Про те, як слова: «Дивіться, це той п’яниця» можуть зруйнувати життя, і про Бога, який оживляє трупи…
З Добромиром Маковським («Маком») розмовляє Мартін Якімович.
— Я прочитав «Щоденник» [св. Фаустини]. Замість «ідіотів, зрадників, мерзотників, свиней» та ще інших неґречних виразів Ісус використовує незрозуміле формулювання «бідні грішники».
— В цьому суть християнства! Бог сказав до мене: «Твій батько не був волоцюгою. Він був дуже самотньою зраненою людиною, яку світ не знав, як любити». Я став гірко плакати. До мене дійшло, що наше уявлення про Його любов дуже обмежене! Ми опиняємося на острові й замість того, щоби ловити людей, починаємо будувати спільноти та вишукувати різницю між ними. А Бог каже: «Я не для того привернув вас до себе, щоб ви критикували одне одного, а для того, щоби любили одне одного, як Я вас полюбив». Я відчуваю, що Бог говорить: «Облиште ці політичні ігри, станьте Моєю вудкою. Я хочу через вас ловити людей».
— Ульф Екман почув у Єрусалимі: «Ніколи не називай мертвим те, що Я можу оживити». І тоді він зрозумів, що все життя осуджував Католицьку Церкву. За рік… він став католиком. І сказав: «Упродовж довгих років я жив тільки упередженнями». Ти пройшов подібний шлях.
— Так, я жив тільки упередженнями. А Бог хоче мати в Церкві не суддів, а співпрацівників. Я побачив живу Церкву. Якось я поїхав до Жешова на аудіовізуальну катехезу. Коли отець Віктор Токарський сказав: «Помолимося за вас», — у моїй голові увімкнувся механізм: «Обережно!» Й тоді я почув потужну молитву спільноти. Харизми, мови, благословення. Я побачив живу Церкву. Потім познайомився з дітьми із католицьких дитячих будинків, із черницями, які опікуються самотніми матерями. Був молодіжним пастором у своїй спільноті. Я побіг до своїх братів і сказав: «Кого Бог захищає? Сиріт і вдів!» Я побував у багатьох католицьких дитячих будинках і домах для самотніх матерів. Як ми можемо осуджувати цих людей? А може, коли плюємо на інших, то плюємо в обличчя самому Ісусові? Я побачив, що католики так само спраглі Бога і Його дарів, як і я.
За останні два роки ми зробили багато хороших проектів. Сьогодні Бог благає про єдність. Ми граємо в одній команді, ми — збірна Польщі. Ми пливемо в одному ковчезі. І, можливо, деякі стогнуть: «Як тут смердить, бегемот наклав купу». А інші: «Знову треба прибирати за слонами». А я кажу: «Панове, це єдиний корабель, який ще пливе».
— Чи бували моменти, коли під час своєї праці ти кликав до Бога, а у відповідь — тиша, порожнеча? Було таке враження, ніби звертаєшся до стіни? Що це така собі гра в зіпсований телефон?
— Власне, зараз маю такий час. Переживаю кризу. Не рипаюся, не панікую. З нетерпінням чекаю, що Він із цим зробить. Маю шерег питань, страхів. Я зараз — немов пілот, який влетів у хмари й не бачить мети. Але роблю те, про що співав Давид: «Навіть якщо піду долиною темряви, не буду боятися злого, бо Ти зі мною». Благословляю вас у темряві. Попри те, що в мені кричить. Вчора в магазині підбігла до мене жінка зі словами: «Я слухала Ваше свідчення. Ви неймовірний!» А я стояв і молився: «Боже, я немічний, але дякую Тобі за ці слова і прошу, благослови цю жінку. Благослови, будь ласка, й мене. Я возвеличую Твоє добре Ім’я. Не маю жодних претензій. Дякую Тобі за все».
— На вулиці ти стикаєшся з агресією, зі складними ситуаціями. Коли повертаєшся додому, ти пам’ятаєш про цих людей?
— Християнин без проблем — це тільки той, хто не бере участі в жодному служінні. Ті, хто кажуть, ніби вони постійно в порядку і купаються в благословенні, — це ті, хто нічого не робить. Я вчуся віддавати Ісусові те, що отримую від людей, але цього не відбувається автоматично. Ісус запрошує: «Поклади свій тягар на Мене». Я вчуся цього, але усвідомлюю, що це процес. У тренажерній залі не береш одразу сто кілограмів на груди. Я їжджу по школах, дитячих будинках, лікарнях, проваджу світлиці, проводжу профілактичні заходи, бігаю цілий день, а увечері, часто виснажений, повертаюся додому і плачу: «Якщо Ти сьогодні від мене цього не забереш, то завтра я не вийду на вулицю».
— Про це ж говорить Лейф Нетланд, хлопець, завдяки якому мільйон мусульман прийняли Ісуса: «Часто ці зустрічі так емоційно виснажують, що ввечері повертаюся до готелю і плачу».
— Це нормальна, здорова реакція.
— Що ти відчуваєш, коли як викладач університету ставиш свій підпис у заліковці, яку тобі дає студент? Ще крутиться в голові: «Це той пияк Маковський»?
— Ні. Вже ні. Я безмежно вдячний. Люди судили мене: «Ти ніхто». Бог промовляв інші слова — і, на щастя, вони мають силу в моєму житті.
Мартін Якімович, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
