Тримати двері відчиненими — головне завдання Церкви.
Нещодавно я відвідав невелике містечко з дерев’яними будиночками в Алясці. Я проходив повз крихітну дерев’яну церкву.
Мене захоплюють сакральні споруди з дерева: невеличкі каплиці чи собори. Навіть звичайні гаї або галявина набувають для мене особливого значення,тому я не зміг стриматися та з повагою зазирнув до цієї святині.
Церква була дуже старою, як виявилося, вона з’явилася раніше за місто. У святині молилися християни різних конфесій; її ніколи ґрунтовно не відновлювали, однак вона виглядала чистою та охайною. На кожному клячнику лежав молитовник, а вбрання акуратно висіло на міцних дерев’яних кілках.
Оглядаючи церкву, я помітив простий дерев’яний вівтар із вирізьбленими на ньому мотивами місцевих пейзажів — ялинками та березами, круками та ведмедями, люпином і чорницею. Мені сподобалася скромність інтер’єру: стільці біля вівтаря були неоднаковими,а дошки підлоги — нерівними. Швидше за все, це були дошки з місцевих кедрів, які росли на схилах довколишніх гір, укритих льодовиками. Мені навіть сподобалися дві самотні лавки для гри на піаніно, розташовані біля стіни;вони наче нагадували малюків, покинутих матір’ю, адже самого піаніно не було.
Потім я пройшов коридором із рипучою підлогою до кімнати, яка відразу ж здалася мені знайомою: столики і тягучий аромат захололої кави тазачерствілих пончиків, а також шипляче тепло випарів. З усмішкою на обличчі я зауважив, що це був церковний підвал, хоча й розташовувався він не нижче рівня церкви. Мабуть, це пояснювалося вічною мерзлотою, яка панувала в цьому регіоні. Я відразу ж почувся наче вдома, адже немало часу провів у церковних підвалах, і голосно засміявся. На мій подив, з‑під одного зі столиків раптово піднявся молодий чоловік, який там спав увесь цей час.
На вигляд йому було трохи більше двадцяти, він здавався дуже ввічливим, хоча й дещо втомленим і роздратованим. Ми потиснули один одному руки, і я доброзичливо привітався, а він зауважив, що не розуміє моєї мови. При цьому він сказав щось люб’язне своєю, а потім схилився, щоби зібрати свої речі, і я усвідомив, що він тут живе — у церковному підвалі. Зненацька я відчув себе надокучливим і невихованим, тому попрощався й вийшов. Дорогою на вулицю я завернув не в ті двері й опинився на кухні, де літній чоловік із неймовірно великими вусами випікав хліб. Він також люб’язно привітався й пояснив, що хліб, суп на плиті й два пироги в холодильнику призначені для вбогих, у яких немає грошей на їжу. А щодо молодика, який збирав свої речі…Літній чоловік пояснив, що він мандрує й тут зупинився на перепочинок. «Ми не ставимо зайвих запитань, адже відчуваємо, що справжня церква — це притулок для відпочинку й відновлення сил. Цей хлопчина йде своїм шляхом, як колись ішов Ісус, і хто ми такі, щоб збивати його з цього шляху? Церква має бути санктуарієм, інакше вона просто перетвориться на велику корпорацію, яких і так немало у світі. Ми робимо все, що в наших силах. Ви здивуєтеся, як багато людей приносять нам їжу, залишаючи її тут на столику. Двері завжди відчинені. Це головне в Церкві. Адже двері завжди мають бути відчиненими, чи не так? Якщо зачинити їх, Церква перетвориться на комерційне підприємство, яке охороняє своє майно. А ми маємо ділитися, правда ж? Люди тисячоліттями робили це, а ми просто продовжуємо, ось і все! Маю повертатися до свого хліба. Якщо хочете перекусити, повертайтеся за годину. Сьогодні в меню рибний суп. Один чолов’яга приніс нам рибу, яку сам учора упіймав. Суп вийде на славу, хоч кухар і трохи нездара. Обов’язково повертайтеся та скуштуйте!»
Переклад: www.poliglot.com.pl для CREDO: Браян Дойл, U.S.Catholic
фінансово.
Щиро дякуємо!
