Може, це мила усмішка самого Господа Бога — кармеліти у Києві з’явилися не просто з оновленням церковних структур, 25 років тому, а конкретно 14 лютого. І не тому що це день закоханих, але (а також?) тому, що це день свв. Кирила і Мефодія.
Про події за чверть століття тому розповідає о. Річард Столярчик OCD — перший настоятель Кармелю в українській столиці, потім — священик у Любліні, настоятель у Черній, «колисці» польських Кармелітів, нині — душпастир у Вадовіцах, у «папській» кармелітській парафії.
Офіційною датою початку кармелітської місії в Києві визнаємо 14 лютого 1991 року, коли Церква згадує Апостолів слов’ян — святих Кирила і Мефодія. Вочевидь, аби могти з’явитися того дня у парафії Воздвиження Святого Хреста на Святошині, треба було провести чималу підготовку, залучити багатьох людей та отримати відповідні дозволи від властей столиці. До парафії того дня прибув не тільки священик Ордену Кармелітів Босих, а ще й троє сестер-кармеліток, аби надалі організувати в столиці України свій монастир, базований на місцевих покликаннях.
Момент прибуття кармелітів до Києва був пов’язаний із отриманням від держави у розпорядження Церкви центрального храму св. Олександра, настоятелем якого став о. Ян Крапан, полишивши попереднє настоятельство на Святошині. Одним словом, усе складалося так, що постала потреба «очолити кимось» святошинську парафію на київській околиці. Можна сказати, що таким чином турбота про забезпечення простої звичайної душпастирської опіки для парафії принесла з собою скарби кармелітської духовності, яку вірні невдовзі стали відкривати і черпати з неї. Характерним проявом цього було виникнення уже наприкінці 1994 р. спільноти світського Кармелю (кармелітів-мирян), як і активне та охоче долучення вірних до спільного читання Бревіарію — Літургії годин. Почалося пізнавання святих Кармелю, організація паломництв до Матері Божої Святого Скапулярію в Бердичеві…
Отець Ян Крапан і Мати Тереза з сестрами в парафії Воздвиження Святого Хреста.
Фото з парафіяльного архіву.
Кармелітська місія в Києві зросла на базі єдиної на той час офіційної римо-католицької парафії в українській столиці, початки на історія якої описані у книжці «Весни київського костелу Воздвиження Святого Хреста» (Київ, Кайрос, 1999). Без того середовища, яке зберегло християнську віру в скрутні часи переслідувань, важко було б уявити життя наступних київських парафій. Дві головні столичні парафії утворилися переважно з тих, хто громадився на Святошині, й тих, хто став повертатися до Церкви і шукати Бога.
Ентузіазм, який тоді нас супроводив, і прагнення спасати душі полегшували нам долання труднощів та взяття на себе труду душпастирства, паралельно з налагодженням звичайного побуту, частими ремонтами, а також необхідною розбудовою храму. Особливості цих днів я виклав у своїй книжці «Початки кармелітської місії в Києві» (Люблін, 2009).
Потрібні величезні зусилля, аби змінити релігійне життя ритуального характеру на життя сакраментальне, будоване на християнській вірі, надії та любові. (…) Проникнення звичаїв і культур латинського та візантійського обрядів тут видне чи не на кожному кроці. Наприклад, багато вірних строго постять перед сповіддю, вважаючи це дуже важливою умовою приготування до таїнства. Часто вони дотримуються тривалого Євхаристійного посту, а саме приступання до Причастя ставиться в залежність від попередньої сповіді. Зустрічається, у ситуаціях сповіді хворих по домівках, що вони перед сповіддю просять прощення у своїх домашніх, за формулою: «Прости мене — Бог простить». Трапляються випадки, коли на хрещення дитини, якщо воно раніше ніж за 40 днів після пологів, мати не приїжджає, бо ще не сповнився приписаний старозавітним законом час очищення. Цей звичай підтримується православною Церквою. (…) Згідно зі звичаєм, дитину треба охрестити між 9 і 40‑м днем від народження. Буває також, що батьки вибирають собі дві пари хресних для своєї дитини. Все це доводилося брати під увагу (…) Багато разів також жінки запитують, чи можуть приступати до таїнств, коли вони «нечисті» (тобто у них місячні). Це вплив православної Церкви, де жінка у «нечистому» стані не має права також цілувати ікони і хрест. (…) Уділення Таїнства Шлюбу також супроводжується місцевими звичаями, як дарування батьками молодій парі двох ікон, Ісуса і Марії, які не можна тримати голими руками, а тільки через рушник, подібно як це чинить священик у костелі, підносячи монстранцію з Пресвятими Дарами. (…) Під час похорону існує звичай тричі піднімати і опускати труну на порозі, що означає прощання померлого з домівкою. (…) При винесенні померлого в деяких домівках перевертають табуретки, на яких раніше стояла труна, що нібито оберігає дім від швидкого повернення смерті (…). Багато разів було, що родина купує в православній церкві стрічку на лоб померлого, з іконами Христа, Богородиці і Йоана Хрестителя… яку дехто називає «перепусткою». (…) Вимагається, аби похоронні обряди було завершено до заходу сонця, аби воно могло «забрати померлого з собою». (…) На поминках їдять тільки ложками… за столом залишається вільне місце, де ставлять склянку з горілкою і шматком хліба, а також фотографію покійного, так щоб і він міг немовби розділити трапезу з усіма. Потім настає час поминок на 9‑й і 40‑й день.
У нашій парафії зробилася традиція організовувати поминки при храмі, головно — у п’ятничній групі Легіону Марії… Перед Святою Месою зазвичай ставлять за померлого свічки на спеціальному підсвічнику, а після Меси відбувається зустріч за скромним столом, де є місце для спогадів, молитов і співу.
(З книжки «Початки кармелітської місії в Києві»)
Отець Річард Столярчик. Фото з книжки "Весни київського костелу Воздвиження Святого Хреста"
Територія, яку, умовно кажучи, «обслуговувала» парафія на Святошині, розлягалася широко, і з західного боку сягала краю Київської області. Протягом довгих років ми подовжували справу наших попередників, служачи нашим вірним, які лише згодом змогли організуватися в окрему парафію св. Йосифа у Тетереві-Пісківці.
Виконувана праця й частий контакт із вірними став джерелом знання по стан віри і суспільства, а також його історії. Зрештою ми почали збирати історичні матеріали, аби могти переказати наступним поколінням історію Київської Церкви. Започаткували записи в парафіяльних книгах, яких раніше не існувало з цілком зрозумілих причин…
Все, що ми робимо і чим живемо, творить певну атмосферу. Хоч ми не були багаті й часто нам бракувало звичайних засобів для життя і на утримання храму, то ми почувалися сім’єю, де вміють допомагати одне одному, разом працювати і святкувати. Ніхто не поспішав повертатися після богослужінь по домівках, і кожен хотів ще якось «затягнути» свій час перебування у храмі. З нетерпінням чекалося на кожну наступну «порцію духовної поживи». Переважно це були недільні проповіді, зміст яких нерідко можна було визначити як поради до виживання у скрутній щоденності. Вірні й священики спільно дбали не тільки про порядок і прикрашення у храмі, а й про прилеглу територію, аби почуватися якнайліпше та могти відпочивати тілом і душею.
Довгі роки у священиків парафії не було автомобіля, але й це не обмежувало нашого пастирського служіння, навіть на якнайдальших теренах нашої вельми широкої парафії, що в Києві, що поза його межами.
З кожним роком прибувало вірних і зростала спільнота цієї Церкви, в яку кожен міг внести свої таланти і збагатити життя парафії. Зрозуміло, що присутність на київських землях кармелітів босих та проваджене ними душпастирство вносило в життя парафії кармелітські елементи; також і традиційні спільноти, що діяли в парафії (Легіон Марії, Живий Розарій тощо) не раз черпали зі скарбниці духовності Кармелю. Деякі зі свідчень тодішніх парафіян я вмістив у своїй книжці.
Вважати, що з падінням комунізму народилася нова, краща система, — це помилка. Комунізм протягом років панування призвів до спустошення в усіх ділянках людського життя. Такою переважно і залишилась людина, яку ми називаємо «гомо совєтікус». Це людина, яка, зокрема, вбачає щастя у тимчасових благах та успіхах системи. Вона не здатна жити в подружжі та сім’ї, а подружжя часто розуміє як звичайне співжиття (конкубінат), не знає сімейного тепла і вірності. Вона позбавлена коренів, історії та національної ідентичності, недовірлива до всіх з‑поза системи, заздрісна, схильна до обману і життя обманом, здатна на доноси, охоча до пліткарства. Вона відкрита на Бога і водночас на магію, ворожіння й забобони; нездатна бути самостійною та керуватися голосом власного сумління, озирається на те, «що люди скажуть». Вона не вміє чесно працювати і організовувати власне життя, більше схильна керуватися почуттями, аніж голосом совісті й правди, залишається у гріхах минулого і навіть захищає їх. Це людина, навчена обходитися без Бога у житті, позбавлена ідеї та філософії життя, яка не має впевненості у завтрашньому дні, заплутана у злочинності (наприклад, корупції — «взятки кругом») та розпаді інституту подружжя і сім’ї. Вихід вбачає у втечі, зокрема в еміграції. Євангелізація ставить собі за завдання впровадити [таку] людину на новий шляху… Людина, що перебуває в земній реальності, сповненій обмежень, брехні, заздрості, егоїзму, незнання, непристосованості до життя, узалежнень, а водночас ще й зіпсована комунізмом, має міццю благодаті, Таїнств, Євангелія і життя у Церкві увійти в простір Царства Божого (…). Ми, священики, покликані до служіння, яке провадить людину до того, щоб вона осягнула Небо, а тут, на землі, віднайшла місце, гідне людини, яка розуміє, чим є надія її покликання.
(З книжки «Початки кармелітської місії в Києві»)
Святкування Водохрещі в Криворівні (Карпати). Фото з книжки "Початки кармелітської місії в Києві"
Візит Святішого Отця Йоана Павла ІІ до Києва показав, що ми спроможні взятися навіть за такі серйозні виклики, як підготовка папського візиту — і на духовному рівні, й на матеріальному. В справу приготування папського паломництва було залучено понад 700 парафіян, ми виявилися спроможними прийняти на гостину в наші домівки понад 500 гостей з‑за кордону, які приїхали радіти разом із нами цій великій історичній події. Летовище «Чайка», де відбувалася зустріч зі святим Папою, належало до території нашої парафії, отож навіть питань не виникало, «хто тут головний розпорядник» у купі організаційних моментів…
Повернення пам’яттю до початків кармелітської місії в Києві — це не тільки історичний, але насамперед духовний досвід. За заслоною фактів, культурного й духовного спадку, людських пережиттів, звичаїв, проблем, із якими бореться українське суспільство, зауважень і роздумів над цим усім помічаємо діяння Невидимого Бога, зазначив я у своїй книжці про київську кармелітську парафію.
Виявляється, що ми живемо пам’яттю Церкви, аби в нас запалав вогонь Божої любові та зроджувалася віра. Все це потрібно, аби оживити нашу побожність, аби зростала в нас ревність, а наші серця були зайняті Богом і Його справами. Ця пам’ять захищає і формує людину, дає їй нові сили. Від цієї пам’яті залежить те, хто ми такі. Знаючи особливу схильність людини до забування, «за-буття», стараймося годувати нашу пам’ять доброю інформацією і мірою наших сил помічати багатство довколишньої дійсності — тієї, що існує, і тієї, яку формуємо ми самі. А ту пам’ять, що несе негативне, стараймося вилікувати міццю благодаті та Божого Милосердя. Так, аби надати першість тому, щоб не забувати «великих діл Бога», які Він звершує в Церкві та нашому особистому житті.
Ми вдячні Богові, що на тому етапі кармелітської місії в серці України Він дав нам участь у її творенні й таким чином умістив нас у Свою історію.
Партійні органи вимагали від нас, щоб ми під час контрольних перевірок документували навчання дітей священиком, а в разі підтвердження переказували відповідну інформацію до управління, аби до священика було вжито належних заходів. У разі повторного порушення наказу комісія виносила рішення припинити душпастирську діяльність цього священика. Я можу засвідчити офіційно, і о. Ян Крапан може це підтвердити, що я жодного разу не ставав перед цією комісією — але не тому, що заборону не було порушео, а тому, що я знайшов у собі достатньо сили волі, аби не доповідати управлінню про діяльність священика.
Зі свідчення п.Олександра Красовського, колишнього міліціонера
Для мене дуже важливим був досвід реколекцій в Києві, де я вперше почав відкривати для себе красу сім’ї. Оскільки я виховувався в родині алкоголіка, то не мав жодного поняття про красу сімейного життя. Тоді на реколекціях у отців кармелітів кожен учасник мав визначені обов’язки, як дитина у сім’ї, а о. Річард був суворим, вимогливим і дуже люблячим батьком… Отець Максиміліан, поетична душа, грав на гітарі і створював поетично-музичні вечори. Брат Славік служив усім своїм гумором і радістю. З часом з’вився отець Даніель, людина дуже практична й активна…
Зі свідчення Яна Фалькевича, інженера-електрика зі Львова
Ми шукали атмосфери добра і чистоти… прагнення шукати правду про себе, про життя, про світ; прагнення зрозуміти значення Бога у нашому житті. Сестри-кармелітки, яких я тоді зустріла при храмі і яким було відверто важко в українських реаліях, досить мужньо й витривало прийняли своє становище, і повнотою своєї присутності залишили глибокий слід у моїй пам’яті. Кожний їхній день служив усім за приклад великого смирення і любові. Розмови з сестрами назавжди залишаться в моєму серці, як і їхні обличчя, усмішки, голоси — то був інший світ, не український і не польський, а світ Малої Терезки, гармонійний світ Бога. (…) Цей маленький монастир можна назвати справжньою сім’єю, в якій ми всі вчилися базових істин і більш складних понять: відповідальності за своє і чуже життя, внутрішньої праці, розуміння свого покликання. (…) Стіни храму насправді стали живим організмом. (…) Щирість отців була настільки дивовижна, що хотілося запам’ятати все: звук голосу, інтонації, жести — важливо було не втратити ані слова…
Зі свідчення Валентини Яцини, статистика
…Зустріч із кармелітами витиснула на моєму серці та розумі незмивний знак. Я був заново народжений до нового життя…
Зі свідчення Франциска Ковальського, викладача УКУ
о. Річард Столярчик OCD,
Вадовіце, спеціально для CREDO
Довідка
Першим кармелітом босим, який розпочав душпастрство в Україні ХХ століття, був о. Серафим Тишко. Під час Адвенту 1989 року він працював у Полонному разом із тамтешніми священиками. Потім перебрався до Бердичева, де розпочав старання про повернення Церкві колишнього кармелітського монастиря — нині Національного санктуарію Матері Божої Бердичівської.
14 лютого 1991 р. до Києва прибули о. Річард Столярчик, с. Марія Магдалина і с. Анна з монастиря в Дисі та с. Целіна з монастиря у Кракові. Початкову допомогу на облаштування побуту вділив єпископ Львівський Рафаїл Керницький.
19 березня 1991 р. єпископ Ян Пурвінський, ординарій Житомирський, урочисто проголосив існування в Києві двох парафій: на Святошині і св. Олександра, на Майдані Незалежності. Того самого дня о. Річард Столярчик був офіційно проголошений настоятелем парафії Воздвиження Святого Хреста.
29 червня 1991 року на постійне душпастирство в парафії прибув о. Максиміліан Подвіка, який розпочав своє служіння в Україні приміційною Месою, відправленою того дня в храмі св. Олександра. Також у червні до трьох уже присутніх сестер-кармеліток долучилися с. Рафаїла і с. Люцина з краківського Кармелю. Роботи з організації кляузурового (закритого) монастиря, як це вимагається для кармеліток, тривали до 1 травня 1994 р.
У грудні 1993 р., напередодні Різдва, до парафії прибув о. Давид Ульман. 1998 року до отців долучився о. Петро Гершевич. Парафіяни від початку діяльності кармелітів брали участь у міжнародних заходах (молодіжні зустрічі Тезе, паломництва за кордон тощо) та проведенні українських (Конгресу родин). Діяли групи Легіону Марії, Подружніх діалогів, Духовного всиновлення, Ал-Анон, Домашня Церква та інші. З ініціативи Олега та Людмили Білінських при парафії виникла театральна група.
фінансово.
Щиро дякуємо!
