Цілих сорок день, ну за винятком того… і отого… і ще того… гм. Ну, загалом, разом з усіма, протягом «уставних» календарних днів, я намагалася зрозуміти, для чого людині піст.
Все почалося, звісно, з публікацій на сайті та з пошуку статей великопісної тематики. І з того, що ми продовжуємо впиратися в харчові обмеження, якими загальнонародно і вперто, всупереч усьому, обмежується сприйняття посту. Продовжилося тим, що в моєму «інформаційному просторі» раз по раз спливали цитати і вказівки, й вони, просто як втілені натяки, кружляли довкола моєї завантаженої свідомості.
Наприклад, лист Іринея Ліонського до папи Віктора у зв’язку з суперечками щодо Пасхи, який цитує у своїй праці історик Євсевій. Іриней відзначає, що розбіжності існують не тільки щодо дати святкування Великодня, але й щодо посту, який цьому передує. «Тому що, — пише він, — деякі вважають, що вони мають постити один день, інші — два дні, інші — навіть кілька (днів), тоді як ще інші відраховують сорок годин дня і ночі для свого посту». Він також наполягав, що ці відмінності існують здавна, маючи на увазі відсутність Апостольського передання щодо цього.
Або, наприклад, прекрасна цитата з «Церковної історії» Сократа Схоластика (бл. 380 – 439 р.), який не дасть збрехати, бо таки жив у ті часи, а не просто писав про них на підставі інших книжок. «Постів перед Великоднем у різних місцях дотримуються по‑різному. А саме, в Римі перед Пасхою постять безперервно три тижні, крім суботи й дня Господнього. А в Іллірії, усій Греції та Александрії тримають піст шість тижнів до Пасхи й називають його чотиридесятницею. Інші ж починають постити за сім тижнів до свята, й хоча, виключаючи проміжки, постують тільки три п’ятидення, однак піст свій називають так само чотиридесятницею. (…) Розбіжності їхні стосуються не тільки числа пісних днів, а й розуміння щодо утримання від їжі; тому що одні утримуються від вживання в їжу всілякого роду тварин, інші з усіх живущих вживають тільки рибу, а деякі разом із рибою їдять і птахів, кажучи, що птахи, за переказом Мойсея, також походять із води. Одні утримуються навіть від плодів та яєць, інші харчуються тільки сухим хлібом, деякі й того не вживають, а ще інші, постуючи до дев’ятої години, потім їдять усіляку їжу. Таким чином, у різних племен буває по‑різному, і для цього надаються незлічимі причини. А оскільки ніхто не може вказати на письмове щодо цього повеління, то явно, що Апостоли залишили це все вибору й волі кожного (курсив — мій, І.Є.), аби всякий робив добре не зі страху та вимушеності. Така по Церквах розбіжність у розгляді постів».
Як не-історик і не-соціолог, я поняття не маю, коли і як саме за загальним поняттям посту закріпилося правило, взяте з уставу монастиря Савви Преосвященного — одного з найсуворіших монастирів східної традиції на «землях руських». Як сама по собі людина віруюча, можу зрозуміти, чому так сталося. Тому що люди зазнають спокус, а в справах віри — найсильніших спокус. Щойно по світу східного християнства понеслися чутки про суворих монахів із їхнім надзвичайно суворим постом, так одразу виникло прагнення й собі добиватися святості таким чином. Таке явище буває корисним: наприклад, саме з прагнення повернутися до первісної суворості Уставу Кармелітів зродився терезіанський Кармель, він же Орден Кармеліток Босих (і отців-кармелітів, потім). Але існує принципова відмінність між тим, як постують монахи по монастирях, і як живуть — і мають жити, працювати, бути працездатними — світські люди. Які вимоги до релігійності й віри мирян. Які правила у не-монастирському житті…
Останніми роками часто говориться про «піст від інтернету». Я навіть знаю віруючих, які на повному серйозі полишають соцмережі та все інше, що тільки можна полишити, на час Великого Посту. Хоча я з ними й не згодна. Щонайменше тому, що, зачиняючи за собою віртуальні двері, вони не читають сайту, до роботи якого я докладаю стільки старань…)))) як і позбавляють себе численних статей, реколекцій на аудіо та відео. Тобто це піст, звісно, але на моє переконання — перебільшений, бо разом із можливими спокусами людина відкидає і можливе добро.
А питання, як мирянинові постити, щоб не падати з голоду, не звіріти від слабкості й перевтоми, не впадати у різні дурниці та крайнощі, — це, насправді, питання до Конференцій єпископів і дуже глибока душпастирська тема. Як постити, аби твій піст був чимось справжнім. А не просто виконанням приписів. Приписи можна виконати які завгодно, і щодо тіла, і щодо духа, але без усвідомлення і «живості зсередини» це нічогісінько не дасть!!! Просто тому, що така суть християнства — віри у Бога Живого та єдності з Ним. Ніщо саме по собі не є спасительним. Ні цілих 40 днів на хлібі й воді, ні 40 днів читання побожних книжок і молитов. Ніщо не «працює», якщо душа спить, а людина виконує вказівки механічно, «бо так батюшка сказав». Навіть якщо батюшка сказав цілком правильно…
…Отже, влаштувалась я перед комп’ютером, після Меси Вербної Неділі, з тарілкою млинців, подивитися кіно, ну бо неділя, я маю час на відпочинок. І навернула непомітно, під те кіно, усю миску млинців. А потім півночі доходила до себе…
І в цьому «доходженні» прийшла до мене Думка. Що піст не означає об’їстися млинцями з капустою, бо вони, бач, пісні й приписів не порушують. Піст — це не вибіркові страви зі списку «дозволеного». Це шанс для шлунку і кишок трохи відпочити від надмірностей у їжі. Не більше, але й не менше. Тому що людина має навернутися — повернутися до Бога — всією собою, тілом і душею. Піст — це шанс відмовитися не від інтернету загалом, але від перегляду непотрібних фільмів, тобто від надмірності у споживанні інформації. Як можна звернути думки й почуття до Бога, якщо в голові, захопленій фільмом, товчуться герої, сюжетні лінії, яскраві сцени, а фільмів же, загалом беручи, побачено не один, так що сюжети і герої перебивають одне одного, а як було там, а що сказав той, а ця сцена отут схожа на оту сцену там, а тут грає актор, який ще отам зіграв отак, а якщо порівняти, то… То балаган, звісно. А будь-яка духовна вправа, і піст насамперед, має служити саме поверненню людини до Бога: думок і почуттів, душі й тіла, розуму та емоцій.
Піст — це не мета. Не самоціль. Це інструмент. Засіб відсунути на деякий час те, що є надмірністю. Навіть не камертон для настроювання інструмента, а ключ для натягування струн. Без нього, звісно, теж не обійтися, але не ключ є метою роялю… Це дуже потрібний інструмент. Так само як верньєри на радіоприймачі, які треба крутити, аби налаштуватися на потрібну радіочастоту. Але саме по собі крутіння верньєрів не становить налаштування приймача: треба слухати, де «твоя» хвиля, де правильна станція. Бо й струни можна натягнути так, що музика буде фальшивою, хоч як старанно грай. І налаштувати приймач можна… не на ту хвилю, яка насправді потрібна. Духів-бо у світі багатенько, почитайте Апостолів.
Коротенько на підсумок: піст вдався тоді, коли ти не тільки сам виразив Богові, що хотів, а й почув те, чого Він насправді хоче. Бо Він насправді хоче того, що для тебе добре.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
