Автор всесвітньо відомого «Володаря перснів» Джон Рональд Руел Толкін не тільки писав католицькі за духом книжки, але й мав чотирьох дітей, до яких, коли вони вже стали дорослими, писав великі листи, глибоко просякнуті батьківською любов’ю, а також і справжнім католицьким реалізмом.
Толкін був переконаним католиком, закохався у свою майбутню дружину, маючи 16 років, і прожив із нею все життя. Його старший син Джон Френсіс став священиком.
Другий син, Майко, під час ІІ Світової війни, служачи у британській армії, отримав довгого й цікавого листа про те, що таке кохання чоловіка й жінки.
Тих, хто надміру романтично ставиться до кохання, слова Толкіна, творця чарівного фантастичного світу, можуть шокувати, ба навіть образити. Однак він закликає сина сприймати дійсність по-християнськи реалістично, бо тільки так можна збудувати насправді щасливий шлюб.
Ось уривки з листа батька до молодого сина, який входить у життя.
«Ми живемо у грішному світі. Зіпсованість сексуального інстинкту — один із головних симптомів Падіння. Світ “згіршується” в будь-яку епоху, міняються соціальні форми, однак “тяжкий дух пожадливості” жив на кожній вулиці, зазирав в усі хати з часу падіння Адама.
У нашій західній культурі донині зберігається романтична лицарська традиція, яка хоч і становить собою продукт християнства, однак інколи суперечить йому. Ця традиція ідеалізує “кохання” — що часто вельми добре, бо має на увазі не тільки фізичну насолоду, але якщо не чистіть, то принаймні вірність, а через це самовідданість, “обов’язок”, ввічливість, честь і сміливість.
Однак тут є і слабкість — (таке кохання) має схильність робити Даму чимось на кшталт божественної зорі, яка є об’єктом або причиною шляхетного служіння з боку лицаря. Звісно, це неправда…
Жінка — таке саме грішне людське створіння, душа її так само в небезпеці. Коли таке ставлення компенсується розумною християнською вірою, воно може бути вельми високородним. У такому разі воно створює серед тих, хто збереже хоч частину християнської віри, найвищий ідеал кохання поміж чоловіком та жінкою.
Але таке ставлення заважає або може заважати сприймати правду — юнак і дівчина це однаковою мірою жертви, що вижили після катастрофи, а не провідні зорі…
Жінкам, звісно, треба бути більш обережними з сексуальними стосунками, за всіх контрацептивів. Помилки задають шкоди тілу, соціальному статусу (та й заважають знаходженню чоловіка). Однак дівчата, коли вони не зіпсовані, інстинктивно шукають одного партнера.
Чоловіки не мають такого інстинкту… Не треба й вигляду робити. Це їхня життєва природа. Моногамія (хоч вона становить основу тих ідей, спадкоємцями яких ми стали) для нас, чоловіків, є частиною “відкритої” нам етики, тим, що йде від віри, а не від плоті. Кожен з нас може без проблем для здоров’я за 30 років повноцінного чоловічого життя стати батьком кількох сотень дітей. І повсюди отримувати насолоду від процесу… Цей світ зіпсований гріхом, і немає гармонії поміж нашими тілами, умами й душами.
З цієї причини у грішному світі щастя неможливо отримати безконтрольним шуканням насолоди, що зараз називають “самореалізацією”, — тільки через самообмеження. Вірність у християнському шлюбі і є тим самообмеженням, актом аскези.
Для християнина-чоловіка тут немає вибору. Подружжя може допомогти йому освятити й скерувати у правильний бік його сексуальні пожадання, благодать шлюбу може допомогти йому в боротьбі, однак боротьба залишається.
Жоден чоловік, хоч би як він кохав свою наречену замолоду, не був їй вірний у думках і тілом без свідомого напруження волі, без самообмеження. Дуже мало кого навчають цього — навіть тих, кого ростять у Церкві. Тих, хто поза Церквою, взагалі рідко про це чують.
Коли сяйво закоханості минає або хоч би просто робиться менш яскравим, такі чоловіки починають думати, ніби їхнє кохання було помилкою і що справжню пару треба шукати далі. Наступне “кохання” занадто часто виявляється просто першою ж сексуально привабливою особою, яка зустрінеться. Можна було би мати такий чудесний шлюб, якби… Звідси й розлучення, аби була можливість оцього “якби”.
Зазвичай, звісно, вони мають рацію: то було помилкою. Майже всі шлюби, навіть щасливі, це у певному сенсі помилки — у тому сенсі, що в ідеальному світі обоє партнерів могли би знайти собі більш гармонійну пару.
Однак насправді твоя “ідеальна пара” — це жінка, з якою ти одружився. У цьому світі, який пережив гріхопадіння, наші єдині провідники це самодисципліна, мудрість, чисте серце і вірність волі…»
Олександр Гелогаєв, Catholic.by
фінансово.
Щиро дякуємо!
