через їхнє священство у Христі. Випробування бувають різні, але всіх їх об’єднує любов. Священик — це насамперед той, хто пізнав любов; священик живе, щоб любити: любити Христа і любити всіх у Ньому, у будь-якій ситуації в житті, навіть тоді, коли це означає віддати за Нього своє життя».
Отець Войцех Жмудзіньскі SJ розповідає, що після падіння диктатури працював із о. Лулі в албанських селах. Хоч отцю було майже 80 років, він ходив пішки від хати до хати, щоб свідчити неохрещеним іще католикам Добру Новину, щоби сказати їм, що Бог не забув про них, а також домовитися про урочисте хрещення. «Щоразу, коли ми розмовляли про переслідування, — каже священик, — я не міг стримати сліз: він, який пережив нелюдські знущання і зберіг віру, називав мене героєм. Про себе ж казав: “Я лише нереалізований мученик, якому не вдалося потрапити до Неба разом з іншими”».
Отець Пйотр Мєшкала SJ не дожив до чудесного дня. Заарештований 1946 року, він відбував 25‑річне покаранні в ув’язненні на виснажливих роботах у концтаборі. Один із його співкамерників, мусульманин Арші Піпа згадує, як зчепився з одним із в’язнів, а отець Мєшкала втрутився і помирив їх. «Він зберігав спокій у серці й дуже переконливо говорив. Той випадок сильно зблизив мене з цим єзуїтом. Якось він зізнався мені, що молиться за людей різних віросповідань, а також за атеїстів. Я не міг зрозуміти, як це можливо, що такий посвячений і безкомпромісний свідок Христа молиться за атеїстів», — розповів чоловік.
Звільнений 1971‑го отець Пйотр продовжував священицьке служіння. Через два роки був ув’язнений вдруге за сміливу проповідь. Його співбрат, о. Гардін, піджартовував: «Пйотру не вдалося прикусити язика; було трудніше перемогти його, ніж страх перед тортурами». 1974‑го року о. Пйотр був амністований, а на Різдво Христове 1985 року поліція знову заарештувала його під час Літургії; він потрапив до в’язниці суворого режиму для рецидивістів на півдні Албанії. Помер через три роки, 28 липня 1988‑го; його смерть вписала ще одне ім’я у довгий список мучеників за віру в Албанії.
Отця Даніеля Даяні (ректора семінарії) та отця Джованні Фаусті (віце‑провінціала) розстріляли 1946‑го року за зраду та спроби повалення уряду. Згідно з інформацією тогочасних албанських ЗМІ, центр антиурядової пропаганди був розташований у єзуїтській семінарії м. Шкодер. У грудні 1945 року група семінаристів потай від свого керівництва розпочала підпільний друк і розповсюдження агіток проти виборів, маніпульованих комуністичними військами. На жаль, один із семінаристів потрапив до рук поліції. Під тиском погроз і тортур він зізнався, звідки взяв агітаційні матеріали. Трьох інших семінаристів заарештували і змусили зізнатися, що головними організаторами антиурядової змови були настоятелі єзуїтів.
Ректора семінарії та віце‑провінціала негайно заарештували й від січня до лютого 1946 року впродовж місяця катували та утримували у переповнених відходами вбиральнях. Призначений їм адвокат, намагаючись урятувати їх від смерті, знайшов єдиний аргумент: «Якщо засудите їх, то тільки зробите з них мучеників».
Двічі змінюючи свій вердикт, Верховний суд Албанії засудив двох священиків і одного семінариста до смертної кари, яку замінили на довічне ув’язнення. Впродовж наступних шести днів засуджених, зв’язаних парами, з отцем Фаусті на чолі, проводили крізь розлючений натовп, в якому люди розмахували кулаками, вигукуючи: «Смерть зрадникам!», плювали на них і зневажали. У день виконання вироку отець Фаусті, виходячи рано-вранці з тюремної камери, звернувся до товаришів у мучеництві: «Ходімо до дому Господнього». Це було 4 березня 1946 року. Тіла обох священиків і семінариста викинули у рів недалеко від католицького кладовища у Шкодрі.
о. Войцех Жмудзіньскі SJ odnowa.jezuici.pl / News.va
Переклад: Ольга Литвин, Людмила Вишневська СREDO
«Албанія — країна мучеників». Фото з паломництва Святішого Отця до Албанії. Зустріч із вірними на площі блаж. Матері Терези, Тірана, 21.09.2014 р.
Фото: Deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
