Однією з головних інтриг минулорічної зустрічі Папи Франциска і Патріарха Московського Кирила в Гавані було те, чи це є «максимум», на що спроможні обидві сторони, чи все-таки «мінімум».
Вже рік тому сказати щось про потенціал цієї зустрічі для майбутнього було важко. Він надто залежав від завдань, які ставила собі кожна зі сторін. В Римі цієї зустрічі справді чекали давно. Сама можливість налагодження діалогу і поліпшення стосунків з Московською Патріархією розглядається в контексті загального католицько-православного діалогу. В якому від Російської Церкви залежить чимало. Натомість для російських православних дипломатів метою цієї зустрічі були короткочасні тактичні цілі. Про це свідчить той набір меседжів, які вони витягнули з результатів зустрічі.
Для Рима Гаванська Декларація — це насамперед далекоглядний стратегічний крок задля досягнення єдності між католиками і православними. І протягом цього року ціла подія трактувалась в такому ключі. Але Московську Патріархію в Декларації, яка скріплена авторитетом Римського Понтифіка, цікавили лише ті частини, які вдавалося використати для подолання міжнародної ізоляції, в яку втрапила Російська Федерація внаслідок своїх кривавих авантюр в Сирії та Україні. А також для повторення своїх відомих звинувачень на адресу українських греко-католиків.
Відомий католицький інтелектуал і біограф святого Івана Павла ІІ Джордж Вайґель в одній з останніх колонок зазначив, що в недавній розмові з одним ватиканським викопосадовцем він помітив усвідомлення ним того, що, провадячи діалог з Патріархом Кирилом і Митрополитом Іларіоном, Ватикан має справу з аґентами російського державного істеблішменту, а не з «людьми Церкви» в тому сенсі, як це розуміють у Римі. Проте він висловив сумнів, чи ватиканські дипломати вже знають, як давати собі з тим раду.
Можливо, такі висновки серед відповідальних за екуменічний діалог у Ватикані є одним з позитивів Гаванської зустрічі. Інтенсифікація контактів між Римом і Москвою сприяє тому, що в Римі краще розумітимуть мотиви і цілі протилежної сторони.
Якщо поглянути на рік, який минув від часу зустрічі й підписання спільної Декларації, то в ньому надзвичайно важко знайти достатньо фактів, які б свідчили, що в напрямку досягнення церковної єдності відбувся якийсь прорив. Ми не побачили різкого збільшення екуменічних заходів за участю католиків і російських православних, порівнюючи з минулими роками. Все обмежується кількома епізодичними зустрічами одних і тих самих людей, у яких просто така «робота». Ніякого старту чи пожвавлення діалогу на нових рівнях не відбувається. Годі знайти навіть натяки на такі ініціативи. Документ, який був підписаний між католиками і православними в К'єті, неможливо вважати продуктом зустрічі в Гавані. Оскільки його підготування тривало вже багато років, а сам документ виявився надто слабким.
На цьому тлі 12 лютого у Фрібурзькому університеті (Швейцарія) відбулась ювілейна зустріч, присвячена Гавані, за участю кардинала Курта Коха, очільника Папської ради зі сприяння єдності християн, та Митрополита Іларіона (Алфєєва), голови Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріархату. Виступаючи на цьому зібранні, Митрополит Іларіон зміг пригадати лише дуже скромний перелік практичних результатів, які мають, на його думку, сприяти досягненню єдності між Церквами. Заради якої, власне, Рим і провадить цей діалог. Вочевидь, саме тому відзначення цього ювілею пройшло не на найвищому рівні, а обмежилось скромною зустріччю на території однієї з європейських єпископських конференцій. Урочистості, які відбулись 10 лютого в Російському центрі культури і науки в Римі (sic!), також не сподобилися великої уваги від Римського Апостольського Престолу. На зустрічі не було жодного ватиканського «важковаговика», у ній взяли участь лише двоє священиків. Не побачили ми особливої уваги до ювілею й від ватиканських медій. Повідомлення з'явились лише у локальних швейцарських ЗМІ.
Причина усіх тих сиґналів є, як на мене, дуже проста. Протягом року ми всі спостерігали лише за політичною інструменталізацією Гаванської Декларації Московською Патріархією. Натомість реальних кроків для просування діалогу єдності фактично не було. Цей аспект діалогу цікавив росіян лише настільки, наскільки завдяки йому можна досягати власних політичних цілей. Гадаю, що в Римі дуже добре ознайомлені з особливостями російської воєнної операції в Сирії, а надто під час жорстокого взяття міста Аллепо. Так само, як і розуміють, що відбувається в Україні та чому міжнародні санкції за невиконання Мінських умов (про які згадує у своєму фрібурзькому виступі Митрополит Іларіон) накладені не на Україну, а саме на Росію, яка й далі постачає зброю та бойовиків на український Донбас.
У Фрібурзі Митрополит Іларіон був дещо стриманіший, ніж завжди. Навіть коли говорив про українських греко-католиків. Мабуть, таки почав розуміти, що старі методи лобової атаки не діють. Протягом року Папа Франциск не лише підтвердив засудження Львівського псевдособору 1946 року, а й чітко ствердив, що екуменічний діалог не провадитиметься ціною східної Католицької Церкви. А державний секретар Ватикану, кардинал П'єтро Паролін, під час візиту в Україну наголосив, що ситуація в нашій країні має бути вреґульована згідно з міжнародним правом.
Навряд чи голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріархату не знає, в якому міжнародному правовому статусі перебуває сьогодні анексований Росією український півострів Крим. Навряд чи він не читав попередніх підсумків розслідування щодо збитого російським «Буком» рейсу MH17. Відомі йому, мабуть, і висновки Міжнародного кримінального суду в Гаазі щодо окупації росіянами Криму і початку збройного конфлікту на сході України. Навряд чи Митрополит Іларіон не знав, що в Гавані не було засуджено жодної «унії», а лише покритиковано «уніятизм» як метод єдності. І навряд чи він не розуміє, в чому полягає різниця між цими двома термінами і чому в Декларацію потрапив саме «уніятизм», а не «унія» чи «плоди унії». Проте він вкотре заявив, що обговорення теми «уніятизму» «должно быть продолжено и доведено до своего логического завершения». Зрозуміло, що російська делеґація буде знову й знову добиватись (часом навіть шантажем) розгляду цього питання в рамках офіційного католицько-православного діалогу.
Тут, щоправда, є один нюанс: Митрополит Іларіон, коли каже про «уніятизм», має на думці лише ті східно-католицькі Церкви, які існують у Східній Європі, зокрема Українську. На Близькому Сході східні католики йому очей не муляють, і з ними у Московської Патріархії відносини добрі. Бо там це вигідно. Така ситуація лише вкотре підтверджує, що для РПЦ (як і загалом на сучасному етапі католицько-православних стосунків) термін «уніятизм» покинув богословську площину (в якому українські греко-католики готові дискутувати про нього), а перемістився в поле самої тільки політики.
Зрештою, нещодавно один ватиканський високопсадовець, відповідаючи на запитання щодо значення терміну «уніятизм» в Гаванській декларації, зазначив, що в тому розділі навіть немає слова «Україна». А саме́ це слово вживається в загальному значенні без ніяких «прив'язок» до конкретних прикладів, і греко-католики мають рацію, говорячи про «уніятизм» в контексті псевдособору 1946 року. Навряд чи Митрополит Іларіон цього не розуміє. Зрештою, у Фрібурзі кардинал Курт Кох сказав, що Гаванська декларація — це не богословський документ, це приклад «пасторального екуменізму» чи «екуменізму любові», а не «істини». Кардинал Кох також висловив думку, що для залагодження непорозумінь між Російською Православною Церквою та УГКЦ варто створити спеціальну комісію ad hoc, метою якої була б праця над зціленням ран минулого. УГКЦ зі свого боку вже не одне десятиліття закликає РПЦ до такого діалогу примирення.
Звісно, розмитість деяких формулювань Гаванської декларації дає можливість Московській Патріархії викручувати її зміст під необхідні їй меседжі. В епоху постправди, коли правда як така не має значення, це вже не дивує. Але Гаванська декларація наразі виглядає як максимум, чого можуть досягти сторони у своїх взаєминах. У Ватикані, за свідченням Джорджа Вайґеля, з'явилося розуміння, що екуменізм для Московської Патріархії — це «товар на експорт». Звідси й той інформаційний штиль, який супроводжує річницю зустрічі в Гавані з католицького боку. Хоча ресурси Московського Патріархату знову заговорили про епохальну подію. Можливо, саме Гаванська декларація стане оздоровчим моментом екуменічних стосунків, що їх певні недобросовісні партнери звикли ще з часів СРСР використовувати задля досягнення політичних цілей державного керівництва…
Анатолій Бабинський, Збруч
фінансово.
Щиро дякуємо!
