Цьогоріч минає 8 років, як до України прибув архиєпископ митрополит Мечислав Мокшицький, голова Конференції Римо-Католицьких Єпископів України.  У розмові з CREDO архиєпископ розповідає про звичайні людські радості, про митрополичі турботи, про плани і проблеми Церкви, про співпрацю і враження від України за роки його служіння.

На прогулянку мене виводить собака

— Переважно ми бачимо наше духовенство на віддалі, часом наче на п’єдесталі, але нас теж цікавить інша сторона їхнього життя – більш буденна, людська: що вони люблять, чим переймаються, що турбує їх у повсякденному житті. Я думаю, що багато хто хотів би запитати, що Львівському митрополиту найбільше смакує з їжі?

— Я народився в сім’ї, де нас було шестеро – 4 брата і дві сестри, ми жили в селі, мали господарство, тато був органістом в костелі, також працював муляром на будовах, а мама вела дім і вміла дуже смачно готувати. Її часто запрошували готувати на весіллях на 100, 200 і навіть 300 осіб. Ми, дітьми любили спостерігати, як вона робила вареники, голубці і випікала солодке. Ми виросли в часи, коли бракувало багатьох речей, але мама вміла з малого зробити щось смачненьке і у нас завжди був обід із двох страв і обов’язково щось солодке. Для мене назавжди найсмачнішою стравою залишилися вареники. То була недільна страва, бо тоді в мами було  більше часу на те, щоб їх ліпити, бо сестри не дуже поспішали допомагати. А я чекав на свіжо вийняті з окропу вареники, бо так смакували найбільше. Вже наступного дня, то більше смакували смажені на сковорідці. Дуже люблю голубці, але не з рисом чи картоплею, а з гречки. З солодкого, то я любив пампушки та сирник, але маківник досі займає в мене особливе місце.

Потім, коли я вже поїхав вчитися до Італії і коли працював у Ватикані, то зрозумів, що не надто сумую за традиційною польською кухнею і навіть за маминими смаколиками, бо італійська їжа дуже смачна. А кава, то особлива тема. Я дуже люблю каву з чимось солодким. Італійці кажуть, що та кава, яку п’є Європа, то лише брудна вода.

— Як ви підтримуєте фізичну форму? Займаєтесь спортом? Тепер дуже популярним є біг – ви виходите зранку на пробіжку до парку?

Чи священик, чи владика – всі ми ведемо малорухливий спосіб життя — здебільшого сидимо чи молимося навколішки. І я відчуваю, що потребую більше руху, але ніяк не знайду на це часу, а може й доброї волі, або то таке трохи лінивство — зранку важко виходити, бо не люблю холоду, але щодня ввечері мене виводить на прогулянку собака – не я його, а він мене. Наша німецька вівчарка щовечора веде мене у Стрийський парк і ми собі гуляємо по 20-30 хв.

— В одному з інтерв’ю, коли ви розповідали про Вашого собаку, то згадували, що він розуміє лише українську мову. За той час вам вдалося навчити його інших мов – польської чи італійської?

— Ми досі говоримо українською. Часом вживаю польської, але не хочу його бентежити і заплутувати.  

— Мабуть, у вас не дуже багато вільного часу через поїздки і зустрічі. Маєте доволі щільний робочий графік. Як відпочиваєте Ви?

— Мені дуже допомагає слухання класичної музики, я тоді розслабляюсь, відпочиваю, також невелика прогулянка – навіть в нашому садку біля будинку чи розарій, бревіарій на лавочці дають мені відчуття релаксу. Мушу сказати, що читання це для мене не відпочинок, а от можливість попрацювати в садку, навіть вириваючи траву – так. Я люблю квіти, природу.

У Львові почуваюсь удома

— Як багато часу Вам знадобилося, щоб відчувати себе тут як вдома? І чи є воно взагалі оте відчуття дому?

— Мені завжди дуже подобався Львів. Це таке місто, де важко почуватися незатишно. Воно навіть якось історично близьке серцю кожного поляка. Будинки, вулиці, архітектура і люди – тут все дихає європейською культурою. Я дуже швидко почав почуватися тут, як вдома і навіть не пригадую собі чи було колись інакше.

— Ви знали наперед куди Вас призначать і чи була можливість відмовитись?

Ні, я не знав. Зрештою наше служіння, як і саме покликання передбачає нашу готовність йти працювати туди, куди нам скажуть. Ми сприймаємо призначення, як Божу волю, але маємо право аргументовано відмовитись, якщо вважаємо, що не порадимо собі на цьому місці, чи не будемо  здатні виконувати ту чи іншу працю. А вже наше керівництво вирішує чи прислухатись до аргументів і брати їх до уваги чи наполягати на своєму. Священик має право навіть віднестись до Святого Престолу, якщо не погоджується на перенесення. Наприклад, у цьому році я хотів перевести священика з однієї дієцезії до іншої, але він відмовився. Я наполягав на своєму рішенні і тоді він звернувся до Ватикану.

— Одразу після свячень ви працювала в Україні деякий час.

Недовго, лише один рік. У 1991 році. А вперше я побував в Україні у 1987 році, як турист. Тоді я відвідав Львів, Тернопіль та побував на освяченні храму в Івано-Франківську. А потім я вже приїжджав, як секретар кардинала Яворського. Можна сказати, що у 2008 році я приїхав працювати вже зовсім в іншу країну, бо Україна 1991 року і 2008 — то наче дві різні країни.

— Отже, владико, Ви перейняли справи, почали керувати архидієцезією. Чи багато проблем треба було вирішувати, адже Вам довелося працювати після періоду інтенсивного повторного зародження церковних структур?

— Так, різниця була дуже помітною. Від початку незалежності України був такий бум відкривання храмів, багато людей за цим приходило і багато людей цього хотіло, пізніше всі сили і думки були про відновлення костелів. Коли я приїхав, то якраз завершувалося будівництво храму в Тернополі, тепер вже будується костел у Львові на Сихові, в Червонограді та Моршині. У Львові ми отримали три ділянки і шукаємо можливості розпочати будівництво нових храмів, в кількох парафіях триває будівництво житла для священиків – це те, з чим ми змагаємося зараз, але все ж це проблеми другого плану. На даний момент ми більше акцентуємо увагу на душпастирські справи: як займатися молоддю, дітьми, організацією зустрічей для них, щоб допомогти їм більше пізнати Бога, свою віру і краще переживати своє життя. Також турбуємося про старших осіб, велику увагу і багато часу присвячуємо благодійним справам – нині у Брюховичах триває будівництво Будинку спокійної старості для одиноких людей, на Збоїщах будуємо притулок для бездомних, де вони зможуть отримати теплу їжу, скористатися з лазні та поспати. Це дуже важливі соціальні справи і хоч це, насправді, мала крапля у порівнянні з реальними масштабами потреб, та все ж сподіваємося, що цим ми заохотимо інших включатися у благодійність і діяти у цьому напрямку.

В Україні сила РКЦ — в Греко-Католицькій Церкві

— Ви приїхали до країни, де на відміну від Польщі та Італії, Римо-Католицька Церква перебуває у меншості. У нас надто мало впливу і щоб втілювати навіть ті ж, згадані Вами, благодійні проекти, виходячи з добрими ініціативами треба ще немало зусиль докласти пробиваючись крізь адміністративні перешкоди. Наскільки важко прокладати собі шлях в країні, де авторитет РКЦ не має такої ваги, як на Заході?

— Це правда, що РКЦ в Україні — це маленька Церква, яка немає великої кількості вірних і структур – ми маємо (мова про Львівську архидієцезію, — ред) 109 парафій, 305 костелів, наші громади не є великими, ми не маємо великих ресурсів. Але Церква — це спільнота сердець і не дивлячись на відсоткове співвідношення кількості вірних, ми все ж втілюємо багато ініціатив і я дуже задоволений, що наші священики, монахині та миряни дуже заангажовані у діяльність нашої Церкви у всіх її сферах — душпастирській, соціальній, освітній.

На спільній Конференції римо- та греко-католицьких єпископів я сказав, що наша сила – сила Римо-Католицької Церкви в Україні є у Греко-Католицькій Церкві. Бо все те, чого вони досягнуть — наприклад, порозуміння з державою в тих чи інших питаннях — буде і нашою участю, бо ми маємо менше голосів, але не менше потреб. Я би дуже хотів, щоби співпраця між нашими двома обрядами добре складалася і надалі.

— Важко працювати у Львові, зважаючи на тіні історичного минулого. Як швидко Ви зрозуміли, що треба мати як мінімум якісь дипломатичні навики і як максимум особливі дипломатичні таланти, щоб балансувати між історичними фактами, сьогоденням, задавненими образами і щирим бажанням просуватися в майбутнє? Довго налагоджувалася та співпраця, яка є на сьогоднішній день і з ким було важче з Протестантськими Церквами чи Східними?

— Делікатна справа. Римо-Католицька Церква, як відомо має найкращу і найдовшу дипломатичну історію. Вона завжди шукає шляхів служіння всім людям без огляду на національність,обряд  чи партію, не вмішується у політику і проголошує моральні цінності та тішиться повагою всіх людей, також і тих, що здійснюють владу. Праця у Ватикані мені дуже допомогла знаходити спільну мову, як з представниками державної влади, так і представниками різних конфесій. Ми маємо чудові міжконфесійні контакти з Православними Церквами, з Протестантськими також і дуже стараюся мати хороший контакт із Українською Греко-Католицькою Церквою. Я завжди намагаюся бути присутнім на їхніх святкових Богослужіннях, завжди приходжу на Різдвяну Літургію. Не можемо поки що врегулювати наші справи щодо повернення нам храмів, які державна влада передала Церкві без нашої згоди. Деякі з них нам справді дуже потрібні і ми все ще намагаємося їх собі повернути, але хотілось би все залагодити таким чином, щоб ніхто не мав до нікого жалю, щоб все було справедливо і згідно з правилами церковної власності. І я думаю, що крок за кроком ми вирішимо всі ці справи і не будемо мати більше жодних суперечок. Вже є певні зрушення у цьому напрямку – нам повернули костел у Сокалі, на черзі храм у Краківці і сподіваємося на швидке вирішення у справі семінарійного костелу Матері Божої Громничної, який прилягає до нашої Курії. Також очікуємо на рішення у справі костелу в Комарно.

— В одному з останніх своїх інтерв’ю на посаді папського нунція в Україні архиєпископ Томас Ґалліксон висловив побоювання, що РКЦ в Україні стоїть на порозі зникнення, бо основна маса прихожан — це люди похилого віку, дуже мало дітей, та й ті виростаючи, їдуть вчитися до Польщі і вже не повертаються. Ви також вважаєте, що над римо-католиками в Україні нависла така загроза?

— Не знаю чому у владики Томаса така мала віра у цьому питанні… Можливо, це пов’язано із тим, що він походить із США і там все має значно більші масштаби – як територія держави, так і кількість римо-католиків. Але не варто порівнювати. Мушу сказати, що ці порівняння свого часу зробили нам погану послугу і відтягнули у часі важливі для нашої Церкви в Україні рішення Апостольської Столиці щодо посередництва у поверненні храмів та розбудови структури. Правда на сьогодні така, що Церква активно розвивається: ми маємо, якщо говорити про Львівську архидієцезію 140 священиків, на противагу тим 9, які працювали тут на початку 90-х. Я бачу скільки шлюбів та хрещень відбувається, скільки людей звертається зараз до нашої Церкви, адже багатьох приваблює наша духовність і Літургія, люди знаходять себе у стінах наших храмів. Звичайно, не можна говорити про розквіт поки що, але про занепад не йдеться в жодному разі. Звісно, ми спостерігаємо, як у маленьких місцевостях залишаються самі бабусі, але їхня молодь наповнює парафії міст, до котрих переїжджає, тобто, вірні не зникають в нікуди.

— При цій нагоді хочу запитати про конвертитів. Чи змінилися правила прийняття до РКЦ православних?

— Ми неодноразово зверталися до Святого Престолу у цій справі, але процедура досі залишається незмінною – православний кандидат повинен спершу стати греко-католиком, а тоді вже поповнити ряди римо-католиків. Це непростий шлях, але як можу спостерігати – бажаючих не відлякує.

Ватиканські дипломати не сплять

— Зараз Україна у важкому політичному та економічному становищі, ми по суті перебуваємо у стані війни, як все це відображається у Церкві на сьогоднішній день і як сама Церква відображається у цих подіях?

— Ми активно звертаємося до Глави Католицької Церкви, просимо його про підтримку, про розмови з дипломатами інших країн, про якісь втручання на користь встановлення миру і припинення агресії з боку Росії. Папа запевнив нас в своїй молитовній підтримці. На жаль, був прикрий інцидент пов’язаний із нашим першим зверненням, коли у відповіді Папи можна було прочитати прохання припинити братовбивчу війну, яке ми сприйняли так,ніби Папа думає, що в Україні триває громадянська війна, але насправді Папі Франциску йшлося, що всі християни є братами і не повинні, як близькі собі в Христі люди, завдавати смерть і страждання. Підчас візиту ad limina Аpostolorum Папа дуже охоче зустрівся із українською групою і не втомлювався розпитувати про ситуацію і запевняти у тому, що молиться за Україну щодня. Зі свого боку, тут в Україні ми створили римо-католицьку капеланську службу і наші священики супроводжують військових і на полігонах, і в зоні бойових дій, ми намагаємося організувати гуманітарну допомогу для передової, подбати про родини загиблих військових. Церква у скрутні часи повинна бути зі своїми людьми і в храмах, і в окопах. Ми стараємося.

— Власне, на цьому етапі, коли Україна шукає активної підтримки і втомилася вже десь рік тому від глибокої стурбованості Заходу, українців дещо ображає така собі пасивність. Очікувався більший натиск на світових лідерів, на резонанс, якась більш активна позиція папи Франциска. Є навіть думка, що це спричинене небажанням Апостольської Столиці псувати і без того крихкі стосунки із Московською Православною Церквою. Чи можете Ви прокоментувати таку позицію Ватикану?

— Насправді, я думаю, що ватиканські дипломати не сплять і працюють над питанням України і шукають шляхи і способи, ведуть переговори, шукають засоби впливу. Просто це не відбувається явно і публічно. Папа нас запевнив, що цілий час має в серці та в думках Україну.

Україна має величезний потенціал

— Чи чекають Римо-Католицьку Церкву в Україні якісь зміни після Синоду?

Церква не змінила свого вчення, просто ще раз виразно наголосила на своїх пріоритетах і визначила напрямок роботи над проблемами. Для України це душпастирська опіка над розлученими, над самотніми матерями та вдовами і дітьми воїнів АТО, духовний супровід мішаних сімей, які не завжди можуть узгодити чия конфесія буде мати пріоритет і перестають практикувати взагалі. Як і всюди, Церква в Україні повинна приділити особливу увагу належному приготуванню наречених до Таїнства Шлюбу і подружнього життя. Адже це фундамент не лише під міцні родини, але й під ціле суспільство. А наше суспільство потребує оздоровлення  цінностей та пріоритетів. З однієї сторони ми перебуваємо у дещо кращій ситуації, бо Україна досі утримує досить високі позиції по збереженні традиційних сімейних цінностей, але загалом проблеми майже ті самі, що і всюди у світі. Просто є нюанси, певні акценти зміщуються в залежності від регіону.

— Що за останніх вісім років так і не перестало вас дивувати в Україні?

— Україна має величезний потенціал. Це може бути країна, до якої захочуть приїжджати люди з цілого світу, щоб тут жити і працювати, інвестувати в неї людські та матеріальні ресурси. І всі ці роки я спостерігаю, як одні громадяни тієї самої держави заважають розбудовувати власну країну іншим громадянам, замість об’єднатися довкола спільної мети. І саме це мене дивує, засмучує і чисто по-людськи обурює. Але я не перестаю вірити, що Україна все це здолає. З нами Бог!

— Дякую за розмову, за щирі відповіді, за час. 

Фото: Андрій Чорний, прес-служба Львівської архидієцезії РКЦ, CREDO