«Честертон був одружений? Я й не знав», — доводилось мені чути дуже часто. «Чому ми не знаємо про його дружину? Яким було його подружжя? А чи він мав дітей?» — зазвичай вів далі мій співрозмовник.
Ґілберт Кійт Честертон — певно, один із найвідоміших письменників ХХ ст., однак нам замало відомо як про самого письменника, так і про його сімейне життя. Імовірно, це також і тому, що його дружина була сором’язливою особою — англійською леді вікторіанського стилю, яка високо цінувала приватне життя й воліла бути схованою від світу.
1935‑го року Честертон нездужав. Френсіс знала, що декілька друзів запропонували йому розпочати писати автобіографію. «Будь ласка, Гілберте, — просила вона, — тримай мене подалі від своїх книжок». Він намагався виконати побажання дружини, але їхні життя були так тісно переплетені, що йому не вдалося, розповідаючи про себе, не сказати про неї, хоча й зовсім небагато. Однак цього замало для цікавих. Замало для мене. Хто була Френсіс Еліс Блоґ Честертон? Як вони зустрілись? Якою була жінка, що вийшла заміж за найвідомішого журналіста ХХ ст.? Як вона давала раду з його розсіяністю?..
Вони зустрілись у вітальні Френсіс, тоді ще Френсіс Блоґ. Батько Френсіс помер, коли дівчинці було чотирнадцять років. Сім’я Блоґ проживала в елітному помешканні на Бедфорд Парк, у першому передмісті Лондона. У ті часи це було насправді «богемне» місце: митці, художники, поети, письменники, філософи, соціалісти, комуністи й інші атеїсти — усі змішались та перемішались у цьому сусідстві, насолоджуючись інтелектуально-стимулюючими дебатами, літературними зібраннями та політичними мітингами, вечір за вечором.
Її мати, Бланш Блоґ, мала прогресивні погляди щодо освіти й політики. Вона відіслала свою доньку до першого дитячого садочка в Лондоні, а гімназія, вибрана нею для своїх дітей, була раннім прототипом школи Монтессорі — спірний вибір як на той час. Дівчата Блоґ вчились бути незалежними мислителями та планували розпочати професійну діяльність після того, як здобудуть освіту, — за винятком Френсіс. Вона мала інші плани: хотіла стати вчителькою. Френсіс провела два роки у Коледжі св. Стефана й почала викладати у недільній школі при англіканській церкві у Бедфорд Парку. Додамо лише, що вона була єдиною з сім’ї Блоґ, хто активно відвідував богослужіння та зібрання в церкві. Вони вважали себе англіканцями, та ніколи не практикували віру, створюючи радше агностичну атмосферу у своїй домівці.
Френсіс відкрила для себе багатство віри під час навчання в коледжі, який вели сестри св. Йоана. Ці англіканські черниці надихнули майбутню місіс Честертон до постійної участі у недільних служіннях, а також спонукали брати активну участь у соціальних та волонтерських заходах парафії. Вона почала читати Біблію і розвивати свою побожність до Пресвятої Діви Марії та святих саме у коледжі.
Сім’я бажала заснувати якийсь інтелектуальний осередок у районі Бедфорд Парк. Так 1894 р. постав дискусійний клуб «I.D.K.» (від I Don’t Know — «я не знаю», — Пер.), створений сім’єю Блоґ та особами з їхнього найближчого оточення. У відповідь на запитання, що означають літери у назві, членам клубу було доручено знизувати плечима й казати: «Я не знаю». Усі три сестри Блоґ зустріли своїх майбутніх чоловіків у «I.D.K». 1896‑го, в той час, коли клуб був «на канікулах», сім’я Блоґ приймала по неділях: друзів та сусідів частували чаєм і цікавою бесідою. Під час однієї з таких неділь Лукіан Олдершоу, друг Ґілберта з юнацьких часів, був запрошений відвідати сім’ю Блоґ. Лукіан закохався в одну з сестер, його пасією стала жвава блондинка Етель. Олдершоу описав дім Ґілбертові, зазначаючи, що всі дівчата надзвичайно красиві і що йому безумовно слід там побувати. Ґілберт і Френсіс тоді не зустрілися.
Зустріч відбулася восени 1896‑го р. у вітальні Френсіс на Баз Роуд. Ґілберт закохався з першого погляду. Згодом він описав свою інтуїтивну віру в те, що Френсіс буде вірною та правдивою, такими словами: «Якщо я й мав щось зробити для цієї дівчини, то це стати перед нею навколішки; якби я говорив із нею, вона б ніколи не обманювала мене; коли б я покладався на неї, вона ніколи не відкидала б мене; якби я любив її, вона ніколи б не гралася зі мною; якщо б я довіряв їй, вона б ніколи не відверталась від мене; якщо б я пам’ятав її, вона б ніколи не забувала мене». Він був особливо захоплений міцністю її віри: тоді як інші по сусідству були зацікавленні окультизмом чи спіритуалізмом, Френсіс твердо вірила в християнство, і ніхто не міг жодним чином вплинути на її вибір. Ґілберт обожнював це; він також незабаром посприяє наверненню Френсіс.
«Вона носила зелену оксамитову сукню, оздоблену сірим хутром, яку я міг би й назвати артистичною, та вона ненавиділа усілякі розмови про мистецтво; вона мала привабливе обличчя, яке я повинен був би назвати ельфійським, та вона ненавиділа розмови про ельфів. Але тим, що викликало ступор і майже заціпеніння щодо її особи, яка зростала в такій атмосфері, було не те, що вона ненавиділа усе це; здається, усе це її просто не стосувалося. Вона ніколи не знала, що означає бути “під впливом” — Єйтса, Шоу, Толстого чи ще когось іншого. Вона була розумною та відзначалася великою любов’ю до літератури, особливо до Стівенсона. Та якби Стівенсон увійшов до кімнати й почав з’ясовувати сумніви щодо власного безсмертя, їй безперечно було би дуже прикро з приводу того, що він помилявся в цьому пункті, але — попри те — думки своєї вона б не змінила. Вона зовсім не була схожою на Робесп’єра — за винятком охайності в одязі; і все ж у книжці містера Беллока про Робесп’єра я знайшов слова, що описують якість, яка відтяла і врятувала її від сучасної культури: “Бог дав йому розум кам’яної дарохранильниці, в якій певні великі істини збереглися нетлінними”», — читаємо в автобіографії Честертона.
До 1896‑ го р. Ґілберт не був християнином. Він вважав себе агностиком, хоч і вірив у «вищу силу», у того «когось», кому він міг подякувати за існування. До зустрічі з Френсіс його віра була ледве розвиненою, однак її «кам’яна дарохранильниця» великих істин захопила його. Згодом він швидко перейшов від скептицизму до теїзму, до деїзму та тринітарного християнства. Вона не тільки впровадила його у перший справжній досвід віри, а й показала, як на ділі практикувати свою віру; це був феномен, що захопив Честертона зненацька. Він зустрічав християн і раніше, але ніколи — когось, хто насправді ходив до церкви. Це було новим для нього, і він захоплювався Френсіс ще більше.
Френсіс, уважна та прониклива щодо інших, маючи за собою літературний підтекст, вважала Ґілберта інтригуючим. Його ім’я нічого не означало для неї, адже він ще не став відомим. Вона відкрила у Ґілберті, який був ще без імені, письменника‑початківця, поета й мистецтвознавця із зацікавленням до духовного життя. В будь-якому разі, все це відповідало їй особисто. Невдовзі після зустріч з Френсіс Гілберт написав в одному з листів:
«Вона добра, мила, ввічлива й розумна. Вона розсудлива. Ці речі навряд чи можна назвати романом, вони є у звичних об’єктах ранкової прогулянки. Якщо ж ви хочете знати нашу звичайну розмову: ми говорили про сміх, і я сказав, що він — священний, і вона промовила своє односкладове слово. До речі, хоч це не має великого значення; коли вона казала “так”, вона була справді гостра, якщо не просто розумна дівчина. Я таки не знав цього, до того як почав кидати кілька християнських рефлексій. Вона не була достатньо зосереджена на читанні, але коли це доходило до внутрішніх смислів, вона була вся там». Згодом він присвятив їй свою епічну поему «Балада про білий будинок» із такими словами: «Тій, яка принесла мені світло хреста». Він заборгував їй своє навернення у християнство; тридцятьма роками пізніше вона заборгує йому своє навернення у католицизм. Честертон був відомий своїми парадоксами, і це, мабуть, найкращий парадокс з усього.
Восени 1896 р. «І.D.К» розпочав знову свої зустрічі, його новим членом вже був Ґілберт Кійт Честертон. Френсіс стала генеральним секретарем у «Батьківському національно-освітньому союзі» 1895 р. Вона була на всіх засіданнях комітету, які згодом охайно записувала в книзі протоколів. Її офіс на Вікторія Стріт був на шляху до Ґілбертової роботи, і багато ранків він зупинявся, «зачепившись» об її стіл, малював їй картинку чи писав швидкого віршика на чорновому папері її робочого стола; саме тут вітав її за декілька годин до того, коли вона прийде на роботу.
Через півтора роки вони заручилися. Ґілберт стане відомим журналістом лише згодом. Він працював у видавничому офісі, проходив через стоси рукописів, шукаючи ті єдині, що мають бути опубліковані. Він писав історії та вірші; почав писати також декілька критик на книги з мистецтва. Це були перші невеликі статті, опубліковані анонімно. Він також вів щоденник, де коротко записував думки, фрагменти поезії, історії, ідеї. Френсіс також мала записник із поезією. Коли Гілберт показав їй деякі зі своїх віршів, вона розпізнала в них геніальність. Вона хотіла зробити щось із цим, оскільки на той час Ґілберт, здається, не мав жодних планів щодо своїх творів.
Це був час зростання й надзвичайного потенціалу, які з’явилися одночасно, щоби проникнути великою надією та ентузіазмом юне залицяння Ґілберта і Френсіс. Їхня дружба, що розпочалась літературою, духовним життям, мистецтвом, дискусіями та поезією, була добре влаштована у кожному з аспектів: Ґілберт, ексцентричний та розквітаючий геній, потребував ствердження та звучання своїх ідей; Френсіс, тиха, вроджений романтик, потребувала когось, аби розділити любов до поезії; когось, щоб його любити і ким вона могла б опікуватися; когось, із ким вона створила б сім’ю. Пара, здавалося б, ідеально пасувала для боротьби з кожним новим життєвим викликом, який міг би трапитися на їхньому шляху.
Коли Френсіс зустріла Ґілбертових батьків, Едварда та Марі Луїзу Честертонів, вона одразу виявила в містері Честертоні споріднену душу. «Містер Ед», Ґілбертовий батько, любив Френсіс; двоє почали таємно змовлятися. Тут варто було б зазначити, що сім’я Блоґ мала цінні зв’язки з багатьма літераторами: дядько Френсіс був відомим поетом Ламаном Бланчардом, його кращий друг — драматург Дуглас Джеролд; обоє чоловіків були у близькому колі Чарльза Діккенса. Окрім того, її тітка здійснила перший англомовний переклад життєпису художника Альбрехта Дюрера, який приніс їй славу історика мистецтва. Інший дядько Френсіс, Космо Ґамільтон, був мистецьким критиком і поетом. Сім’я Блоґ знала, як поводитися з особами літературного хисту і як допомагати у їхніх кар’єрах. Приятель з «I.D.K.», Рекс Брімлей Джонсон, на той час зустрічався з сестрою Френсіс, Ґертрудою. Рекс бажав розпочати невелику видавничу справу, і коли Френсіс та «містер Ед» підійшли до нього з віршами Ґілберта, він погодився видати книжку. «Сивобороді в грі» («Greybeards at Play») — життєрадісна збірка віршів — незабаром була готова до публікації. Френсіс мала також другу збірку Ґілбертових праць, більш серйозних, що називалась «Дикий лицар» («The Wild Knight») та включала деякі пам’ятні вірші, такі як «Біля ненародженого дитяти» («By the Babe Unborn») і «Блаженне бачення» («The Beatific Vision»), а також вірш «Осел» («The Donkey»), який виявився його найвідомішим віршем. Джонсон розорився з другою книжкою, тому Френсіс та містер Честертон-старший знайшли іншу людину, Ґранта Річардса, який погодився опублікувати збірку за умови, що «містер Ед» принесе гроші одразу. Таким чином 1900 р., з ініціативи нареченої, було опубліковано перших дві книжки майбутнього журналіста.
Френсіс залишалася «за лаштунками», аби забезпечити своєму чоловікові успіх. Вона була великою прихильницею Ґілберта, насолоджувалась усіма його віршами, есе та книгами. Вона боролося за публікацію його робіт, вела переговори з його агентами та видавцями. Вона брала диктовку від нього і пересвідчувалась, що його колонки були вчасно у руках хлопців із доставки. Період заручин зіткав разом два життя. Вони говорили, молилися, писали любовні вірші, мріяли про майбутнє в країні та сподівались, що його письменницька робота забезпечить достатній дохід, аби вони могли зрости до чудової великої сім’ї. Френсіс хотіла мати семеро дітей. Тепер вони ділилися вірою. Вони хотіли об’єднати решту свого життя і тому вирішили, не гаючись, скласти подружню присягу у церкві в колі друзів та сім’ї. Вони не просто хотіли союзу чи партнерства. Вони прагнули Таїнства Шлюбу, аби взаємно поєднатися назавжди.
Ґілберт Честертон не був би письменником без своєї дружини, яка допомагала та скеровувала його. Френсіс стала кожним іменем, яким у подружжі можна було би назвати дружину: краща половина, жінка за чоловіком, помічниця, партнер, рідна душа, кохана і найкращий друг. Коли священик сказав: «І стануть двоє одним», Ґілберт і Френсіс насправді стали одним. Тепер же час світові визнати цю чудову пару.
Ненсі Карпентьє Браун, Catholic Exchange
Переклад: Ольга Нетреб’як, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
