Публікуємо уривок із книжки «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності» зі свідченнями о. Миколи Мишовського. Книжку видав Український інститут національної пам’яті. У суботу її презентували у Києві.
Серед інших, у книжці записані спогади Блаженнішого Любомира Гузара та отця Петра Жука. Завантажити електронну версію книжки «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності», можна на сайті УІНП.
Отець Микола Мишовський, 1979 року народження, священник Римо-Католицької Церкви, головний редактор часопису CREDO:
На Майдан я одразу приїхав як священик, тобто з мого вбрання це було видно. Я досить часто їздив, по кілька днів був на Майдані, потім їхав (мав якісь свої справи), знову повертався. Якось спробував порахувати, скільки часу загалом я провів на Майдані за ту зиму — десь близько півтора, може, двох місяців, точно не скажу. Це було в різних місцях — часом у наметі або десь з Демократичним альянсом, де була їхня база, часом у товаришів, знайомих або на парафіях, бо тут, у Києві, є католицькі парафії…
Час насправді довгий. Кожен день був іншим, кожне спілкування з якоюсь людиною — інакше. Ну і, звісно, той передоз людських емоцій і подій, які були 20 лютого… Там можна буквально кожну годину розписувати на окремі події, цілі періоди.
Спочатку я ходив із плакатом — цитатою з послання Святого Павла: «Перемагай зло добром». Радикально налаштовані молоді люди, пам’ятаю, щось таке некультурне мені кричали — мовляв, батюшко, не пхайся, чи щось у цьому дусі…
Фото: Богдан Ємець
***
Ми, українці, як і кожен народ, маємо свої чесноти й вади. Наша чеснота в тому, що ми здатні піднятися, вада — в тому, що швидко перегораємо. І досвід Революції на граніті, у 90-ті роки, здобуття незалежності, Помаранчева революція мають нас навчити, що ми не можемо просто чекати змін — самі вони не прийдуть.
Наша помилка у Помаранчевій революції була в тому, що ми відстояли свій вибір, зробили так, як повинні були зробити — все було мирно, все так, як має бути… але потім… ніби махнули рукою: «Ну, ми вже своє зробили, вибір відстояли, значить, все гаразд». Потрібно міняти не начальство, не президентів. Вони— тимчасові. Це мають розуміти всі громадяни, це повинні розу-міти самі президенти, депутати, начальство. Ми самі повинні зрозуміти, що має відбутися зміна не начальства, а мислення.
Ми як народ надто сильно покалічені комуністичною ідеологією. Звідси те, що ми не сприймаємо приватної власності, те, що в нас багато крадуть, що для нас нормально дурити колег на роботі. Має бути проста, звичайна людська чесність. З цього виростає все інше. Ну, звісно, я як священик можу говорити, що це біблійні цінності: не вкради, не чини перелюбу, не пожадай, не вбий. Але ці цінності є насправді людськими — без них людині погано. Відкидаючи Бога, людина відкидає саму себе, і їй погано. Те, що нам, на жаль, бракує оцієї звичайної людської чесності, гальмує наш розвиток.
Злодійство вкоренилося у нас за панування комуністів, тому що до їх приходу в українців була така природна повага до приватної власності, до інших людей. Коли людей загнали у колгоспи, коли у них відібрали все, аж до найнеобхідніших продуктів, люди привчилися до злодійства, до крадіжок. Тому, на жаль, в Україні сьогодні дуже часто, влаштовуючись на роботу, люди цікавляться насамперед, не скільки там можна заробити, а скільки можна вкрасти. Це є наша «проза життя», це сумно, але такою є спадщина «світлого соціалістичного минулого».
***
Те, що скинули Леніна, я думаю, було дуже важливим для розуміння того, що відбувається, оскільки багато людей думали: справді, що робити? Скидати, не скидати? Чи хай стоїть, і не варто «розхитувати» ситуацію? (Пам’ятаєте слово, яке стало символічним — «провокація»?) Цей момент був переломним для розуміння того, як бути далі. З точки зору українця і християнина, звісно, треба було тоді розуміти й відстоювати позицію — що Леніна потрібно звалити, тому що коли ми хочемо змін, то ці зміни мають із чогось починатися. Зрозуміло, що далі треба говорити про корупцію, хабарі, чесність, зарплати, але… все одно початок змін має бути покладений.
8 і 11 грудня — ці два дні для мене дуже сильно пов’язані між собою. Коли скидали Леніна, багато людей казали, що то картинка для Путіна, для російського телебачення. І тоді вже було зрозуміло: що б ми не робили, що б не казали, як би не жили — російське телебачення змонтує собі те, що йому вигідно. І нам для цього нічого не потрібно робити чи не робити. У їхніх очах ми винні самим фактом свого існування, тому, звісно, нам треба робити те, що ми вважаємо за потрібне. Тоді того Леніна повалили, і то було правильно.
З точки зору релігії чи духовного життя загалом Ленін є дуже сильним окультним символом, сатанічним. Коли люди промовляють слова «сатанізм» чи «диявол», то, як правило, мають на увазі якихось патлатих істот. Справжній же окультизм і справжній демонізм був закладений у комуністичні символи, він був у подіях, які відбувалися: тоді, на початку 20-х років минулого століття, людей убивали ні за що, в людей забирали майно… Голодомор, розстріли. 17 тисяч духовенства, тільки в Україні! Закривання церков, пізніше — розстріл кобзарів і все інше, по суті, вбивання душі народу. І саме повалення Леніна було таким символічним початком того, що давно мало статися, ще 1991-го року.
***
Є речі, які я бачу очима, а є ті, які внутрішньо відчуваю. В моменти, коли було зовсім гаряче, внутрішньо відчував — мені як священику треба бути на Майдані. Так було 11 грудня. Ту ніч я дуже добре пам’ятаю. Я взагалі намагався приїжджати на ніч, бо за своєю натурою — «сова», мені легше щось робити вночі. До того ж, вночі збиралося набагато менше людей, ніж удень, і сама присутність (плюс одна особа на Майдані) щось та значила.
Тоді організувалася так звана «Нічна варта» — виходили співаки, співали Гімн, виходили священики, промовляли молитви… Дуже цікава була міжконфесійна ситуація. Там були представ-ники різних конфесій, і ніхто вже ні в кого не питав: «Звідки ви?» Усі разом стояли, молилися, потім кілька слів проповіді — така недовга, символічна. Це, власне, і була «Нічна варта».
11 грудня, о 1-й годині ночі, ми вийшли на традиційний Гімн, на те, щоб помолитися. І тут сказали: увага, «Беркут»! Я пам’ятаю всі ті події похвилинно. Ми, священики, стояли тоді на сцені, молитву перервали, і було незрозуміло, що робити. Для людини взагалі дуже важливо, що вона робить спонтанно, у «позаплановій» ситуації, бо коли ми робимо щось за схемою, за сценарієм, графіком — то одна річ, а коли людина робить щось спонтанно — це зовсім інше.
І коли ми стояли на сцені, ми бачили, що всі чоловіки пішли під барикаду, на барикаду — під сценою було дуже мало людей. І тим дівчатам і жінкам, які були під сценою, сказали, щоб вони для збереження життя зайшли за огорожу… ну, їх було справді жменька, осіб 200–300. І от я розумію: зараз я тут стою і не знаю, що робити. А «Беркут» буде йти зверху, біля стели…
На майдані Незалежності стояла така невеличка капличка. Ну, дуже невеличка — намет, у якому збиралися віруючі, молилися. І тоді я подумав, що треба зайти в ту каплицю, винести звідти хоча б кілька образів, чашу, святі речі, які використовуються для звершення літургії, щоб їх беркутів ці не розтоптали.
Спускаюся зі сцени, заходжу в цю капличку, щоб забрати речі, а там одна з парафіянок — дівчина, з якою ми раніше молилися у вечірню. Я кажу: «Виходь». Вона: «Ні, я звідси не піду». Мені стало якось моторошно, я зрозумів, що вона звідси не піде, і треба обороняти каплицю — не забираючи саму каплицю, не забираючи щось із неї… що треба вчинити якось інакше. І я пішов до барикади.
Тоді барикада, зокрема, складалася із риштувань для обладнання тієї злощасної ялинки. Я пропхався крізь людей. Вони у своїх жовтих касках були подібні з вигляду до червоної ікри, а беркутівці, що сходили зверху, виглядали як чорна ікра, у цих своїх шоломах. Дуже живо пригадалося те, яким був розгін 30 листопада. Було зрозуміло, що беркутівці прийшли не для того, аби на нас подивитися, і що на мене теж особливо дивитися ніхто не буде: священик, не священик — будуть бити, так само як і всіх. І великою мірою це був страх. Хотілося щось зробити, аби це зупинити.
Я як священик мав тоді вибір: чи ставати у лаву, десь там триматися за руки, чи йти спілкуватися з беркутівцями. Я пішов з ними говорити, пробував їх переконувати. Розмовляв із «Беркутом», ВВ-шниками… Їх було багато. Це були різні люди. У них була різна мотивація, різні аргументи. Я їм говорив про те, що буде диктатура. Що вони не гідні називатися чоловіками, якщо будуть бити людей — людей, які не становлять загрози. Людей, котрі просто стоять, виражаючи свій протест, який не загрожує ні життю, ані безпеці інших громадян. Що бити таких беззахисних людей — це є не по-чоловічому. Це є негідно. Я говорив це, соромив. Говорив про те, що їм буде соромно дивитися в очі своїм дітям, колись, як та диктатура настане. Я бачив, як вони опускали очі. Тоді розумів, що до цих я вже достукався, і переходив до наступних.
Інколи вони пробували зі мною дискутувати. Часом намагалися наводити якісь аргументи — мовляв, майданівці ламають пам’ятки архітектури. Коли вони говорили ці слова (про те, що ми ламаємо пам’ятки архітектури), я одразу подумав про якийсь храм, якусь архітектурну пам’ятку. Але стоп! Майданівці не руйнували жодних архітектурних пам’яток, жодних храмів. І тоді я зрозумів, що йдеться про Леніна. Тоді я зрозумів, що от ми — люди, громадяни однієї країни, стоїмо один біля одного, але між нами — прірва. У нас різні світогляди. Саме світогляд формує людину— те, що вона робить і чого не робить, що вона відстоює.
Багато хто з них казав, що, мовляв, у нас така робота, відчепіться, в нас наказ, ми мусимо це робити. Я їм відповідав, що коли був суд у Нюрнберзі, коли судили нацистів — вони так само говорили, що в них був наказ. Та їх стратили — за те, що вони порушили людський і Божий закон: «Не вбий!». За те, що вони знущалися над беззахисними, порушили саме ці людські норми. Беркутівцям дуже не подобалися такі слова.
Я намагався стримувати себе, щоб мене не побили, а в голові у цей час крутилася настирлива думка: хто на ранок буде моє тіло нести? Бо я важу 125 кілограмів, це досить багато. Нести таку вагу — це буде нелегко комусь. Була така картина перед очима, що до ранку нас усіх тут переб’ють. Що нас уже не просто поб’ють, а поб’ють до смерті. Поки я з ними говорив, ця картина весь час була перед очима, а я підходив до одних, потім до наступних…
Пізніше відійшов убік, подивився вже на протестувальників, і тоді прийшло усвідомлення перемоги. Тому що я бачив, як ці чоловіки, в яких не було зброї, лише пластикові, смішні, за кілька гривень, шоломи будівельні, які навіть від кийка гумового не захистять… як ці чоловіки стояли і тримали один одного, сильно, так сильно… У той момент я зрозумів, що ці люди готові тут полягти, померти, але вони звідси не підуть! І я теж не піду!
Фото: Максим Баландюх