Часи сталінського терору є однією з найтемніших сторінок в історії України. Історики і досі не можуть підрахувати, скільки українців загинуло від куль катів НКВС, голоду і каторжної праці у таборах ГУЛАГу – відомо лише, що лік йде на мільйони. Але радянська влада катувала не тільки тіло, але і душу. В СРСР християни немов повернулися у часи язичницького Риму, тільки тепер ареною була вся країна.
Свою історію випробувань має і парафія храму Святого Йоана Хрестителя у Білій Церкві: у червні 1937-го групу найбільш активних парафіян заарештували, засудивши до розстрілу і заслання. В ці дні білоцерківські католики згадують про своїх братів і про їхню велику жертву, принесену за віру.
Дорогою страждань
Випробування римо-католицької громади Білої Церкви почалися у 1920-х, щойно у новоствореному СРСР розгорнулася антирелігійна кампанія. У своїх знущаннях комуністи були винахідливі і послідовні. На парафіян тиснули на роботі, на їхніх дітей – у школі, на храми накладали здирницькі виплати і невмотивовані штрафи, а гурти безбожників цькували християн на вулицях. Під приводом збору коштів для голодуючих проводились реквізиції церковного майна, а зачинені храми руйнували або розграбовували і перетворювали на склади, спортзали та інші заклади.
У 1925-му радянська влада забрала будинок настоятеля святині, розквартирувавши там вояків 100-ї дивізії Червоної Армії. Пізніше, у 1939-му, ця дивізія братиме участь у розчленуванні Польщі на пару з частинами Вермахту. Будинок настоятеля розберуть у 1970-х, збудувавши на його місці музей. У 1928-му комуністи закрили римо-католицьку церкву у с. Безпечна, потім – у м. Сквира, а у січні 1930-го, прикриваючись «проханнями трудящих», забрали і білоцерківський храм. З куполів зняли хрести, майно пограбували і влаштували у церкві «музей атеїзму». Довгі місяці парафіяни намагалися відстояти свої права у законному порядку, апелюючи до конституції СРСР, але чиновники відповідали глузливими відписками.
Здавалося, радянська бюрократична машина розчавила парафію раз і назавжди, але білоцерківські католики вперто продовжували своє релігійне життя. Вони збиралися у приватних оселях, облаштовували таємні місця для молитви у себе вдома, їздили на Месу в інші міста, де святині ще функціонували – до Фастова, Києва, навіть до Вінниці та Житомира. Не забували і про священиків – для них, засланих на Далекий Схід, регулярно збирали кошти, писали листи. У підпільних умовах відбувалася катехизація дітей, збиралися спільноти Живого Розарію, відзначались свята. Саме тоді парафіяни почали молитися за повернення храму і моляться дотепер, оскільки він і досі – вже 87 років! – не належить римо-католицькій громаді.
Страшне літо 1937-го
А тимчасом сталінізм набирав силу і шестерні репресивної машини крутилися все швидше і швидше. Загнати християн у підпілля комуністам виявилося замало – і замість чиновників та агітаторів справу доручили катам НКВС. Хмари, які збиралися над білоцерківськими католиками двадцять років, розродилися громом у червні 1937-го. Групу найбільш активних парафіян – 13 жінок і 9 чоловіків – арештували: 17 з них були засуджені до смертної кари, а чотирьом присудили по 10 років таборів. Радянські закони не передбачали покарання ані за віру, ані за молитву, але каральні органи мали на такий випадок готові штамповані звинувачення: шпигунство на користь іноземних держав, контрреволюційна діяльність і т.д.
Дослідниками встановлено, що реальним приводом для арешту була саме участь у парафіяльному житті. В руках радянських слідчих список учасників церковного хору перетворювався на список членів підпільної підривної групи, спільнота Живого Розарію – на законспіровану націоналістичну організацію і т.д. Карателі не соромилися виносити абсурдні звинувачення, «призначивши» керівником антирадянської організації 60-річну Марію Савицьку, а 72-річного Гната Середницького – керівником диверсійної групи, і засудивши їх до смертної кари.
Але арештувати і вбити людей було недостаньо – сталінська система вимагала від своїх жертв ще й зізнань, які вибивали тортурами: людей били, сліпили лампами, морили голодом, не давали спати. Кати не зважали ані на стать, ані на вік: Марії Савицькій під час допиту навіть перебили ногу. А головним чином, людей залякували розправою над родичами та близькими. «Якщо не підпишеш, то заарештуємо сестер і батька, а підпишеш, то постраждаєш сама», — залякували слідчі Ядвігу Бєсядовську. Аби врятувати рідних, вона дала свідчення проти себе, після чого відправилася на заслання у Воркуту. Звідти вона повернулася без пальців на лівій руці і з туберкульозом у легенях, але все ж таки жива — нікому із засуджених до розстрілу вирок не пом’якшили. Не повезло й Яніні Брончик-Полінкевич, яка відбула 10 років таборів, а у 1949-му її знов арештували і заслали у Красноярський край.
Перемога віри
Судилище над білоцерківськими католиками було настільки облудне, що їх усіх реабілітували ще у радянські часи, у 1957-му. Однак, до реабілітації християнської віри було ще далеко. У 1950-х храм Св. Йоана Хрестителя використовувався, як лекційний зал, а у 1960-х в ньому влаштували склад. Сьогодні святиня є однією з головних архітектурних перлин Білої Церкви, але в ті роки вона стояла на межі руйнування – аби будівля на обвалилася, у 1964-му довелося проводити термінові ремонтні роботи. Наприкінці 1980-х у церкві встановили орган, перетворивши її на будинок камерної та органної музики, якою вона і є дотепер.
Однак, в роки незалежності парафія Св. Йоана Хрестителя відродилася і вірні добились права проводити служби у церкві. На жаль, храм досі не повернений громаді – так само, як і церква Св. Миколая у Києві або храм Св. Марії Магдалини у Львові. Проте білоцерківські католики не полишають надії: навесні цього року на подвір’ї храму був встановлений місійний хрест, а тепер парафіяни готуються повернути хрести і на куполи. Без перешкод не обходиться, але 200-літня історія храму Св. Йоана Хрестителя свідчить, що віра твердіша від випробувань. «Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона» (до Євреїв, 10:35).
фінансово.
Щиро дякуємо!
