Свідчення

«Вони тут-таки покинули телефони і пішли за Ним»

23 Травня 2017, 18:38 2043

Пропонуємо читачам короткі свідчення двох семінаристів із Катовіц. Так, звісно, у нас є свої семінарії та свої семінаристи, — ось тільки вони ще переважно мало медійні, неохоче розповідають про себе і нечасто проявляють активність в інтернеті. Однак, на думку редакції CREDO, у покликанні молодих чоловіків до служіння Богу є чимало спільного по різні боки кордону. Хтось мав працю, а хтось і бізнес, і стосунки з дівчатами були… І все це не заважає піти вчитися на священика, якщо є таке прагнення в серці. Хлопці з катовіцької семінарії розповідають усе, як воно було.

Диякон Рафал Ґжибек
з парафії св. Анни у Забжі.

— Я працював, мав власне помешкання, певну незалежність, стабільну працю. І що, мав усе це покинути? Ніколи й не думав, що піду до семінарії. Ніколи не був міністрантом, не належав до жодної церковної групи. Нарікав на Церкву, бо тоді не розумів її. У вільний час ходив на лекції, де відомі атеїсти висловлювалися щодо існування Бога. Авторитетом для мене в той час був Річард Докінз. Його книжку «Вигаданий Бог» я попросив собі на різдвяний подарунок…

До семінарії прийшов, коли мав уже 27 років. Закінчив вивчати біологію та геологію, три роки працював, трохи у школі вчителем, трохи в банку, де став менеджером. Також мав дівчину. Ми планували заручитися після навчання, потім шлюб, і… купити пса (сміється).

Я почав цікавитися Богом на шляху типово інтелектуальному, ставлячись до Нього як до об’єкту досліджень. Не знав, що з Ним можна входити у якісь стосунки, що Він є кимсь близьким. Цього я навчився вже в семінарії — в той момент розпізнання покликання набрало для мене набагато глибшого сенсу. Десь у собі я відчував, що, може, повинен би стати священиком, — але боявся. По‑перше, тому, що мав колегу, який пішов до семінарії. Він завжди хотів бути священиком, побожний, міністрант, — але за півроку покинув. Сьогодні вже має жінку, дитину… Я думав, що якщо вже він відмовився, то де ж там я дам раду?! По‑друге, я був переконаний, що коли приходиш до семінарії, то треба вже бути впевненим у тому, що хочеш стати священиком. Ну а крім того, я працював, мав певну життєву незалежність… і що, покидати все? Три роки я воював із цими думками.

Переламною виявилася розмова з моєю тіткою. Вона сказала: «Йди на рік, як тобі сподобається — залишишся, а як ні, то спокійно знайдеш собі іншу роботу». На що я такий: вау! Так можна? Мене осяяло. Пам’ятаю, то була субота, близько 20.00. Тоді я і вирішив. У понеділок пішов на роботу, сказав усім, що їду на зустріч до Кнурова. Насправді ж у краватці з логотипом мого банку заявився у семінарію.

Стоїть серпень. Я обходжу той будинок хіба зо три рази. Піднімаюся сходами, двері відчиняються, сидить якийсь пан. Запитую, де секретаріат чи деканат, а він до мене: «Ви у справі книгарні?» — «Ні, я хотів би… записатися». — «Але реколекції вже закінчилися». — «Не знаю, чи ми говоримо про те ж саме, але я би хотів записатися до семінарії…»

Зрештою прийшов отець-економ, я з ним добалакався. Наступного дня до мене потелефонував отець-префект. Ми поговорили, й тоді я довідався багато цікавого: що маю вивчати теологію і що існує щось таке, як дієцезія (сміється). Я ж сам із Забжа (Глівіцька дієцезія. — Прим. ред.). Префект запитав мене, чи я розумію, що як стану священиком, то буду висвячений для Катовіцької архидієцезії. Я тоді не зізнався, що взагалі не знаю, що таке дієцезії, — погодився. Те, що я тоді вирішив розпочати семінарійну формацію, з перспективи часу вважаю найкращим рішенням свого життя.

 

Клірик Якуб Джевєцкі
з парафії св. Брата Альберта в Ястшембє-Здрою

Я сказав: «Господи Боже, давай спершу визначимося з серйозним фактом: я забуду про Тебе, Ти забудеш про мене».

— Я ходив до школи сестер-салезіанок і завжди був близько Церкви. До семінарії пішов одразу ж, як отримав атестат. У Бренній (там хлопці мають підготовчий рік перед формацією в Катовіцах. — Прим. ред.) я мусив залишити свій телефон, і це стало перевіркою моїх стосунків. Віртуальні не мали права на існування, залишилися тільки справжні. Після Бренної я пішов до Катовіц, ну й зіткнувся з реальністю, яку спершу творив собі подумки. Я мав уявлення про Церкву ідеальну, про ідеальну спільноту, в якій усі один одного люблять, ніхто ні про кого слова поганого не скаже. Там мило, приємно, а Господь Ісус у семінарії — на відстані простягненої руки. Я нічого не мушу робити, а Він до мене промовлятиме. Я собі сказав: «О ні, я в цьому сидіти не буду, піду в монахи. Там напевно буде спільнота, братство, любов і Господь Ісус». Пішов до деканату з питанням, чи можу розпочати постулат. Було півроку після початку формації у салезіанців. І тоді почалося…

Я почав працювати, заробляв грошенята, почувся великим і вирішив, що я вже не хочу ні в монастир, ні до семінарії. Багато з себе корчив. Грав когось, ким не був. Сказав: «Господи Боже, давай зафіксуємо серйозний факт: я забуваю про Тебе, Ти забуваєш про мене». Ну і пробував трохи жити без Нього. Але — як каже св. Павло — де здолав гріх, там щедріше вилилася благодать. Тоді я найбільше за життя дізнавав любові Господа Бога. Мав дівчину, і то вона, навіть не усвідомлюючи цього, врятувала мене. Я працював на покрівлях, змінював освітлення, й ніколи не забуду сповіді, після якої отець сказав мені: «Старий, у тебе стільки талантів, подумай добряче, як ти збираєшся їх використовувати на цьому даху?» Ці слова сидять у мені й досі.

Я вирішив іти в орден — але що ж із дівчиною і працею? Я казав: «Господи Боже, я сам цього закінчити не зумію. Візьми потурбуйся про це». І Він про все потурбувався. Я пішов до постулату. То був дуже добрий час, однак я зрештою вирішив, що повертаюся до дієцезіальної семінарії. Стараюся жити харизмою Дона Боско саме тут, у катовіцькій семінарії.

На фото: клірик Куба (ліворуч) і диякон Рафал.

Переклад CREDO за матеріалами: wiara.pl  

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Польща
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: