«Американські серіали зараз чудові, а фільми — так собі», — стверджує перекладач і режисер дубляжу Олекса Негребецький.
Перекладач поділився думками про те, з чого регочуть гопники в кінозалах, чим підсвідомо грішать гіперпуристи, через що збіднюється українська мова та що він вважає проривом тисячоліття в українському кінопрокаті.
Олекса Негребецький працював зокрема над стрічками «Альф», «Тачки», «Шрек», «Панда Кунгфу», «Мадагаскар», «Друзі». Пропонуємо нотатки з відеоінтерв’ю з цим майстром слова.
Вже 10 років буде, як іде масовий переклад голлівудських фільмів для українських кінотеатрів, і все нормально. Це, мабуть, найбільший культурний прорив.
Коли 2006 року починали, коли перекладене кіно з’явилося в кінотеатрах, була дикість у сприйнятті. З елементарних речей гопники в залі реготали. Хоча до того українська мова була в ефірі присутня з 1992 року. Я вже думав, що до неї звикли. Канал ICTV, який перший почав у промисловому масштабі перекладати іноземну продукцію українською мовою, я думав, уже привчив. Ба ні. Тепер 10 років знову пішло на те, щоби привчити.
Мови більше стає в кінотеатрах, але вона стає мілкіша. Чомусь обмежується сотнею слів. Мова багата, але от у кіно навіть замовник просить не вживати певних слів. Одному не подобається «авжеж», іншому «гаразд». «Люді так нє гаварят». І доводиться працювати в межах 100 слів. І преса, й ТБ воліють обмежуватися певним набором слів. Це збіднює мову.
Ще є гіперпуризм, як я його називаю. Коли люди вважають, що українською мовою не можна сказати «ждати», а тільки «чекати». Коли не можна «держати», а тільки «тримати». «Держава» є, а «держати» не можна. Й аж трусяться, коли бачать такі слова. Норовлять поставити своє, звичне. Ця тенденція — відійти від російської якомога далі — часто підсвідома, особливо в російськомовних людей, псує нашу мову, бо українська стає неорганічною, несправжньою.
Тепер легше працювати перекладачеві, ніж 20 років тому. Інтернет! Що хочеш — знайдеш. Коли були паперові словники, люди не знали елементарних речей. Я не міг знайти, що таке mall. А тепер він всюди, це всім відомий «торговий центр».
Доводилося викручуватись. Як було обіграти жарт «Ні, дякую, я собак не їм», коли люди не знали, що таке хот-доґ? А тепер кожна дитина це знає.
Держава ніколи не йшла назустріч. Один-єдиний раз — коли 2006‑го була постанова В’ячеслава Кириленка про обов’язковість дубляжу для кінотеатрів. Усе решта були добровольчі — або, як тепер кажуть, волонтерські — спроби і потуги.
Я іноді до матері приїжджаю. Вона дивиться російські серіали. Вони жахливі, але люди хочуть перед чимсь відпочити ввечері. Такі цілком можна робити українською мовою, вони не аж такі дорогі у виробництві. Але хазяї телебачення зацікавлені в тому, щоб посилювати русифікаторську роль ТБ, аби після серіалів прийшли танки. Путін, чи хтось після нього, скаже, що мусить захищати орієнтоване на Росію населення. Звісно, що такі серіали орієнтують на Росію. А потім гинуть люди.
Не скажу, що мені не цікава інша робота; але оскільки доля кинула в цю царину, то нею займаюся. Вона цікава. Це — як розв’язування кросвордів, чайнвордів, розплутування шифрів, криптограм. Починаєш ниточку… Іноді речення тобі трапляється, на екрані чи в книжці, і можеш день продумати над ним, поки щось сяйне, що воно означає, як вплітається в контекст.
Якості ніхто не визначає. У видавництвах є редактори. В деяких — нема. Вважають, що самі розумні. Для кінотеатрів нема редакторів. Як виходить, так виходить. Глядач уже судить. Зараз іде фільм про шахового чемпіона, там «шахмати» чуємо, а не «шахи».
Нема журналістів, які пишуть. Колись писали журналісти про кіно, тепер перестали. Це загальна проблема. Нема літературної критики, бо всі бояться написати про свого колегу, бо той почне ображатися. Нема критики театральної, нема кінокритики.
Для перекладача краще добре знати ту мову, на яку перекладаєш, а не з якої. Коли не знаєш своєї, плаваєш у межах 100 слів, то нічого барвистого в тебе не вийде. Хоча б такого барвистого, як оригінал.
У переважній більшості автори голлівудських фільмів люблять екскурси в стрічки, які йшли у 1960‑х роках. І це неможливо знати. Йде цитата з фільму, популярного в них у 1947 році. Ми не можемо того знати, і це велика трудність.
Стався великий перелом у підході до кінематографа в Голлівуді. Прекрасні були старі фільми, сценарії, актори чудово грали. Мали чудову дикцію. Тепер сценаристи нікудишні, повторюються з фільму в фільм. Я торік перекладав фільм — точно така сама сцена, точно такий діалог.
Водночас пишуть сценарії для серіалів — просто прекрасні. Американські серіали зараз чудові, а фільми — так собі.
Треба самому частіше ходити в кінотеатри, слухати самому, як публіка сприймає. Ніяк не виходить на свіжий фільм перекладений піти подивитися. Я собі запишу в блокнотик подивитися, як той чи інший мій прийом сприймається публікою.
Не тільки перекладаю. Часто працюю режисером дубляжу.
Зараз дедалі більше людей схиляються до думки, що не потрібен дубляж, треба робити субтитри. В цьому щось є. Хоч багато хто каже: «Ми прийшли кіно дивитись, а не в бібліотеку читати тексти». Ледачий наш народ. Та багато й не вміють читати, незалежно від мови. Такий провал в освіті, що люди не вміють швидко читати. Очевидно, рано чи пізно дійде до субтитрування. Залишиться дублюванння дитячих фільмів, дитячих мультфільмів.
За матеріалами: Gazeta.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
