В Україні розпочинає свою діяльність Національна дирекція Папських місіонерських організацій. Новопризначений директор — італійський священник о.Лука Бовіо зі Згромадження Місіонерів Божої Матері Утішительки, розповідає про народження в Україні нової церковної дійсності, попри воєнні лихоліття.
Кардинал Луїс Антоніо Таґле, пропрефект Дикастерію у справах євангелізації (Відділ першої євангелізації та нових помісних Церков), призначив першого Національного директора Папських місіонерських організацій (ПМО) в Україні. Цю посаду довірено о.Луці Бовіо IMC, дотеперішньому секретареві Папської місіонерської спілки в Польщі. Рішення про створення Національної дирекції є плодом ініціативи Конференції римо-католицьких єпископів в Україні, що визріла під час зустрічі з представниками ПМО восени минулого року.
Отець Лука, уродженець Італії, який з 2008 року служить у Польщі, добре знає ситуацію в Україні, оскільки десятки разів відвідував нашу державу після початку повномасштабної війни, привозячи гуманітарну допомогу. В інтерв’ю для Vatican News з нагоди свого призначення, незадовго до від’їзду в Україну для проведення інституційних зустрічей у зв’язку з початком роботи нової Національної дирекції ПМО, він говорить про свідчення надії як про дорогоцінний дар, яким Церква в Україні може поділитися зі Вселенською Церквою.
— В Україні, попри війну, зродилася нова церковна дійсність — відкрито Національну дирекцію Папських місіонерських організацій. Що це за структура й у чому полягає діяльність цих організацій?
— Папські місіонерські організації — це інституція, що безпосередньо залежить від Дикастерію у справах євангелізації, який опікується місіями по всьому світу, бо Церква має завдання звіщати Христа, нести Його аж до країв землі. І в цьому дуже конкретному контексті існує інституція під назвою «Папські місіонерські організації», присутня в багатьох країнах. А дослівно кілька днів тому зродилася Національна дирекція Папських місіонерських організацій в Україні, якої раніше не існувало.
Це сталося насамперед тому, що місцева Церква в Україні —зокрема я говорю про єпископів латинського обряду — засвідчила своє бажання, свою волю Дикастерієві, щоби він започаткував цю дирекцію. Першочерговою метою, я би сказав, є формація. Виховувати Божий люд, тобто охрещених, і формувати їх для місії. Коли людина охрещена, то силою хрещення вона покликана свідчити про Воскреслого Господа у своєму житті, там, де вона живе. І я вважаю, що це дуже глибоке, дуже важливе і дуже своєчасне бачення — також для України. Розуміти, що Україна є християнською країною, мати можливість торкнутися сердець цих людей і дати їм зрозуміти, що хрещення, яке вони отримали, їхня приналежність до Церкви має цей місійний вимір: нести Христа. І я вважаю, що в цей історичний момент, знаючи, в якій складній ситуації перебуває Україна через війну, місіонерське пробудження серед Божого люду в Україні є дуже важливим.
— Ви кажете про свідчення Воскреслого Христа у світі. У цьому контексті, який переживає Україна, можемо сказати, що Церква в Україні дає свідчення Христа, який страждає…
— Так, можна сказати, що страждання українського народу мені дуже близькі, бо я маю з ними безпосередній контакт. Відколи почалася повномасштабна війна, я багато разів приїжджав туди. Я італієць, але вже 17 років працюю в Польщі, саме на служінні Папським місіонерським організаціям у Польщі. І тому ця тема мені також близька — так само, як близькі мені страждання цих людей, викликані війною.
Це правда, що коли ми говоримо про приналежність до Христа, про приналежність до Церкви, то знаємо, що наша віра ґрунтується саме на смерті, стражданнях і воскресінні Господа Ісуса. І цих аспектів ми ніколи не можемо розділити. Християнин не може зосередитися лише на смерті і Страстях, забуваючи про воскресіння; але й не може зосередитися лише на воскресінні, забуваючи про Хресну дорогу. Це ті аспекти, які мають бути тісно пов’язані між собою, а також сильно пережиті у власному досвіді.
У контексті війни, в українському контексті, це трохи схоже на сходження на Голготу. Але це сходження на Голготу ніколи не повинно втрачати з ока світло воскресіння, надію на воскресіння. Знати, що всі страждання, всі трагедії — навіть найбільші, навіть ті, які стосуються нас особисто, — все одно мають сенс у смерті Христа. І тому ця надія — я щиро сподіваюся, а також молюся, — щоб вона справді була надією багатьох християн, усіх християн, які живуть в Україні в цей час, щоб у своїх труднощах, у своїй боротьбі за те, щоби прийняти так багато складних ситуацій, вони могли знайти цю надію у вірі в Ісуса Христа. І щоб ця віра справді давала нам силу ставати носіями надії, навіть тоді, коли нас дуже сильно зачепило випробування. З Божою благодаттю це можливо; і я вважаю, що це глибоко місіонерська місія.
— Чи саме тепер, живучи цією надією, якій присвячений Святий рік, не могло б це стати ключовим елементом місіонерської пропозиції Церкви в Україні?
— Звісно! Ось ми переживаємо ювілейний рік «Паломники надії», який нагадує нам передусім про те, що наше життя — це паломництво. І це не просто паломництво до важливих базилік, як тут, у Римі, чи в наших дієцезіях. Це паломництво, яке охоплює все наше життя; це паломництво, яке завершиться, коли ми зустрінемо Господа. В цьому глибокий сенс бути паломниками в нашому житті, з надією. А надія визначає, як мета цього паломництва нас скеровує зустріч із Господом Ісусом. І в цьому — наша надія, яка надає нам сенс тут, на землі, коли ми стараємося втішити одне одного, допомогти одне одному. Але це також відкриває нам ту величезну перспективу, яка перевершує наше земне життя і відкриває нам життя вічне. Ось чому я вважаю, що ця тема дуже близька українському народові.
— Відвідуючи Україну, також і нещодавно, вже в цьому Святому році, зустрічаючись із людьми — як із душпастирями, що служать у небезпечних зонах, так і з людьми на прифронтових територіях, — Ви, напевно, також зустрічалися зі втомою від усього, що відбувається. Як не дозволити, щоб відчай переміг надію?
— Так, під час цих поїздок я справді зустрічаю дуже багато людей, громад, душпастирів. І перше, що маю сказати: я захоплююся силою цих людей, відвагою, яку вони проявляють, і терпеливістю, яку їм доводиться зберігати. Тому що жити в тих умовах нелегко. Наше завдання — донести це іншим. Я глибоко захоплююся їхнім свідченням, їхнім діленням; і ми теж намагаємося, згідно з нашою спроможністю, принести конкретний знак надії — що складається з молитви, слухання, розради, але також із конкретної допомоги, яку ми завжди намагаємося доправити туди, де є найбільша потреба. І, на жаль, в Україні таких місць дуже багато, — мусимо це визнати. Якщо, з одного боку, є загальна втома далі надсилати допомогу — бо, на жаль, це не єдина війна, — але водночас це також причина, чому ми не маємо права втомлюватися. Ми завжди повинні бути відкритими і, як свідки, виконувати функцію нагадування іншим про цю нагальність, про цю потребу.
На щастя, ще є люди доброї волі, які, зокрема в цей час Великого Посту, відчувають обов’язок допомагати. І я вважаю, що в цих подорожах важливо надавати допомогу; але також важливо дати людям зрозуміти, що вони теж можуть щось зробити. Для багатьох важливо отримувати допомогу, — але також потрібно виховувати усвідомлення того, що і я сам, у свій маленький спосіб, можу щось дати іншим. Нехай це буде моя молитва; нехай це буде конкретний жест. Але в цьому обміні будується справжнє християнське братство. Давати і отримувати.
Я вважаю, що ми повинні дедалі більше вчитися управляти братерськими стосунками в такий спосіб. Зрозуміло: тому, хто потребує, треба допомагати. І ми хочемо йому допомогти; і багато людей готові допомогти. Однак водночас ми вчимо людей, що отримувати допомогу — це справедливо, але також справедливо давати щось від себе іншим.
— Спостерігаючи за діяльністю Папських місіонерських організацій, можемо побачити саме цей аспект взаємної солідарності. Залишається побажати, щоб ця реальність, яка зароджується в Україні, стала ще одним елементом у мозаїці християнського братерства, взаємної підтримки — як матеріальної, так і духовної.
— Саме так. Надія, а також праця, яку ми старатимемося здійснювати, полягає в тому, щоби Церква в Україні почувалася частиною Вселенської Церкви, важливою частиною. І так творити ці узи християнського братерства, любові, — любові, як я вже казав, взаємної.
Очевидно, що Україна перебуває в потребі, і ми будемо й надалі їй допомагати, і є багато людей, які все ще хочуть їй допомагати. Але також хочемо показати, як Церква в Україні, зі свого боку, може щось дати іншим. Давати у формі молитви, давати у найрізноманітніших формах, які може уявити милосердна любов. І я переконаний, що в цьому обміні ми справді відтворюємо красу буття Церквою, католицькою — а отже, вселенською Церквою.
Ісус Христос віддав своє життя за всіх людей, всіх рас, всіх культур, і ми покликані мати таке ж широке бачення Церкви. А для цього ми повинні, передусім, переконати самих себе в цій дійсності, такій глибокій — але також такій прекрасній і захопливій.
фінансово.
Щиро дякуємо!
