Користувачі інтернету активно діляться картинками з правилами української мови та ефектними, але забутими фразеологізмами. Українці дізнаються, у чому відмінність між словами «дощовитий» та «дощовий», а словосполучення «вибілювати зуби» та «сушити зуби» означають те саме, що «сміятися». Допомагає ж їм харизматичний язичок Лепетун, який і вчить моволюбців премудростей та цікавинок.
Проект «Мова — ДНК нації» Наталія Клименко запустила разом із чоловіком, дизайнером Павлом. А дещо згодом до невеличкої команди долучився брат Наталії, Олександр, який узяв на себе функції програміста.
— Наталю, Ви закінчували факультет менеджменту й маркетингу КПІ. Чому, власне, вирішили взятися за проект, присвячений мові?
— Мені завжди було прикро помічати помилки в рекламних оголошеннях, журналістських статтях, листах по роботі. І з часом я навіть почала сумніватися в своїх знаннях, тому дедалі частіше зазирала у словник, щоб перевірити — «нажаль» чи «на жаль».
А потім я прочитала книжку Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо». І розповіла про неї чоловікові, друзям, колегам. Упіймала себе на думці, що надто багато про це говорю. Вирішила: якщо вже так зацікавилась — треба зробити сторінку в «Фейсбуці» й ділитися знаннями з іншими. Попросила чоловіка розробити для мене шаблон картинки — він у мене художник і арт-директор у рекламній агенції.
— Чоловік погодився одразу?
— Ні, тижнів за три. Спочатку ми довго говорили про те, наскільки це серйозна забаганка для мене. Але зрештою Павло таки погодився зробити логотип. А під час розробки сам захопився ідеєю. Він придумав зобразити слово «мова» з переплетеною ДНК. Так і народилася назва «Мова — ДНК нації». Потім чоловік вирішив, що логотип і шаблон — це замало, і запропонував придумати основного героя, малювати щотижня декілька картинок. Так ми і почали. І от у такому режимі працюємо вже понад півтора року.
— Розкручувалися поступово чи ривками?
— Певний успіх здобули досить швидко. Популярною стала вже перша картинка, яку ми опублікували — про те, як правильно писати «будь ласка». За два дні вона принесла 300 «лайків» сторінці. Незнайомі люди почали дякувати. Мене це приємно здивувало. Я зрозуміла, що багато людей прагнуть вивчати українську.
За дуже короткий термін ми зібрали 1000 «лайків». Я пам’ятаю, як на початку казала, що буду щаслива таку кількість підписників зібрати за рік. Натомість уже за перші три місяці їх було понад 10 тисяч, а зараз — 27 тисяч.
— У Вас, певно, багато книжок з української мови?
— Після того, як я почала займатися проектом, моя бібліотека значно збільшилася. Я тепер заходжу до книгарні та скуповую всі нові книги-підручники про українську мову. У мене вже дуже багато книжок: і Олександр Пономарів, і Юрій Шевельов, і Святослав Караванський, і Катерина Городенська. А ще тепер колекціоную словники фразеологізмів, синонімів.
— А помилятися Вам траплялося?
— Так, було таке. Три картинки переробляли, визнавши помилки. Бувало так, що чоловік автоматично помилявся, коли передруковував текст на ілюстрації. Нещодавно помилилися в цитаті. Написали: «Мова зникає не тому, що її не вчать інші, а тому, що нею не говорять ті, хто її знають». Потім нам зауважили, що правильно «знає», і на нашому сайті ми виклали вже правильну версію.
— Напевно, Ви і свою мову багато в чому виправили…
— Я над своєю мовою дуже давно працюю. Тож суржика майже не вживаю, а моя основна проблема — правильна вимова й наголоси. І не дивно, адже навіть на телебаченні часто говорять не зовсім коректно.
— Багато часу приділяєте проекту?
— Присвячую йому повністю суботу або неділю. У будні після роботи намагаюся реагувати на коментарі, думати над наступними темами. Крім картинок, ми почали робити вправи, і це займає більше часу. Я придумала таку структуру, коли людина не просто проходить тест і отримує кількість правильних відповідей, а вже під час вправи програма вказує на помилки, а Лепетун дає пояснення. Тобто ви не просто перевіряєте знання, а ще й навчаєтесь. Мені подобається такий формат вправ, але створювати їх далеко не швидко.
— Програмістом у проекті працює Ваш брат. На якому етапі він долучився?
— Коли на нашій сторінці у «Фейсбуці» стало більше, ніж 10 тис. підписників, ми почали думати над тим, що в соцмережі важко швидко відшукати інформацію іта зібрати усі правила в одному місці. Тому ми й вирішили створити сайт. Брат одразу погодився долучитися — він вірить у значимість проекту.
— Ви самі завжди розмовляли українською?
— Я народилась в україномовній сім’ї. Але, потрапивши в російськомовне середовище КПІ, на жаль, обрала «шлях найменшого супротиву» — і років сім-вісім говорила російською з одногрупниками, а потім із колегами. Якщо чесно, я не приховую цього факту, але мені за нього досі соромно. Адже потім я усвідомила, що говорити російською неправильно: я народилася й живу в Україні, чому ж тоді маю спілкуватися мовою іншої країни? Тоді сказала чоловікові, з яким завжди розмовляла російською, і всім своїм російськомовним друзям, що переходжу на українську. Місяць усі дивувалися, не вірили, що це в мене надовго. Потім звикли. Тепер, коли я жартома починаю говорити російською, чоловік просить цього не робити. Це вже звучить кумедно для нього.
— Можливо, була якась ситуація, яка підштовхнула Вас до такого рішення?
— Я була на екскурсії за кордоном. І от і під час екскурсії турист із Москви сказав: «А хто взагалі цією українською говорить? У Києві точно ніхто не розмовляє». В чомусь він мав рацію, і це мене зачепило. Тоді я вирішила, що говоритиму тепер українською.
— Повертатися до рідної мови було важко?
— Ні, всі ці сім років я думала українською, нею ж говорила з батьками, шкільними друзями, читала багато українських книжок. Хоча в перші дні після переходу я говорила не зовсім вільно. Насправді головна проблема мого покоління в тому, що ми росли на радянських фільмах. І тому, коли ми хочемо урізноманітнити нашу мову, перше, що спадає на думку, — це якась банальна фраза з радянського кіно, а не український фразеологізм. Тож я стала більше читати, аби заповнити цю прогалину.
— У Вас є якісь улюблені фразеологізми?
— Мені подобається дуже багато. Але ті, що першими спали на думку, — «пускати бісики» (загравати), «передавати куті меду» (перебільшувати), «далеко куцому до зайця» (коли говоримо про двох людей, не схожих між собою), «хоч трава не рости» (коли людині байдуже).
— Чоловік також говорить українською?
— У Павла інша ситуація. Він народився в російськомовній сім’ї і все свідоме життя розмовляв російською. Але зі мною зараз говорить українською, і за цей час почав говорити майже вільно.
— У вас на сайті передбачено можливість перерахувати гроші для проекту. Він уже почав приносити прибуток?
— Про прибутки поки говорити рано. Деякі люди перераховують гроші, але їх не вистачає навіть на оплату технічного забезпечення. Плануємо, що в майбутньому нам вдасться монетизувати проект. Так ми зможемо найняти людей, які би працювали над контентом, і ресурс розвиватиметься швидше.
— З‑за кордону кошти перераховують?
— Перерахували гроші зі США. Можливо, були люди й з інших країн, але ми не завжди маємо таку інформацію.
— Хтось із тих, хто надсилав гроші, писав зворушливі відгуки, слова подяки?
— Зазвичай гроші переказують без коментарів. Але просто зворушливі листи ми отримуємо. Цього року після ЗНО одна дівчина написала, що ми врятували їхній клас. Мовляв, днями вона побачила нашу картинку про те, що наголос у слові «дрова» на першому складі, й розповіла про це однокласникам. І це питання, разом з іншими, трапилося їм під час тестування. А ще нам надсилають із різних шкіл листи з фото — там наші картинки з Лепетуном висять на стінах. Такі речі дуже надихають!
За матеріалами: depoкраїна
фінансово.
Щиро дякуємо!
