Твоє мислення змінилося: ти вже не вважаєш, що можеш обійтися без чоловіка. Попри це, і надалі залишаєшся сама. Що маєш зробити, аби дати собі раду в цій ситуації?
Сільська хатина стоїть посеред соснового лісу. У серпанку вечірнього жовтневого туману лунають звуки радості, сміху, музика. Триває весілля, саме починається вальс. Дві години тому моя близька подруга промовила сакраментальне «так» своєму обранцеві, й досі щастя не зникає з її очей. Так приємно на це дивитися і брати участь у цій історії!
Попри те, що приїхала без пари, я собі просто гарно веселюся, розмовляю з давніми друзями та гістьми, з якими щойно познайомилася. В каміні потріскують дрова, час від часу родинний «гурт» запрошує на міні-концерт: трохи джазу, трохи гуцульської атмосфери, врешті, моє улюблене кантрі. Я справді чудово розважаюся, у серці такий спокій…
Ніколи ні з ким не познайомлюся — який же сором…
Весь цей ідилічний настрій трохи дестабілізується десь опівночі, коли відбувається традиційне кидання букета. Тамада запрошує хлопців і дівчат ловити «щастя», а я швидко усвідомлюю, що коло незаміжніх і нежонатих дедалі звужується: переважна більшість людей уже знайшли собі пару — чи то у неформальних стосунках, чи то в подружжі. Бачу, як дівчата й хлопці не зовсім охоче показують свій сімейний стан, дехто навіть ховається по кутках, щоб, бува, не покликали до тих ігор. А ті, хто згодився в них брати участь, поділяються на дві групи: одні собі веселяться й не роблять із цього проблеми, а інші виглядають так, ніби кажуть: «Вже ніколи ні з ким не познайомлюся, який же сором…»
Підозрюю, що й тобі відомі ситуації такого типу. Якщо ти самотній/самотня з великим стажем, а твої друзі/подруги зі старої студентської компанії вже давно заклали сім’ї, ти ж, один з останніх, залишився позаду, і, схоже, ситуації не змінити, — то мабуть, букет нареченої породжує в тобі щонайменше змішані почуття. Оскільки цей стан речей так само близький мені, то я приготувала кілька вказівок, що допоможуть відповісти на питання, як бути ожинаком і як із цим жити.
Я вже не вважаю, що можу обійтися без чоловіка!
Колись, як хтось починав розмову на тему самотнього життя, я маніакально повторювала, що найважливішими є стосунки з Богом, і передусім на них ми маємо зосереджуватися. Мені здавалося, що навіть могла б собі не мати чоловіка, аби лиш «мала» Бога. Та, власне, я й досі вважаю, що стосунки з Богом найважливіші; але в моєму мисленні відбулася певна істотна зміна: я не думаю, що можу не мати чоловіка! Навпаки — переконана, що без чоловіка, дітей, сім’ї буду глибоко нещасною і не знаю, чи коли‑небудь буду спроможна прийняти цю ситуацію як нормальну.
Інколи ми чуємо або читаємо, що найважливіше — це Бог і любов; а те, як саме вона реалізується в нашому житті, — це вже другорядна справа. Не можу до кінця з цим погодитися, адже одна з перших історій, записаних у Святому Письмі, — це історія створення людини як ідеального поєднання жінки й чоловіка. Тому навіть якщо роками нікого не можеш знайти, а дуже цього прагнеш, — не втрачай надії, стверджуючи, ніби в тебе покликання до самотності. Бог має для нас щось більше!
Не приймай — прийми
Певного типу «свята незгода» — це незамінна риса одинака. Нам треба просити Бога, щоби змінив цю ситуацію, яка нам не до вподоби; ми прагнемо кращого! Не йдеться про марудні журбу, нарікання («як же нам недобре»), або ж навпаки, зловісне пророкування майбутнього («вже нікого ніколи не знайду»; «ніхто ніколи вже мене не покохає»; «залишуся старою дівкою»). Радше йдеться про усвідомлення свого покликання й автентичності, а також слідування цьому. Якщо ж ми знаємо, що покликані до подружжя, то маємо взяти штурвал і оголосити: «Всі на палубу!» У Бога є свій план, і Він потребує наших зусиль, аби мати змогу його реалізувати!
Водночас дуже важливим є те, що може здатися нелогічним з погляду попередньої поради про «святу незгоду»: важливо вміло давати собі раду зі станом самотності. Ми повинні прийняти це! Ми повинні опанувати себе, щоби протистояти реальному стану справ і визнати: «Я — один, і, можливо, завжди так буде завжди». Це не песимістичний погляд на майбутнє, а скорше, раціональне визнання факту.
Те, що з кимось познайомишся, так само ймовірно, як і той факт, що ні з ким не познайомишся (звісно, дивлячись по‑людськи, бо «для Бога немає нічого неможливого»). Здатність поглянути правді у вічі справді корисна: це допомагає відновити бодай якийсь спокій та і мир у серці. Якщо протистоятимеш думці, що, можливо, ніколи ні з ким не будеш, — певно, відчуватимеш біль або печаль, але водночас якимось дивним чином почнеш з більшою свободою ставитися до цієї проблеми. Можливо, навіть перестанеш нервово шукати, і таким чином, нарешті, по‑справжньому відкриєшся на іншу людину?
Яка у тебе мотивація?
Ще одна річ, яку ми повинні проаналізувати у собі, якщо ми досі самотні й хочемо вступити у близькі стосунки, — це наша мотивація для таких відносин. Як на мене, найпоширеніша помилка, яку ми робимо, входячи у стосунки «чоловік‑жінка», це керування мотивацією порожнечі, а не мотивацією прагнень. Що я маю на увазі?
Наведу доволі простий приклад: зазвичай голод спонукає нас до їжі. Ми маємо вбудований, майже примітивний механізм виживання, який нас змушує до цього. Але є ще одна причина, чому ми їмо, пов’язана з «вищими» функціями, такими як, наприклад, розподіл часу згідно зі своїми вподобаннями, або ж будування стосунків. Це прагнення. Ми можемо виявити, що нам хочеться не просто поїсти, а що ми бажаємо скуштувати улюблені спаґетті або суші в затишному закладі. Ми також можемо запланувати виїзд із друзями, де з’їмо відмінну піцу, але це буде лише привід для гарної розмови.
Ці два механізми чудово ілюструють, щó може стати вагомим стимулом для нас, аби входити у стосунки. Іноді трапляється, що єдине, що нас мотивує, це «голод» іншої людини: ми страждаємо, позаяк не маємо з ким провести час, мучимося самотніми вечорами, не маємо кому довіритися, до кого притулитися, з ким бути поруч. У цьому нема нічого поганого. Інша річ, якщо відчуття порожнечі штовхає нас заповнити свою пустку іншою людиною.
На жаль, це ніколи добре не спрацьовує, адже споживацького ставлення, характерного для мотивації порожнечі, певної миті просто стає недостатньо. Крім того, мотивація порожнечі показує страх і невпевненість щодо власної вартості й привабливості, а за такою схемою друга людина часто використовується для самоствердження. Звісно ж, це не має нічого спільного з любов’ю «на рівних правах».
Ситуація виглядає інакше, коли нас мотивує прагнення. Відомо, скільки добра і радості випливає з близьких стосунків, тому ми просто дуже їх прагнемо. Мотивація прагнення може бути ефективною лише тоді, коли знаємо, чого ми варті; знаємо, що можемо щось дати, і просто сумуємо за людиною, якій можемо себе жертвувати. Відтак уже нервово й боязко не шукаємо цієї іншої людини, але радше віримо, що вона в певний момент з’явиться. З мотивацією прагнення ми, безумовно, маємо значно більше надії, аніж страху; не потребуємо переконувати себе, ніби «заслуговуємо» бути з кимось.
Обов’язково перевір, яка мотивація керує тобою, адже може виявитися, що ти — сам собі перешкода на шляху до відносин.
Бог не дає нереальних бажань
А як усе це, про що я пишу, стосується Бога і наших із Ним відносин? Тереза з Лізьє висловила гарну думку: «Добрий Господь не дав би мені нереальних бажань». Бог є подателем наших бажань. Якщо мариш про дім, чоловіка/дружину та дітей, — це говорить про те, що з тобою все гаразд. Більш того, ти живий образ Бога, бо Він несе в собі бажання єдності та прагнення близькості.
Проте нічого не вийде, якщо не повіриш Богові, що коли Він дав тобі таке прагнення, то так само прослідкує, аби воно втілилося у життя. І пам’ятай: Бог не завжди діє сам, без твоєї участі, — ми часто повинні з Ним співпрацювати! Тому відкривай свої добрі риси характеру, розвивайся, шукай, дбай про себе, перебувай у Божому мирі, а насамперед «утішайся Господом, і Він здійснить бажання серця твого!» (Пс 37, 4).
Зосередься на Бозі, радій у Ньому та ділами Його, дякуй за себе, за своє життя і за все, що вже маєш, і Він дасть тобі ще більше.
Марія Кремень, Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
