Єпископ-номінант Едвард Кава про парафії як «спільноти спільнот», своє покликання та призначення — у розмові з Костянтином Чавагою.
— Звістка про номінацію на єпископа-помічника Львівської архидієцезії застала мене в санктуарії Матері Божої Фатімської у Крисовичах. Це місце дуже символічне, до того ж це сталося 13 травня, в соту річницю Фатімських об’явлень. І ще й відбулося недалеко від мого рідного дому. Тобто збіглося дуже багато символів, які безпосередньо вказують на ясний знак Божого Провидіння та пов’язані з моїм новим служінням.
— Коли Ви відчули покликання до духовного служіння?
— Покликання до духовного стану я відчув ще в шкільному віці. До Ордену Братів Менших Конвентуальних я вступив, коли мені було 17 років. Одразу після закінчення середньої школи. Не знаю, наскільки тоді я був свідомий того покликання; але відчував у серці прагнення, що маю йти спробувати це життя, пізнати його. Подальші етапи формації поглиблювали розпізнання мого покликання, зростання у вірі.
— Чим пояснити, що у Вашій рідній Мостиській парафії так багато покликань до священицького і монашого стану?
— У нашій парафії протягом усіх радянських часів постійно був відкритий храм. Постійно був священик. Навіть коли він доїжджав, не був на місці, то парафія діяла. Постійно було присутнє духовне життя. Я ще був готовий до Першого Причастя десь у хаті, але на річницю мого Першого Причастя вже були безгабітові сестри-гоноратки. Їхня праця була відчутна, прийшло дуже багато молоді. Така духовна опіка впливала на розвиток дітей, молодого покоління. Ясно, що все це дар Божий. Це не так людська заслуга, як Бог вибирає собі й кличе. В Україні ще Мурафа і Шаргород є такими джерелами покликань, і сподіваюся, що вони не пересихатимуть.
— Із Вашої родини вийшло двоє францисканців: Ви і брат Станіслав.
— Так склалося, що мій брат, старший від мене на три роки, — також францисканець. Зараз ми в одному монастирі у Львові, поки я ще там. Хоча цілий період формації ми були окремо. Тільки два роки ми студіювали філософію у Кракові. Потім я навчався у Росії, а після свячень він був вісім років в Узбекистані. Отож ми були досить далеко один від одного, а тепер Бог якось так учинив, що ми потрапили до однієї парафії, до одного місця, хоча й займаємося трохи різними речами. Він більше працює в курії, у семінарії та в парафії св. Антонія у Львові, а я дотепер більше займався нашими монастирями в Україні.
— У Вашій місцевості, що поряд із кордоном з Польщею, люди здебільшого скеровують свій погляд на захід, куди їздять на заробітки, на навчання. У Вас так склалася доля, що все навпаки. Ви пішли до Росії, потім на схід України.
— Мабуть, це також була якась переміна мислення. Я вступив до Ордену Братів Менших Конвентуальних у Польщі, як і мій брат чи більшість вихідців із Мостиськ, хто туди скерував свої кроки. Але потім, під час формації, розвитку цього покликання та віри, я відчув прагнення поїхати на схід. Мій брат Станіслав поїхав на місію до Узбекистану. Я був чотири роки на навчанні в Санкт-Петербурзі. Мріяв про те, щоби працювати в Росії — згідно з Фатімськими об’явленнями, щоби йти і навертати Росію, бути там апостолом Доброї Новини. І надалі я відчуваю, що Бог кличе мене бути на сході. Навіть дивлячись на сьогоднішню ситуацію в Україні, моє серце неспокійне. Чому так багато молодих людей виїжджають з України? Дуже часто чую від них, що вони не хочуть повертатися, бо не бачать тут майбутнього. Сподіваюся, що спільними зусиллями, душпастирською працею багатьох можна буде переконати, що тут є майбутнє і що на цій землі можна справді дуже багато пізнати добродійство Боже і розвиток. Маю надію, що це вдасться.
— Ви також причетні до військового капеланства, Вам довелося їздити на східні терени України, де триває війна.
— Взагалі я поза різними мілітарними справами; але коли почалася війна, то Бог допоміг мені розпізнати у серці потребу їхати туди, де потрібний мир. Це також вплинуло на зміну мого мислення щодо світських людей і всіх військовослужбовців, що нині перебувають у зоні небезпеки, яку ми звемо АТО, хоча це не до кінця відображає те, що там відбувається. Бо це справжня війна. Досі відчуваю покликання, що цей східний регіон України потребує євангелізації. Навіть якщо зараз припиниться війна, то Церква повинна докласти максимальних зусиль, аби схід України був орошений Божою благодаттю через проповідування Слова Божого.
— Яким Ви бачите своє завдання як єпископа-помічника тут, у рідній Львівській архидієцезії?
— Напевно, мені передусім буде потрібно навчитися багатьох речей, багато що розпізнати й відкрити для себе. З розмов із архиєпископом Мечиславом Мокшицьким я виніс, що потреб дуже багато. Вже під час першого розподілу обов’язків на найближчий час ми жартома зауважили, що знову замало єпископів, бо дуже багато подій відбувається одночасно в різних місцях нашої розлогої архидієцезії, де потрібна присутність єпископа. Саме в цьому вбачаю своє завдання і свою місію: бути знаряддям, допомогою для архиєпископа, бути пастирем для Божого люду, бути там, де це найбільш потрібно. Найбільше думаю про найменші парафії, де є храми, але зменшилося число вірних. Потрібно заопікуватися тими священиками, підтримати їх, відвідати.
— Маєте певний досвід, оскільки Вам довелося служити в малих парафіях у східній та центральній частинах України. Також із Вашою участю в Західній Україні францисканці відродили з руїни санктуарій у Більшівцях, куди здійснюються численні паломництва й де нині діє Центр миру і Поєднання.
— Мій досвід показує, що на будь-якому місці може бути церковне життя, якщо справді докласти зусиль і дати трохи серця. В усіх місцевостях, де ми служимо як священики Римо-Католицької Церкви, якраз потрібне нове серце, нове биття. Приклад руїни храму і монастиря в Більшівцях свідчить, що все можна поступово, поетапно відбудувати. Тому я сподіваюся, що так само в інших місцях може прийти весна відродження.
— Ви багато працювали з молоддю, з молитовними групами. Яку надію покладаєте на молоде покоління і родини?
— Маю надію, що буду продовжувати цю діяльність як єпископ. Сподіваюся, що групи, з якими я співпрацював, стануть для мене опорою і допомогою. Цей досвід хочу перенести на ті місця, які буду відвідувати, аби показати, що всі різні харизми, які є в Церкві, є її даром. Варто їх вкорінювати у наших парафіях. Бачу наші парафії як спільноти спільнот. Якщо там будуть маленькі спільноти, то парафія буде жити.
— Таким прикладом є теперішня Ваша львівська парафія св. Антонія.
— Так, хоч це не моя заслуга, а багатьох братів-францисканців, які там служили до мого приходу. Наша парафія має дуже багато шанувальників, які приходять спонтанно, проте понад 700 вірних належать до різних парафіяльних спільнот. І помітно, що ті, хто в цих спільнотах, справді духовно розвиваються.
За матеріалами: Львівська архидієцезія РКЦ в Україні
фінансово.
Щиро дякуємо!
