Аналітика

Екуменізм крові

22 Лютого 2017, 10:10 13063

Після більш ніж 100 років прагнення до єдності ми стали ближче одне до одного. Однак за цей період з’явилися й нові поділи. Водночас ми сьогодні краще розуміємо, що єдність Церкви більше в руках Бога, ніж у наших.

Тиждень молитов за єдність християн (18-25 січня) завжди багатий на екуменічні зустрічі, молитви, богослужіння. Чи ці екуменічні жести не стали щорічним ритуалом, рутиною без особливого сенсу? Який сьогодні стан екуменізму? В якому пункті ми знаходимося, чого очікуємо? Чи надія на єдність Церкви це утопія, чи реальний шанс? Не йдеться, боронь Боже, про те, щоб загасити екуменічний ентузіазм; ідеться про реалізм, про те, щоб відрізняти правду від її видимості.

 

Ми стали ближчими одні до одних

Екуменічний рух зародився на початку ХХ століття у протестантському середовищі. Імпульс до єдності дала місіонерська діяльність. Євангелісти різних конфесій відчували, що поділ серед християн знижує довіру до їхнього свідчення. Моментом початку екуменічного руху вважається Всесвітня місіонерська конференція в Единбурзі в 1910 році. З боку православ’я перша екуменічна ластівка з’явилася в 1902 році. Патріарх Константинопольський Йоаким III написав тоді енцикліку, закликаючи християн до єдності. До сьогодні саме з Константинополя виходять найпотужніші православні екуменічні ініціативи. Католицька Церква включилася в екуменічний рух набагато пізніше, під час ІІ Ватиканського Собору. У визначення Церкви на Соборі було вписано єдність. Оскільки це «знак і знаряддя внутрішнього єднання з Богом і єдності всього людства», то поділ християн це сором, те, що суперечить самій сутності Церкви. Собор розбудив екуменічні надії, ентузіазм в пошуках єдності. Коли Папа Павло VI і Патріарх Афінагор обмінялися братніми обіймами, коли знімали взаємні анафеми від 1054 року, здавалося, що спільнота Євхаристії між католиками і православними це тільки питання часу. Діалог із церковними спільнотами, що виникли після реформації, також зрушив з місця і обіцяв бути перспективним. У богословських двосторонніх дискусіях було розроблено багато добрих документів. Але бажаного об’єднання не відбулося. Створюється враження, що ми зупинилися. З’явилося розчарування, сумніви. Що ж трапилося? Чому екуменічне відкриття не увінчалося успіхом?

Пошук відповіді на це питання — наш обов’язок, також з огляду на святу справу єдності. У будь‑якому випадку, не варто заперечувати тривалих добрих плодів, які породив екуменічний рух. Без сумніву, одним із них є відновлення через Церкви почуття християнського братства. Відновилася в нас, християнах, свідомість, що Христос заснував одну Церкву. Попри історичні та релігійні поділи, на найглибшому рівні існує тільки одна Церква Христова, яка походить від Бога. Ми — учні Христові, хоча, як і раніше, розходимося в питаннях доктрини і таїнств. Серед католиків, православних і протестантів, вільних від фундаменталізму, безсумнівно сильнішим, ніж 100 років тому, є відчуття того, що взаємна повага, відкритість до інших християнських традицій та пошуки єдності є волею самого Христа.

 

Новий поділ: сучасність

На жаль, в останні півстоліття з’явився новий поділ. Він проходить не по лінії конфесійних меж. Він ділить самих католиків чи протестантів однієї і тієї ж деномінації. Звідки це взялося? Світ сильно змінився і в зв’язку з цим сталося багато змін у наших Церквах та спільнотах. Щораз більше агресивний секуляризм нищить сильні, чисельні Церкви і, що ще гірше, він змінив менталітет християн та їхні духовні авторитети. Це стосується всіх конфесій без винятку. Подивімося на руйнування релігійного життя у «традиційних» католицьких суспільствах, таких як Франція чи Бельгія. Те ж саме відбулося і в протестантських країнах, таких як Швеція та Норвегія. Православна Церква в Росії організаційно піднялася після падіння комунізму за допомогою держави, але продовжує перебувати в духовному занепаді (до церкви приходить близько 4% віруючих).

Нову розділову лінію визначає ставлення Церкви до сучасної ліберально‑лівацької культури, яка пропагує те, що Бенедикт XVI назвав «диктатурою релятивізму». У сильному спрощенні — з’явилися дві позиції. Чимала частина християн відкрилася на сучасність так некритично й наївно, що ідентичність їхньої віри була підірвана. Були прийняті згодом розлучення, контрацепція, аборт, активний гомосексуалізм. На додаток відбувається негативна демократизація Церкви. Про істини віри та норми моральності вирішує більшість на тому чи іншому церковному форумі. В діяльності Церков, що досягають поступу, дедалі важливішим стає конкретне зобов’язання працювати над поліпшенням світу, боротьба за справедливість, мир, екологію тощо. Ці практичні заходи непомітно стають ядром віри Церкви. Бог стає тлом, «історичною декорацією» для місії «визволення» людства і будування «кращого світу».

Другий підхід до сучасності — це позиція, яку найкраще визначає слово «вірність». Кому? Богу, який є Джерелом істини, й Церкві. Безліч християн різних конфесій відповідають на сучасний секуляризм однозначною позицією, тобто не маніпулюють істиною, охороняють доктринальні межі, не знижують планку моральних вимог, послідовно закликають світ до віри в Бога і до навернення. Між цими двома «таборами», що їх часто називають «ліберальним» і «консервативним», існує напруженість, триває суперечка. І, будьмо чесними, важко сподіватися на якесь порозуміння між ними. Бо на кону «бути чи не бути» самої Церкви. Не обманюймося: сучасне язичництво, яке просувають політичні еліти, засоби масової інформації, законодавства та бізнес, прагне усунути християнство зі світової арени.

Соціологічні дані показують, що консервативний підхід забезпечує виживання Церкви. Флірт зі світською культурою та ліберальною теологією рано чи пізно призводить до катастрофи. Джордж Вайгель говорить про «залізне правило», яке визначає відносини християнство‑сучасність. Цей принцип каже, що «виживуть» ті християнські громади, які міцно тримаються своїх доктринальних і моральних меж. Натомість ті громади, які дозволяють, щоб їхні доктринальні й моральні межі стали настільки нещільними, аж врешті‑решт ніхто вже не знає, хто до них належить, а хто ні, — в’януть і вмирають.

 

Загроза і можливості

Як це стосується екуменізму? Візьмемо як приклад англіканство. Незабаром після II Ватиканського Собору здавалося, що єдність з англіканцями може бути першим конкретним успіхом екуменічного руху. Католицько‑англіканський діалог приніс так багато плодів, що в той час Церква Англії стала зовсім іншою Церквою. Ухвалення розлучень, абортів, активного гомосексуалізму, священство жінок; священиками і навіть єпископами ставали також гомосексуалісти. В самій англіканській спільноті це призвело до розколу. Частина Церков, особливо в африканських країнах, повстала проти такої далекосяжної лібералізації, чи навіть десакралізації Церкви. Папа Бенедикт XVI із цієї причини заснував Персональний Ординаріат для англіканців, які, зберігаючи свої літургійні, духовні й пастирські традиції, хочуть увійти до Католицької Церкви. Це був насправді рятівний човен для тих, хто вважав, що їхня материнська спільнота віри відійшла від євангельського вчення. Багато расових екуменістів визнали жест Папи антиекуменіччним. Вони вважають, що потрібно продовжувати шукати єдності на рівні цілих Церков, не зважаючи на перешкоди. Питання, в чому має полягати екуменізм із тими християнськими громадами, які втратили євангельську сіль, особливо в етичних питаннях, які — як здається — самі вже не дуже розуміють у що вони вірять, а у що ні? Чи можна побудувати єдність Церкви, беручи в дужки ставлення до етичних питань, навколо яких відбувається сьогодні потужна боротьба за людину (аборти, гомосексуалізм, евтаназія)?

В екуменізмі загалом можна помітити вид втоми богословськими темами. Міжконфесійні діалоги, безумовно, допомогли показати спільні елементи віри, але й виявили відмінності. Можливо, ми занадто наївно вважали, що богословський діалог рано чи пізно приведе до єдності християн у вірі. Ця втома богослов’ям сприяє сьогодні швидше діяльному екуменізму, тобто співпраці християн різних конфесій у соціальній та благодійній царині. Звісно, така взаємодія бажана. Однак те, що доктринальний екуменізм виявився складнішим, ніж ми думали, не означає, що його можна визнати неістотним. «Нехай богослови сперечаються, а ми любімо одне одного і не переймаймося відмінностями»,— чути такі голоси. Однак Церква не є «неурядовою організацією», — повторює Папа Франциск. Що ж, Церква існує для того, щоби вести людей у вірі до Бога, до спасіння. Й тому зрадою справжнього екуменізму було би замінити пошуки єдності у вірі турботою про єдність у діяльності. І додаймо, що йдеться про галузі «безпечні», тобто політично коректні, які не порушують миру у відносинах з неоязичниками. Один із пунктів енцикліки «Ut Unum Sint» називається так: «Принципове значення доктрини». Йоан Павло II підкреслив у ньому, що «справжній екуменізм є благодаттю істини». Ліберальні течії всіх конфесій намагаються ввести в моду такий підхід до екуменізму, за якого істина береться в дужки, бо ж існує багато способів, багато правд. Така екуменічна парадигма, сформульована в дусі релятивізму, — це шлях, який веде в нікуди. Де зникає logos (правда віри), там також розпадається etos. Етика, відірвана від істини, стає ідеологією, яка легко піддається тиску політики.

З іншого боку, агресивний глобальний секуляризм може виявитися екуменічною можливістю. У тому сенсі, що він є спільною євангельською проблемою для християн усіх конфесій. Ми пам’ятаємо, що початком екуменізму був місіонерський рух. Сьогодні багато католиків, протестантів і православних знаходять нове відчуття єдності у спільному протистоянні сучасному безбожництву, в новому місіонерському завзятті. Звісно, якщо умовою такої співпраці буде критичний, тверезий підхід до сучасності, оцінка світу в світлі Божого слова, а не критерії оцінки Церкви в світлі світу. Багато християн об’єднані сьогодні, наприклад, у рухах на захист життя (pro life), у діяльності на захист сім’ї, в опозиції до спроб видалити релігію з чергових сфер суспільного життя і обмеження її тільки до приватної сфери, в євангелізаційній діяльності, спрямованій до невіруючих (див., наприклад, на успіх Альфа‑курсів). Тому нинішнє заперечення Бога може сприяти тому, що християни різних традицій наблизяться одні до одних, стаючи міцнішими, ближчими, разом навколо Того, Хто є Найважливішим, спільно шукаючи способів справжнього свідчення про першість Бога в секуляризованих суспільствах.

 

Екуменізм мучеників

Підсумовуючи: неоязичництво може бути смертельно небезпечним для екуменізму, якщо питання істини замінити єдністю навколо соціальної праці, якщо політкоректність стане для Церкви «вчителем» діалогу. Неоязичництво може бути шансом для екуменізму, якщо християни разом йому протистануть. Сміливо, мудро, з любов’ю, але з амбіціями навернення, здобування людей для Христа.

Формою екуменізму, яка найшвидше зростає сьогодні, здається, є екуменізм мучеників. Цю думку повторює Папа Франциск: «Сьогодні більше, ніж будь‑коли, нас об’єднує екуменізм крові», — писав він 2015 року до коптського патріарха Тавадроса II. Християни на сьогодні стали найбільш переслідуваною релігійною групою. Щороку гинуть близько 100 тисяч наших братів і сестер по вірі. Переслідувачів не цікавить їхня конфесійна приналежність, тільки приналежність до Христа. За що вони віддали життя? За мир в усьому світі, за благодійну діяльність, за боротьбу з глобальним потеплінням? Ні! Вони віддали своє життя заради Христа, заради Бога, якому служать, знаком якого вони є і якого світ не хоче прийняти. Їхня кров є зобов’язанням і попередженням. Нагадуванням про есхатологію, про вічність. Про те, що фундаментом єдності є Ісус Христос і тільки Він може нас остаточно об'єднати. Ідучи до Нього, прямуємо до єдності.

Переклад CREDO за матеріалами: о.Томаш Яклевич, Gość Niedzielny  

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Збір на існування CREDO
Зібрано Залишилося зібрати
8092грн
71003грн
Потрібно зібрати
79095грн
Залишилося
10днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

екуменізм

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: