Ісус Христос – образ невидимого Отця, тому що ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, той об’явив (Йн 1, 18). Ісус вирік таку ж істину під час розмови з Филипом: Хто мене бачив, той бачив Отця (Йн 14, 9). Отож, намагаючись так показати Боже милосердя, можемо по-новому дивитися на Сина, тому що в Ньому Отець відкрив правду про себе і найповніше об’явив своє єство. Цим єством, цією природою Бога є любов; Бог – любов і в неї є своє обличчя, своє конкретне ім’я. У милосердя є своє ім’я – це сам Ісус Христос. Спробуймо задуматися, як Ісус об’явив милосердя Отця у своєму земному житті, і як це милосердя Отця відкривається у навчанні і ділах Ісуса.
1. Милосердя в укритому житті
Ісус, як і кожна дитина, росте у родині, проте родина ця – особлива. Марія і Йосип знають, що Той, хто народився у Вифлеємі, – Син Всевишнього. Однак Ісус не матиме жодних привілеїв у своєму земному житті і піддасться закону росту, як кожна інша дитина. Цю таємницю Марія роздумує у своєму серці й очима віри бачить Бога, настільки покірного, що дозволяє закрити себе у рамках бідної сім’ї. У родині Ісуса (як і в кожній родині) є свої проблеми, свої страждання, своя історія. Ісус піддається історії, часу зростання, без нетерпеливості, як це часто буває з нами, коли хочемо одразу стати дорослими, успішними в діяльності, хочемо одразу мати результати, займати у суспільстві важливе становище.
Ісус чудово розуміє, яке місце найважливіше у світі. Це особливе місце, на якому можемо повністю відпочивати, – воля Отця. Ісус довів це бувши малим хлопчиком, коли вирушив у паломництво до Єрусалима на єврейське свято Пасхи разом зі своїми Батьками. Він залишається там непоміченим, щоб про Божі справи розмовляти з учителями. Коли Марія і Йосип знаходять Його, відповідає: «Чого ж ви мене шукали? Хіба не знали, що я маю бути при справах Отця мого» (Лк 2, 49).
Ці справи для Ісуса – найважливіші. Але коло цих справ охоплює не тільки те, що Ісус залишився в Єрусалимі, а й те, що Він підпорядковувався ритму Назарету, який в ті часи не мав доброї репутації в очах суспільства. Бути при справах Отця – означає бути слухняним увесь час, слухняним також Марії і Йосипу в домашніх обов’язках, схованим від світу, у досконалому приниженні і виборі останнього місця в суспільній єрархії. Боже милосердя тут об’являється Ісусі, який показує нам, що історія нашого життя, навіть найпростішого життя, без криків і галасу, коли ми не помічені, – це досконале місце зустрічі з Богом, це місце Його діяння. Святий Павло говорить: «За усе дякуйте» (І Сол 5, 18).
2. Мов той голуб, з неба сходив і перебував над ним
Свою публічну діяльність Ісус розпочав хрещенням в Йордані. Він заходить у воду і просить Йоана про хрещення. Він стає поміж грішників, щоб таким чином об’явити те, що перевищує людське розуміння, об’явити найпрекраснішу правду: Бог не нехтує людиною. Ісус входить у річку Йордан, щоб унаочнити свою волю – віддати своє життя за кожного. У такому покірному жесті нам уже провіщено найвеличнішу подію, про яку говорить св. Йоан Хреститель: «Ось Агнець Божий» (Йн 1, 29). Ісус – Агнець, який бере на себе гріхи світу. Уже багато століть тому Ісая заповідав покірного Слугу Ягве, який візьме на себе наші страждання, нестиме на собі наші скорботи, і якого вб’ють за наші гріхи. У четвертій Пісні про Слугу Ягве детально описані страждання Ісуса, і тепер вони сповнюються.
На землю прийшов Той, Хто принесе народам Закон, і буде це закон милосердя. Тут, у Йордані, стає очевидним, що Ісус не прийшов осудити, Він прийшов дати життя. Люди, які стоять у воді, не розуміють, яка важлива подія звершується між ними, що ось об’явився Спаситель. Ця подія для багатьох поки що залишиться таємницею, та важливо те, що таємницю об’являє голос Отця. Цей голос лунає для нас, щоб ми змогли побачити, чому Отець вподобав Сина. Відповідь одна: тому що Отцеві подобається любов, яка візьме на себе гріхи інших; саме така любов в Отці, а Він її бачить у своєму Сині. Син показує милосердного Отця. Це і є об’явлення, на яке ми так чекаємо, на яке чекає цілий світ.
3. Покликання учнів
Щоб виконати Божий план спасіння, Ісусові потрібні помічники. Звичайно, Він міг би все зробити сам, але Його любов об’являється в тому, що Він хоче у цю справу, яка, до речі, стосується кожного нас, залучити всіх зацікавлених. Ісус хоче, щоб учні, яких Він вибере, спочатку самі зрозуміли, хто Він, і на основі особистого досвіду, могли розповідати іншим про Нього, проголошувати Царство, смак якого вже знають самі. Ісус Христос не обирає на учнів виняткових людей з надзвичайними здібностями, надзвичайними прикметами. Можна сказати, що Він обирає найслабших, простих людей, бо хоче тим самим об’явити свою силу над серцем людини. Святий Павло навіть скаже, що Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних (І Кор 1, 27).
Йоана – синів грому, митаря Матея, Юду, який Його продасть за тридцять срібняків, Тому, який сумнівався й інших, які в хвилину випробування на хресті покинуть Його і втечуть. Дивна Божа педагогіка! Але можемо зробити висновок, водночас радіючи, що Він вподобав собі слабке, що ми не повинні бути винятковими для того, щоб він нас любив. Боже милосердя об’являється в тому, що Він вподобав собі слабке, аби до Нього мали доступ усі, а особливо малюки.
У Євангелії багато сцен про покликання учнів, одна з них особливо чітко показує характерну рису милосердя Ісуса: йому не заважають гріхи людини, її слабкість у тому, щоб покликати її йти за собою. Після чудесної ловлі риби Петро дивується могутності Ісуса і почувається малим перед обличчям Його величі і святості, тому просить Його відійти, адже почуває себе негідним іти за Ним. Ісус заспокоює Петра словами: «Не бійся, Петре, віднині будеш ловити людей». Таку великодушність має тільки Бог, тільки Він може до кінця зрозуміти таємницю нашої малості і гріховності, зрозуміти і залишити позад себе, дивлячись на серце людини і знаючи, що воно, перемінене благодаттю, здібне пожертвувати себе Йому і виконати Його волю.
4. «Нагірна проповідь» – серце всього Євангелія
Те, що Ісус сказав на Горі Блаженств – найпрекрасніша промова, яка будь-коли була виголошена на цій землі. Ця промова – резюме всього навчання Ісуса, яке показує, Ким Він є. Можна сказати, що в цій проповіді наш Господь відкриває таємницю свого серця, таємницю свого милосердя. Проте цю проповідь потрібно споглядати з правильної перспективи, бо існує небезпека зрозуміти її як моралістичний текст, в якому Ісус заохочує нас виконувати Його слова своїми силами. Виникає також небезпека применшити значення цієї проповіді, якщо (оскільки вона така велична) почнемо її допасовувати до наших мірок, до наших слабких можливостей.
Відтак, в якому руслі ми повинні сприймати цю проповідь, щоб вона стала для нас справжнім об’явленням Божого милосердя, яким Він хоче безкорисно наповнити наше життя? Передусім варто приймати цю проповідь з покорою і вірою, тому що те, що нам об’являє Ісус є найбільшою мудрістю, яка перевищує все, що досі вигадала людина. У чому ж краса цієї проповіді? У любові і милосерді. Найперше в милосерді Бога до людини, тому що небесний Отець живить птахів і одягає польові лілеї (Мт 6, 30) і якщо Він так турбується про них, то чи ж не піклуватиметься більше про людину? Турбота Бога про нас об’являється не тільки в тому, що будемо їсти і одягатися, як польові лілії. Бог хоче звершити в нас щось величніше, прагне, щоб ми стали на подобу образу Його Сина. Що це за образ? Це образ нової людини, вбогої духом, тихої, голодної і спраглої справедливості, милосердної, з чистим серцем, миротворця, переслідуваної за правду. Ця нова людина – сам Ісус Христос. Його образ проявляється з цієї промови і об’являє красу Божого Сина, об’являє заповідь, що Він хоче вчинити нас схожими на Себе, найбільше прагнення Його серця – щоб ми стали подібними до Нього і дозволили формувати себе через діяння Святого Духа.
Ми можемо надалі споглядати образ Божого Сина, особливо найпрекраснішу рису Ісуса – те, що Він не чинив опору злу і дозволив, щоб людські гріхи прибили Його до хреста. Думаю, це вершина об’явлення Божого милосердя. У всій історії спасіння такий жест Ісуса є найбільшим об’явленням любові Бога, який не чинив опору, який любив ворогів. Звичайно, це може нас обурювати, бо в нас живе людська інтуїція справедливості, яка підказує, що на зло треба відповідати справедливістю, тобто покаранням. У Бога інша інтуїція, і вона нас обурює, тому що Бог не відповів злом, Він пробачив, відповів своїм милосердям. Ісус Христос на своєму тілі показав цю науку (що означає не чинити опір злу), коли Його торкнулася несправедливість, коли у Нього забрали одяг, добре ім’я і, врешті-решт життя. Ісус не просив Отця помститися тим, хто Його розіп’яв, навпаки, – Він просить про милосердя для вбивць, для нас.
Зануритися у Боже милосердя означає спочатку прийняти як найбільшу мудрість такого Ісуса, тобто захопитися таким Його ставленням, якого не знає світ. Світ не знає милосердя. Варто спочатку визнати це мудрістю, а потім просити Ісуса, щоб такий Його образ міг втілитися в нашому житті, щоб ми стали подобою образу Божого Сина. І це весь смисл Нагірної проповіді. Ісус прагне подарувати нам таке ставлення, що його Він втілив у своєму житті для нас. Ми можемо повірити і прийняти цей дар від Нього.
5. Притчі
У Нагірній проповіді ми побачили самого Ісуса, який показав нам повноту Божого Милосердя. Цю істину про милосердя Отця Ісус передав також у притчах. Чому Ісус використовує притчі? Для того, щоб побачити з якими намірами Його слухають люди. Спосіб, яким ми приймаємо слова Ісуса, показують наше серце. Треба дослідити, з якими намірами ми Його слухаємо. Фарисеї слухали Його з лукавим серцем, намагалися зловити Його на слові, щоб Його засудити, вони хотіли знищити Його. Однак для тих, хто Його слухав з відкритим і покірним серцем, притчі стали об’явленням справжньої мудрості самого Бога.
У Євангелії багато притч. Вони розповідають про великі таємниці, хоча найчастіше це притчі про Боже царство, яке надходить разом з пришестям Христа. Існують також притчі про Боже милосердя, і проголошує їх Євангеліст Лука. Говоритимемо про три притчі від Луки, які зворушливо об’являють справжній вимір багатства Божого милосердя. Ісус Христос говорить їх у конкретному контексті: коли фарисеї сміються з Нього, обурюються, що перебуває у товаристві митарів і грішників. Притчі, що їх подає св. Лука (грек) мають ще один вимір: говорять про загальне спасіння, тобто про те, що Боже милосердя, яке спочатку Ісус об’явив Ізраїлю, а його не прийняли, переходить на язичників, які для євреїв є митарями і грішниками. Зверхність і презирливість щодо інших чужі Ісусові, тому Він з такою силою об’являє милосердя Отця, який любить усе мале і слабке.
Ісус спочатку розповідає притчу про загублену вівцю. Добрий Пастир залишає стадо, щоб вирушити на пошуки однієї загубленої вівці, а коли знаходить її, то бере на плечі і повертається додому. Пастир запрошує друзів і сусідів, щоб разом радіти знайденню овечки. «Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж над дев’ятдесят дев’ятьма праведниками, що їм не треба покаяння» (Лк 15, 1-7). Мова йде про грішника, у пошуках якого Ісус прийшов на землю, щоб взяти його на свої плечі і ввести в дім Отця. Людина, зранена гріхом, не може сама повернутися до первісної святості, втраченої у раю. Тому справа спасіння, яку звершує Ісус Христос, полягає на відновленні людини, на переміні її серця, на наверненні. Фарисеї, які вважали себе праведними, не могли зрозуміти потребу спасіння. Милосердя, яке об’являє Спаситель, завжди викликатиме у них обурення. Фарисеї ставлять себе поза спасінням, оскільки думають, що їх спасає закон, який вони виконують. У маленьких і слабких все по-іншому. Добра Новина для них – це дивовижне об’явлення Божого милосердя, яке показує Ісус у притчах.
Ще одна притча Ісуса – про загублену драхму. Значення цієї притчі схоже на значення попередньої. Яка ж велика радість від знайденої драхми! Така радість огортає ціле небо, коли Спаситель знаходить одного грішника.
Найпрекрасніша притча про милосердя Отця – це притча про блудного сина. Варто придивитися ближче до цієї оповідки. Спочатку погляньмо на батька. Найбільш характерна риса у його ставленні –це обдарування свободою. Немає любові, якщо я забираю свободу іншої людини, якщо маніпулюю іншою людиною, шантажую, якщо хоча б якось обмежую іншу людину. Батько віддає синові частину маєтку, що належала йому. Це певним чином вимога справедливості з боку сина. Відхід з батьківського дому, тобто відхід від коріння, від джерела, з якого він міг черпати щастя, стає причиною занурення сина у велике страждання. Можна припустити, що батько передбачав такі наслідки (страждання сина), проте дозволив, щоб той пройшов через таке досвідчення, тому що тільки тоді сам міг переконатися, що таке життя далеко від Бога. В образі батька можна побачити небесного Отця, який так само чинить з нами – обдаровує нас свободою. Бог дає нам маєток, який Ісус вислужив на хресті. Бог на хрещенні дав нам Святого Духа, хоча й знав, що такий маєток ми прогайнуємо, що цю спадщину проміняємо на миску сочевиці. Та не зважаючи на це все, Бог ризикнув, Він сподівався, що те, що сталося з блудним сином, станеться з нами, що ми, маючи досвід такої любові, будемо готові повернутися до Нього.
Погляньмо ще раз на найпрекраснішу сцену повернення сина, адже вона найдосконаліше показує самого Бога, який чекає, виглядає сина здалеку, виходить назустріч. Це означає, що Він не ставить крапку на сині, що тільки Він глибоко вірить в людину, в її остаточне призначення, тому що це Він створив нас для себе і було б найбільшою катастрофою, коли б ми не знайшли себе в Богові. Сцена повернення сина переповнена динамізмом. Коли батько здалека побачив сина, Він вибіг назустріч, кинувся йому на шию і поцілував його. Син намагається вимовити приготовану раніше промову, але батько не дозволяє йому закінчити, він ніби хоче сказати, що це не важливо, що зараз треба радіти і веселитися, тому що син повернувся до джерела життя.
Варто також звернути увагу на старшого брата, який представляє єврейський народ і всіх, хто вважає себе праведним. Ззовні старший брат – люблячий син, але подивившись ближче, побачимо, що його любов до батька була фальшивою. Він осудив батька, коли повернувся молодший брат, дорікав батькові за надмірну доброту, батьківське милосердя його обурювало. Таке ставлення не чуже також і нам, коли нас обурює поведінка інших і коли бачимо, як до Бога повертаються віддалені. У нас виникають претензії до Бога: Він повинен до нас ставитися краще, тобто дати нам більше, ніж однин динар, тому що ми працювали від ранку. Однак Божі дороги –не наші дороги, і ми зрозуміємо це тільки тоді, коли скуштуємо хоч трохи милосердя.
Саме сцена повернення сина показує суть Божого милосердя. Батько глибоко зворушився, але це не сентиментальне зворушення, це внутрішнє зворушення, як говорить Святе Письмо. Це зворушення не пов’язане з почуттями, з серцем, як на це вказує латинське misericordia. Єврейське слово rahamim (милосердя) має той самий корінь, що й матка, а це означає, що милосердя більше пов’язане з народженням. Бог народжує нас знову. Його милосердя робить так, що ми стаємо новими людьми, новим створінням, а це найкращий Його дар для нас, грішників.
6. Митарі і грішники
Правда про Боже милосердя, показана у вчинках і навчанні Ісуса, не була б повною, якби ми не згадали тих сцен з Євангелія, в яких милосердя Господа найбільш помітне. А найбільше виявляється воно у ставленні Ісуса до грішників і митарів. Добре було б разом задуматися над тим, ким були митарі. Це була група людей у суспільстві, яких найбільше ненавиділи євреї, тому що митарі співпрацювали з римськими окупантами, крім того, були шахраями і хижаками, наживали маєтки на людській біді. Як за таких обставин не відчувати до них відрази і як від них не відокремлюватися, адже тільки таким чином можна виразити несхвалення їхньої нікчемної поведінки.
Проте Ісус не приєднується до нашого способу розуміння, не думає категоріями нашої праведності. Для нас грішник, митар, – це людина, яка живе на свою користь і втіху і за це повинна відповідати. Якщо хтось грішить і отримує від цього насолоду, то повинен бути покараним. Ісус по-іншому дивиться на гріх, Він знає, що з ним не пов’язані блага чи будь-яка інша користь для людини. З гріхом завжди пов’язані страждання і смерть. Тому грішник – це нещасна людина, достойна співчуття і милосердя. Ісус перебуває посеред грішників і митарів, тому що тільки Він знає, у якій страшній ситуації вони знаходяться, Бог говорить: «Хіба ж мені смерть грішника мила, а не те, щоб він відвернувся від своєї поведінки та й жив» (Єз 18, 23). Бог не може дивитися, як Його діти помирають від гріха, і тому Ісус завжди буде серед них перебувати, щоб вони могли побачити його любов і навернутися. Чи може когось притягнути зверхність чи прояв зневажливості?
Головна проблема в тому, чи я вважаю себе грішником, тому що тільки за таких обставин очікуватиму пробачення, буду прагнути, щоб Бог не пам’ятав моїх гріхів. Може тоді відкрию в інших грішниках людей, достойних милосердя, а не осуду. Фарисеєві належить особливе ставлення Бога, тому що він це вислужив. Йому не потрібне милосердя. Він робить Богу послугу. Тільки людина бідна, грішна, маленька у своїй безпомічності і у своєму стражданні може відкритися на благодать, тому що ставить себе перед Богом на належному місці, такому, з якого можна тільки благати про милосердя.
Неможливо в таких коротких роздумах хоча б поверхнево переглянути всі діла Ісуса і Його навчання. Святий Йоан сказав, що самий світ не змістив би написаних книг (Йн 21, 25). Проте навіть ті події, про які ми сьогодні говорили, спонукують нас глибше задуматися і дякувати за дар Божого милосердя, об’явленого Ісусом Христом. Просімо про благодать розуміння суті цієї любові.
Уривок із книжки о. Генрика Дзядоша SJ «Боже Милосердя відкриваємо заново»
фінансово.
Щиро дякуємо!
