Інтерв’ю

Розписи храму св. Олександра: поки тісто місять, до пиріжків далеко

07 Листопада 2015, 09:38 3317 Ірина Єрмак
конкатедра св. Олександра стеля

Мистецьке оформлення храмів з давніх-давен було у центрі уваги церковної ієрархії. Завдяки художнім розписам, вітражам і скульптурі віруючі знайомилися з найважливішими сюжетами Святого Письма чи житій святих. Нині триває реновація київського храму св. Олександра — конкатедри Києво-Житомирської дієцезії, де має свій осідок її ординарій, архиєпископ Петро Мальчук.

Редакція сайту вирішила звернутися безпосередньо до архиєпископа Петра, аби дістати якнайґрунтовніші пояснення «з перших рук», тобто від людини, яка, власне, найбільше знає, що й чому діється у центральному храмі столиці.

 

— Насамперед я маю зазначити, — розпочав свій коментар владика Петро, — що дехто говорить, ніби ми змінюємо архітектуру храму. Однак ми абсолютно нічого не змінюємо, тільки доповнюємо — наприклад, побудовою чотирьох вівтарів.

— Чим це викликано?

— Коли я сюди прийшов, то бічні каплиці храму св. Олександра були всі різні, по-різному зроблені і, я би сказав, недооформлені. Бічних же вівтарів не було, хоча вони аж просилися там стати, тому що по суті, по самій архітектурі, вони там мали бути. У нашому храмі з одного боку стояв стіл, який відігравав роль бічного вівтаря, і на ньому була скульптура св. Йосифа, а по другий бік від головного вівтаря — Преображення Господнє, дуже великий і гарний образ. І саме для того, щоб навести певний внутрішній порядок, ми доробили ще два вівтарі. Також будуть чотири малі по каплицях.

— З чого розпочалися справи «переробки»?

— Ремонту храму не було від 1991 року, коли його перейняли в держави. Більше цю споруду ніхто не чіпав. І бувало так, коли я служив Святу Месу, то, повертаючись після проповіді, бачив на сидінні єпископського крісла вапно, яке нападало згори. На стелі були плями… От ми і взялися за ремонт. А коли поставили риштування, то вже вирішили й розписати храм. Тому що архітектура, як хтось сказав, це «застигла музика». У нас же ця архітектура була — як музика — достатньо «монотонна»: тільки четверо Євангелістів намальовані, більше нічого не було розписано.

— Отже, ви з настоятелем порадилися і вирішили…

— Уся ініціатива — моя. Я побачив, що до цього храму приходить дуже багато людей протягом дня, коли його двері відчинені, також і люди невіруючі. Приходить багато тих, хто питає, чи не грає у нас орган, чи не можна послухати музику… Я відповідаю: так, можна. І люди питали, о котрій годині, щоб прийти, посидіти, послухати.

У Церкві існує таке поняття, як Biblia pauperum — «Біблія бідних», неосвічених. Воно пішло з Середньовіччя: для тих, хто не вмів читати, розписували цілі євангельські сцени. Люди приходили, дивилися на ці образи, медитували й таким чином приймали Добру Новину у свої серця.

— Як саме формувалася ідея переоформлення конкатедри?

— Якщо подивитися на саму суть храму, то це місце, де Господь Бог об’являється людині, яка туди запрошена. Отож коли грішник приходить до храму, він має отримати Благовість. Отак ми і зробили цими розписами. Якщо подивитися на купол, то там є початок, «начало начал» — «тільки Господу Богу слава». Далі можна інтерпретувати як історію всього сотворення: ангели й архангели, пророки і апостоли — усі сфери небесні, як воно в історії йшло. І доходить ця історія творіння до Апостолів, які у нашому храмі представлені відповідно до того, що Євангеліє каже: вони — стовпи Церкви, тобто колони храму. Оце головна ідея, і так воно все промовляє, що Апостоли це колони, на яких тримається Церква.

Потім — вівтарі. Кожен вівтар містить у собі урок катехези. Також і вітражі, вміщені над вівтарями: комусь вони подобаються, комусь ні; але суть у тому, що вони доповнюють ту ідею, яка виражена у конкретному вівтарі. Коли хтось цим задумом проймається, то він бачить там загальну тему, наскрізну.

Задум щодо цих вівтарів був такий. Наприклад, оці три головні вівтарі: праворуч, центральний і ліворуч — і бачимо, що праворуч нас Преображення Господнє. Всі віруючі знають історію з Євангелія, де Апостоли, переживши досвід Преображення, кажуть: Господи, залишімося тут, поставмо намети і залишімося тут! А Ісус Христос каже: ні, ще треба зійти донизу, взяти хрест, піти в Єрусалим і померти за грішників… Ісус об’являє тайну спасіння Апостолам, які її ще не розуміють. Однак сам Христос свідомий тієї місії, заради якої прийшов на землю. І тому вгорі над цим вівтарем уміщено вітраж, де зображено Єрусалим, який убиває своїх пророків. Ісус плаче над грішними людьми, і не для того, щоб їх засудити, — Йому просто жаль, що не сприймають Його слів. Але там же є і хрест, де Ісус каже: «Сповнилося». Він приймає цей хрест, каже, що «на цю хвилину Я прийшов». Ось така ідея оформлення конкретно цього вівтаря.

— Владико, задум із Єрусалимом і Преображенням виглядає очевидним. Але не таким очевидним виглядає усунення центрального розп’яття з головного вівтаря. Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей момент змін у храмі.

— Людям так шкода того хреста, аж кажуть, ніби він був виготовлений в Італії, дуже цінний, антикварний… Ні. Той вівтарний хрест був виготовлений у нас, в Україні, нещодавно. Чому його зняли? — тому що вівтар, яким він був до цього часу, це типово протестантська композиція: у центральному вівтарі у них завжди хрест і свічки, без Пресвятих Дарів. У нас же є Пресвяті Дари, Ісус Євхаристійний. Для католицьких храмів існує навіть вказівка з Ватикану, щоби Пресвяті Дари були збоку в спеціальній каплиці, бо до храмів приходить багато туристів, цікавих людей, відвідувачів, а до Дарів має бути особлива пошана. Я цілком це сприймаю і з цим погоджуюся, — ось тільки, за архітектурою нашого храму, в ньому немає місця для такої відокремленої каплиці, аби там були Пресвяті Дари й відвідувачі би не перешкоджали тим, хто молиться. Тому я подумав, що буде більшим ушануванням Дарів, якщо вони будуть у центрі, тобто у головному вівтарі. Тому що біля Дарохранительниці завжди горить вогонь. Люди, які гуляючи заходять до храму, бачать, що в центрі щось таке є, чого немає в інших церквах, щось таке світиться, і в них виникають питання — вони цікавляться. Це важливо.

Окрім того, раніше Дарохранительниця стояла збоку, люди там старалися молитися, але відвідувачам це нічого не говорило, вони собі просто ходили обік, розмовляли, розглядалися, заважали тим, хто стояв на молитві. У нас же не екскурсійне місце, немає організованих груп і годин відвідування, люди ходять просто так. От ми і зняли того великого хреста з вівтаря, перемістили у центр Ісуса Євхаристійного. А замість Розп’яття за головним вівтарем тепер розпис.

Усім відомо, що київська конкатедра називається храмом святого Олександра, а самого Папи Олександра тут ніде якби немає, жодного його образу в храмі. Попри те, що він наш головний покровитель! А згідно з традицією, образ святого покровителя має бути в головному вівтарі храму.

св.Олександра центральний вівтар

— Були такі зауваження, що сцена об’явлення Христа Папі Олександру не відповідає історичності моменту. Звідки взялася така ідея для вівтарного образу?

— Я сягнув по різні італійські джерела, де знайшов кілька ікон, на яких Папа Олександр був зображений саме в такій позиції, ось тільки замість Ісуса там була просто хмарка. Задум образу змінено за моєю вказівкою, для того, щоб увиразнити ідею, що Ісус воскрес, і тим більше щоб підкреслити те, що в центрі нашої віри перебуває воскресіння Ісуса Христа. Святий Павло казав виразно: якщо немає воскресіння, то даремна наша віра.

Ми не «позбавили» храм хреста як такого, тому що між лівим і центральним вівтарем у нас ще є каплиця, де були Пресвяті Дари, і там буде Скорботна каплиця. Там буде вівтар із хрестом і П’єта. Таким чином, ми тут матимемо тематичний перехід, як від гори Табор (Преображення) через Хрест до Воскресіння. У центральному вівтарі, власне, у нас уже воскресіння є: там сам Ісус. Ну а вже далі, де зараз внутрішні двері у двір храму, буде вівтар Зіслання Святого Духа. Це виглядає цілком логічним і зрозумілим. Матимемо там Зіслання, а наступний вівтар, де є Успіння Богородиці, я теж хочу доповнити. Навпроти нього розташований вівтар Преображення Господнього, а по цей бік буде Внебовзяття Богородиці. Тому що Її взяття душею і тілом на Небо — це і є перший плід відкуплення, яке здійснив Ісус Христос. А на вітражі над цим вівтарем у нас уже Єрусалим Небесний, на тлі якого — Агнець. З одного боку там Ісус в оточенні ангелів, а з другого — Марія з ангелами, і написано: «Алілуя, тому що господствує наш Господь», і вже вище — той стіл, за яким сидять Ісус і Апостоли. Така ідея мені видається повністю зрозумілою і довершеною.

— А якою є концепція бічних вівтарів?

— Щодо малих вівтарів, то вони мають свій цілком конкретний сенс. Почнемо з того, де зараз стоїть баптистерій — хрестильня. Сама ідея входження людини до храму — це не тільки те, що хтось входить у велику будівлю. Ця будівля становить собою вираження містичного Тіла Христового. Хто входить до цього Тіла, в тому діє Дух.

І от, скажімо, до храму входить людина неохрещена. Вона починає свій шлях храмом від каплиці хрещення, де зараз стоїть баптистерій. Там буде Стрітення на вівтарі, обрізання Ісуса, що було символом хрещення. Туди ми перенесемо вітраж, де Йоан Предтеча хрестить Ісуса. В тій каплиці все буде про тему Хрещення, про воплочення. Як обрізання було у Старому Завіті символом приєднання грішника до Вибраного народу, так і тут: при початках входження у храм усе говоритиме про хрещення, про втілення. Пізніше, від цієї малої каплиці, уже як охрестили людину — дитину чи дорослого, — вона входить далі у храм, далі в Тіло Христове, де здійснюється повнота об’явлення.

По інший бік, паралельно, буде вівтар з іконою Знайдення Ісуса в храмі, а вітраж над нею матиме тему жертвування Ісаака. Чому так? — тому що Авраам, який зрозумів волю Господа Бога, попри свої переживання і прив’язаність до сина, поставив цю волю Божу понад усе. Тема вівтаря — воля Божа. Найкраще це виражено в тій євангельській сцені, де Марія знаходить у храмі Ісуса, а Він каже: чого ви Мене шукали? Невже не знаєте, що Мені слід бути в тому, що належить Отцю, тобто Його волі? Два ці моменти будуть зведені воєдино. А третій — пам’ятна таблиця отця Скальського. Відомо, що Церква має за радянських часів багатьох священиків, які постраждали за віру, і не виключаємо, що там буде згадано і ще когось… Чому ці священики постраждали й були заслані? Тому що вони також поставили Божу волю вище за свою, пішли на це страждання. Такі таблиці по наших храмах мають бути повсюди…

Далі, як я згадував, будуть образи Скорбот і Зіслання Святого Духа. Думаю, що це потреба нашого часу, тому що храм має у повноті служити людям, до останньої дрібниці в оформленні.

— Зміни незвичні, адже раніше так не було…

— Звісно, так не було. Я з цим погоджуюся. Але чому цього не було? Я бачив такі само храми по світу, де стоять подібні вівтарі. Чому цього не було у храмі св. Олександра? Тому що цього не змогли добудувати з огляду на ту чи ту політичну ситуацію, не могли закінчити будівництва! Можемо припустити, що як колись храм не був довершений, то тепер ми маємо можливість це зробити.

— Щодо цієї справи у соціальних мережах можна було прочитати думки, що, мовляв, стилістика розписів неоднозначна: невідповідність кольорів, невідповідність цього стилю розпису до класицистичного храму.

— Зі мною розмовляли різні знавці мистецтва, вони також хотіли розписувати, але вони хотіли, щоб усе було по-їхньому… я був незгідний.

Багатьом не подобається цей розпис і такі кольори. Я поясню, чому вони такі: тому що це символ. Знавці мистецтва можуть розшифрувати, який колір що символізує. Обабіч головного вівтаря два стоять дуже суворі, вони як моноліт, моноліт у фундаменті. Це відсилає нас до того, що Ісус сказав до Петра: «Ти — скеля, і на цій скелі Я побудую Мою Церкву». Вона не мусить мені естетично подобатися, бо скеля — це скеля, і все. Потім, на цій скелі, будуються Божі чесноти. Все подальше оформлення прив’язане до цих трьох богословських чеснот — віра, надія, любов. Якщо скеля це віра, то надія це зелений колір, який має нас підносити вгору, все наше життя, супроводжувати нас; а потім, коли в нас є ця надія, оцей зелений колір, що виростає з моноліту, то ангели об’являють нам таємницю, що у фундаменті людського життя є серце. І це серце — Непорочне. Тому в оформленні маємо, по один бік, Непорочне Серце Марії, а по другий бік — Найсвятіше Серце Ісуса. Ці два непорочні Серця не становили винятку, аби не страждати, — вони взяли повноту страждання на себе. Бути покликаним до життя у святості і зростати в чеснотах не значить бути позбавленим страждань. Над цією думкою треба медитувати, сидіти в храмі й роздумувати.

Розписи — це «візуальне Євангеліє». Можна зробити так, щоби комусь око милувало, а сенсу жодного. А тут — людина прийде і їй є над чим подумати. А повний сенс дасть той наслідок, що усе гармонізується.

У храмі переважатиме зелений колір, тому що Ісус воскрес, а зелений — це колір надії та життя. Ісус воскресає, все розцвітає, все починає рости. Отут і постає моє питання: хтось проникається тим, що бачить, — чи хоче втішатися смаками? Можна хвалитися своїм храмом, що такого, як у нас, немає ніде; але можна мати храм, наповнений сенсом.

— Очевидно, у цій справі також йдеться і про необхідність детального пояснення цієї концепції віруючим?

— Я це знаю. Згодом буде написаний путівник по храму — де, що і як зроблено. Вся логіка буде викладена, отак як я казав: від каплиці Хрещення, від впровадження людини, до головного вівтаря. Ще думаю між колонами зробити підвіскою такий медальйон, як символ Марії, бо Вона — porta caeli, «ворота Неба», через Неї входимо до Царства Божого. Це теж дуже глибокий символ, і хтось може це розуміти, хтось не розуміти; треба знати. А коли людина увійде, побачить і почне питати: а що це, а чому? — ось важливо для пояснення. Чому, наприклад, багато золота. А що означає золото? Воно символізує Господа Бога, повноту Божу.

Тому щодо ставлення до нинішніх змін я скажу так: можна бачити скло — а можна бачити сенс, який воно несе. Як на мене, всі деталі оформлення важливі, особливо з огляду на відкриті концерти у храмі. Це ж також можливість євангелізації. Коли люди слухають орган, душа відчуває Господа поруч, очі дивляться на певні сцени… і все це потиху наповнює людину.

— Може, комусь більше подобається залишити храм білим, світлим? Це просто створює відчуття простору. Коли кімнату заставити меблями, вона починає здаватися маленькою і темною…

— Я розумію так, що всі ми люди і в кожного своє сприйняття естетики. Як ото ви кажете про кімнату. Чому її заставляють меблями? Бо це комусь відповідає. Хтось інший би зберігав простір, а третій то заставив би, скажімо, половину… Я хочу тут сказати, що нам треба рахуватися з тим, що ми спільнота. З тим, що я тут не один такий. З тим, що коли якась частина дотримується такої думки, то мені треба з цим погодитися, і все.

— А куди поділися ікона Преображення і хрест із головного вівтаря?

— Ми нічого нікуди не віддаємо просто аби віддати! Ми сіли і подумали, де у нашій дієцезії є храми Преображення Господнього, — тому що це розп’яття має бути десь «на своєму місці». Цей хрест і нам дорогий, тільки він завеликий як для нашого храму. Раніше тут не було вівтаря (якщо хтось це усвідомлює), а тільки стіл. Потім з’явився вівтар, який ми віддали до Борисполя, тому що там є храм Преображення Господнього. А щодо цього хреста, то я знаю храми нашої дієцезії, посвячені Воздвиженню Хреста, але вони не такі великі, аби вмістити цей хрест. Так що нехай ніхто не думає, ніби ми тут прийшли і вже все продали. Коли настоятелю чи єпископу доручають парафію або дієцезію, то доручаються не тільки людські душі, а й майно. І в нас ніхто легко майном не розпоряджається: не має права. Тільки за згодою і якщо це має сенс. Ми всі також думаємо, що той хрест дуже гарний. У нашій дієцезії є два великі санктуарії: у Бердичеві, в кармелітів, і в Довбиші. У Бердичеві оформлення вже завершене (робила ця ж сама художниця, що зараз оформлює наш храм). У Довбиші в головному вівтарі хрест уже стоїть. Але, з іншого боку, в тому ж таки Довбиші зробили каплицю св. Йоана Павла ІІ. І як у Фатімському санктуарії, куди Папа відвіз кулю, якою в нього стріляли, і вклав її у корону Божої Матері, — так і ми можемо поділитися вівтарем, перед яким молився в храмі св. Олександра папа Йоан Павло, коли був у Києві. Вівтар ми перероблювати будемо обов’язково, треба зробити більший, бо у нас також і неокатехуменат служить, а вони його по-своєму доповнюють. Будемо старатися зробити вівтар не квадратний, а аркою. Отже, передавання предметів з оформлення храмів — не буває «просто так», воно завжди обґрунтоване. У Довбиші роблять каплицю св. Йоана Павла ІІ, і ми віддали той вівтар як символ того, що в Україні також розвивається його культ. Отож нічого «надзвичайного» з церковним майном не робиться. Гірше, це коли починають будувати у храмі, ще опалення не зробивши… У нас же ситуація, як у приказці: мама починає тісто місити, а діти кажуть, що пиріжки не смачні. Ще ремонт… Ще не видно повноти задуму.

— До речі, а як же сам ремонт? Розписи розписами, а міцна хата це інша справа!

— Ремонт почався з того, що купол протікав (як я згадував). Туди піднялися фахівці, оглянули все, і з’ясувалося, що покриття, зроблене в 1990‑х, було не дуже якісне. Добре, що фірма, яка тоді робила, перекрила дах, ми їм вдячні, бо тоді все відновлювалося з руїн — буквально. Але та робота була тимчасовою. Взимку там затримувався сніг, підтавало, розмерзалося; вода знайшла собі шпарини, затікала, воно знову замерзало, розширювало їх… а може, хтось чистив сніг і зачепив шви. В будь-якому разі, за ці 25 років воно і затікало, і замерзало, дах став сильно протікати. Натомість огляд з’ясував, що попід бляхою немає ніяких матеріалів покриття — сама бляха і дошки опори. Ми хочемо це перекрити за новими технологіями. Спершу думалося, що розкриємо купол і перестелимо покриття. Однак фахівці кажуть, що так не вийде. Дерево, яке поставили в ті роки на купол, певно, було не до кінця просушене, і його, як кажуть, «повело». Також за ці роки його підточив шашіль. Консультанти (також і з Київського будівельного інституту, спеціально запрошені) сказали, що, звісно, перекрити бляхою по цих дошках можна, щоб ремонт обійшовся швидше і простіше, але років за 10-15 шашіль з’їсть ті дошки повністю. Це загальмувало справу, бо ми розраховували, що там усе нормально, нагорі, що ми розкриємо купол і перестелимо… а виходить додаткова робота. Це додаткові кошти, які можна було би витратити на щось інше. Але якщо ми вже почали цей ремонт і розкрили дах, то припинити його було б неправильно, чи не так?

— Автор розписів сама розписує цілий храм?

— Ні, має помічників. Ми її знайшли вже давно. Вона нам писала ікону Матері Божої Кармелітської, ту що в Бердичеві у головному вівтарі. Ми побачили її роботу, запитали отців-кармелітів, і вони її нам показали. Вона спадковий художник, у неї дідусі були художниками, мати художник. Ірина Годунова — не випадкова людина. А тепер пройдімо, я покажу те, про що розказував…

Мальчук

св.Олександра

конкатедра Київ вітраж

конкатедра Київ

конкатедра Київ

конкатедра Київ

Фото автора

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

Київ
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: