Спогади священиків про отця Генріха Мосінга

Про о.Мосінга, «ксьондза доктора», сайт CREDO писав за різних нагод: 105 річниці з дня народження, спогаду його лікарської позиції. Цьогоріч слова вдячності й пам’яті збирали про нього з нагоди спомину дня смерті (27 листопада) від священиків Львівської архидієцезії РКЦ.

Свідчення — це багатство нашої пам’яті, корені нашої віри. Добре, що сьогодні є кому розповісти про цю видатну постать і є кому про неї розказати.

Варто пригадати значимі слова о. Мосінга:

«Сучасний вчений знає багато, але він мало розуміє. Цікаво, що сьогодні, з такою високо розвиненою технікою, мислення стає все менш важливим».
«Без слів можна стати святим, але без учнів ні».
«Вміємо просити, але не вміємо подякувати».

Спогад о. Казимира Галімурки

«Я його знав набагато раніше, заки дізнався, що то священик. Він приїздив до моєї мами, яка була хвора на рак. Він був знайомий з настоятелем нашої парафії в Самборі, св.п. кс. Казимиром Моньчинським, котрий попросив його приїхати до моєї хворої мами. Вона знала, хто він, і користала не тільки з його послуги лікаря, але й послуги сакраментальної. Про це я дізнався пізніше. Я хотів вступати до семінарії, але потрібно було відслужити в армії, бо інакше до Ризької семінарії не приймали. Що думаєш робити після служби в армії? – запитав мене. Я відповів, що хотів би до семінарії. «Це найбільше, чим ти зможеш тепер мамі допомогти», — сказав він. Це така крапка над «і» в моєму покликанні. Так я тоді твердо упевнився, що туди моя дорога. Хоча мама відійшла до вічності, на другий місяць я поїхав до Латвії й там залишився вчитися в семінарії. 

Я мав дуже мало контактів з о. Мосінгом. Ще коли не знав, що він священик, їздив до нього у Львів по ліки для мами. Пам’ятаю, що всі ліки, які він давав, пробував на долоню, промовляючи: «О, то є то». Вже коли я був молодим священиком, повернувся з Латвії і був у Києві (це був 1988 рік), о. Мосінг по дорозі на Схід України, кудись на Донбас чи до Запоріжжя, чекаючи від потяга до потяга, затримувався в парафії, де настоятелем був о. Крапан, а я був вікарієм. «Які в тебе проблеми?» — запитував мене. «Та каву п’ю, — відповідаю. — Настоятель не п’є кави, каже, що то шкідливо». Коли ми сіли обідати, то о. Мосінг попросив дати йому кави і почав смакувати. Після того я вже не мав жодних проблем із тим, чи можу пити каву. Для мене, тоді ще молодого священика, це був приклад, як можна дуже просто вирішити проблему, яка, здавалося, була не до розв’язання. Ця свята людина дала тоді приклад і мені, й моєму настоятелю, як можна знайти вихід із ситуації».

Спогад о. Петра Малого

«Важко кількома словами окреслити таку велику постать, як о. Генріх Мосінг. Можу лише сказати, що він у своєму житті ніколи не шукав легких шляхів. Завжди вибирав важкі дороги і прагнув ці завдання виконати. Це може засвідчити передусім те, що був вченим, доктором мікробіології. Боровся з тифом, який долав, наражаючи на небезпеку своє життя. Розповідав, що випробував на собі, як діє тиф, щоби краще зрозуміти хворобу. Так заразився тифом, що ледь не помер. Але Господь продовжив йому життя, і після зустрічей з кардиналом Вишинським і вже св. Йоаном Павлом ІІ у Польщі 1961 року він вирішив, що надалі буде не тільки рятувати тіло людини, а й душі людей. Маючи змогу їздити по всьому Радянському Союзу, він допомагав не тільки як медик, але і як лікар духовний. Сповідав.

Ще можу сказати, що був дуже поблажливим до всіх своїх вихованців. Якщо комусь щось не вдавалося зробити чи сталася якась прикрість, то завжди міг утішити словами: «Не переживай, синку. Ще не одну дурницю вчиниш у своєму житті».

Часто його згадую, і важко мені коротко його окреслити життя. Був дуже милосердний. Пам’ятав про кожного хворого. Мені не раз довелося його супроводжувати в місійних поїздках, коли він сповідав у Городку на Поділлі, у Городцівці, в Криму чи на Кавказі, пам’ятаючи про кожного хворого, віз йому якісь ліки. Пригадую, що лікував також епілепсію, хоч не кожному лікарю вдається вилікувати від цієї недуги, бо вона дуже складна. А йому в окремих випадках вдавалося. Тому йому дуже дякували, коли лікував дітей від епілепсії. А щодо духовних справ, то навіть у хлопців із важким характером міг побачити добре зерно і допомагав, щоби воно проросло».

Спогад о. Яцека Валігури

Отець Яцек Валігура пригадав, як разом із семінаристами почав відвідувати о. Мосінга. «Там зустрів о. Броніслава, котрий мав звичку цілувати священиків в руку, — розповів о. Валігура. — Коли одного дня вибрався до о. Мосінга, то не знав, що це буде остання з ним зустріч. По дорозі вирішив, що випереджу о. Броніслава й першим його поцілую в руку. Однак наші думки так збіглися, що ні його, ані він мене не поцілував в руку, бо ми зіткнулися головами і почали сміятися. Коли увійшли до кімнати о. Мосінга, то о. Броніслав голосно промовив: 

— Духовний отець із семінарії прийшов. 

А о. Мосінг голосно у відповідь: 

— Скажи: слава Ісусу Христу!

— Вже сказав, — відповів той. 

— У руку поцілуй.

Отець Броніслав засміявся:

— Вже поцілував.

Якихсь розмов не було, бо о. Мосінг був хворий. Ми разом промовляли Літанію до Христа, Священика і Жертви. Отець Мосінг відповідав найтвердіше з-поміж нас. Потім у семінарії в Брюховичах були реколекції для священиків Львівської архидієцезії. Якраз тоді о. Мосінг помер.

Спогад о. Андрія Ремінця

«Перші мої спогади про о. Павла Мосінга — коли ще як хлопці перед семінарією, міністранти, ми приїздили до Львова відвідувати кс. Мосінга, кс. Броніслава і там залишалися ще на кілька тижнів жити. Сьогодні я розумію глибокість цієї людини. Перед тим вийшов новий Катехизм Католицької Церкви, і ми його вивчали. Він хворів, лежав у ліжку, але щодня присвячував нам якусь годину. Ми цей Катехизм читали. Багато чого я тоді не розумів, бо було написано по-польськи, але більш запам’яталося те, що він майже над кожним реченням старався затриматись, подавав нам певні думки, ідеї з цього Катехизму.

Також пам’ятаю, як він був хворий і мав іменини. До нього приходили різні люди, вітали його. І щоразу побажання були стандартні: «Бажаємо Вам щастя, здоров’я і многая літа!» Кожного разу він нервувався, в доброму значенні слова, і кожного разу цим людям, які складали побажання, немовби говорив: ви ж бачите, що я хворий, що моя доля вже лежати, і це є призначення — зносити страждання. Побажали би мені добре ці страждання пережити, щоб я зміг їх добре знести, щоби міг бути доброю жертвою для Господа. 

Уперше я зустрів його у Браїлові в дев’яностих роках. Моя мама водила до нього, бо я мав якісь хвороби. Ми приходили на так званий сеанс, і він кожного разу щось надзвичайне не призначав. Кілька таблеток дав. Дивувався я, що за священик. А пізніше їздив до Львова, де вже ближче познайомився. Приїздив зі своїми колегами з Браїлова, це був Богдан Волянський, Віталій Слободян, тепер уже священик. Із самою формацією, яку проходили старші, я майже не зустрівся. Для нас формацією було вже те, що ми жили в нього. Першим зранку була молитва, Свята Меса, знову подячна молитва. Протягом дня ми читали різну літературу».

Генрік Мосінг (повне ім`я Генрік Ернест Йоан Рікард Мосінг пол. Henryk Ernest Ioann Ricard Mosing, також Генріх Станіславович Мосінг, отець Павло. Народився 27 січня 1910 у Львові.

Відійшов до Отця небесного по нагороду 27 листопада 1999 у Львові. Епідеміолог, доктор медицини (1937), доктор медичних наук (1956), професор, священик (1960-ті).

Підготували: Костянтин Чавага та о. Олександр Кусий