Роль «ущипнутої» раком Режисер запропонував мені п’ять років тому. Пропозиція, від якої неможливо відмовитися, і це в дослівному сенсі. Я пройнялася своєю новою роллю. А що люблю переодягатися, а також нетипові сценарії, то швидко вскочила в піжамку і дозволила себе замкнути в онколікарні.

Крапельниці, ліжко на колесах та інші реквізити допомогли мені вжитися в роль. Так, що аж до мене дійшло — я була хвора на рак.

Я була змушена грати нову роль, але у мене був вибір. Я могла реалізувати один із трьох сценаріїв:

1 — лягти й жаліти себе, підживлюючи в собі гіркоту, претензії до всього світу та почуття несправедливості;

2 — жити так, ніби нічого не змінилося, і судомно чіплятися за реальність до хвороби, впадаючи в розпач, що це так важко;

3 — прийняти те, що це сталося зі мною, прийняти те, що не можу змінити й змінити те, що можу, і що приведе мене до здоров’я. І вперед!

Я вибрала третій сценарій, але знаю, що це не одноразовий вибір. Я знаю ще щось: рішення про те, про що розповідатиме ця історія, приймаю я. Колекція фактів постійна, але те, яке значення вони матимуть для всієї п’єси, — це моє рішення. Одне можна сказати напевно: я хочу зіграти свою роль так добре, як тільки можу.

Хто не сховався, начувайся.

Ніколи не питала «чому я?» Цікаво, що ми не маємо схильності ставити собі таке запитання, коли «тільки нам» стається щось хороше. Точно — не буде так, як раніше. Але як? Гірше? Краще?

Урок дистанції та смиренності

Може здаватися, що онкологічна хвороба — це вирок: Я, Рак, засуджую тебе до болю, самотності, страждання, смерті… Це ніби синоніми онкологічної хвороби. Вважається, що життя з таким серйозним захворюванням не може бути щасливим, радісним, приносити задоволення. Похмуре обличчя й серйозний тон показані при слові «рак». Також не можна говорити про свою хворобу тоном легким та поблажливим, бо подумають, що ти несповна розуму, або вдаєш. Але не йдеться про те, щоби позувати, всміхатися крізь сльози. Важливо не ототожнювати хворобу тільки зі стражданням і втратою, але й не перебільшувати страждання та не применшувати радості. Стіна здається високою, коли ми стоїмо надто близько. З відстані можна побачити набагато більше і легше тримати дистанцію. Важливо також бути свідомим, що ми маємо реальний вплив на те, що відбувається з нами та в якому психічному стані ми перебуваємо. Наша життєва ситуація є такою, якою ми собі її уявляємо, а наше відчуття щастя або нещастя швидше виникає з наших переконань, ніж з обставин.

Рак є новим і, звісно, тяжким досвідом, але я трактую його як дуже цінний урок: урок смирення, відстані до дрібниць, урок мужності, урок любові до світу і Бога, урок мотивації, урок чутливості й благородства, урок вибивання іскор надії. Навіть такі, здавалося б, смертельні стосунки, як зв’язування з раком і ділення з ним свого тіла можуть привнести в життя щось цінне, добре, мудре. Я вирішила: хочу отримати від своєї хвороби користь. Об’їздити її, дику і небезпечну взяти під сідло і приручити.

Віч-на-віч зі смертю

Час хвороби — це момент, коли ми зупиняємося і зосереджуємося над справами, які до цього часу занадто не привертали нашої уваги, як, наприклад, швидкоплинність. Дошкульне відчуття, що наше тіло має термін своєї дії, нагадує нам про те, що ми тут не назавжди. Коли ця очевидність вже перестає бути варіацією на тему, а стає реальністю — тутешньою й близькою, як майка, — вже важко радісно посвистувати. Несподівано з’ясовується, що треба визначитися, зайняти позицію, прийняти рішення і забратися до дій. Це час на протистояння наших бажань та ідей про життя з тим, як ми насправді живемо, на цей раз для реалізації мрій і планів, які ми залишили на колись; це момент, коли потрібно поставити собі питання про те, що насправді важливе: чи ієрархія цінностей мудро побудована, чи провадить до щастя. При зіткненні наших прагнень з реальністю можна набити собі гулю, але це перший крок на шляху до змін. Усвідомлення кінця спонукає до життя.

Коли ми стаємо віч-на-віч зі смертю, в нас прокидається інстинкт виживання. Несподівано з’ясовується, що у нас більше сили й мотивації, ніж ми гадали, що наш організм здатний видобувати з себе набагато більше енергії, ніж коли не мав ніяких труднощів для подолання. Життя з перспективою близької смерті більш емоційне — як коротка відпустка, яку хочемо використати максимально, не втрачаючи ані хвилини. Хвороба каже СТОП, наказує затриматися і придивитися до того, що досі було тільки мерехтінням у поспіху життя. Можна побачити те, чого раніше не бачив, відокремити на затриманому зображенні речі важливі від марних. Це поле, на якому можна придивитися до себе й до шляху, яким прямуєш. Маємо привід, щоб подумати, чи те, що ми робимо, як ми живемо, дає нам щастя й задоволення чи лише миттєву приємність.

Я вибираю сценарій №3

На мою думку, є величезна різниця в тому, як переживає свій час здорова людина, яка вірить, що тему кінця може залишити собі на час пенсії, й той, хто бореться з хворобою, що загрожує його життю вже сьогодні.

Так, можна боротися з раком і не мати ані найменшого бажання змінити бодай щось, бути пасивним і підкорятися тільки настрою хвороби. Але при виборі цієї опції ми не даємо собі шансу на новий досвід, який може привести не тільки до поліпшення ситуації зі здоров’ям, а й посилити почуття щастя та реалізації. Хвороба — це не тільки труднощі, а й багаж досвіду, який може зробити нас мудрішими, сильнішими, більш свідомими багатьох важливих питань, більш люблячими, краще зрозуміти себе та світ.

Онкозахворювання — це важка валіза, яку ми тягнемо за собою, а вона уповільнює наші кроки; але ми самі можемо вирішити, що з неї викинути, аби нам стало легше. Ось тільки чого позбутися? Що може згодитися в дорозі? Гнів?Непомірні амбіції? Почуття скривдженості? Швидше за все, ні. Викидаю. Я залишаю: поміркованість для себе і для світу, окуляри, щоб чітко бачити мету свого шляху, гострі очі, щоби не пропустити жодного приводу для радості, вдячність за те, що я є, що є мої друзі, за кожний день, коли я прокидаюся без болю. Я беру з собою тільки те, що допоможе мені пробігти марафон труднощів. О, ще шоколад.

Хвороба — це монастир, який має свій устав, свій аскетизм, свою тишу і своє натхнення — як говорив Альбер Камю. Все це сприяє глибшому погляду на своє життя, в тиші легше почути себе. Щодня я стою перед рішенням вибору сценарію, і хоч тимчасово маю легші дні, але послідовно вибираю третій сценарій, бо знаю, що його реалізація створить чудову п’єсу про моє життя. П’єсу про щасливе життя.

Мені 29 років, і все найкраще відбувається зараз.

Мажена Ерм , Deon