Про складні питання історії українсько-польських відносин та сучасні виклики.
Свяий Августин сказав такі слова: «За кожною вимогою справедливості стоїть диявол». Мені ці слова пригадались в останні дні, коли в медіа жваво обговорювалися поправки до закону про Інститут національної пам’яті, прийняті обома палатами польського парламенту і які вчора, 6 лютого, підписав Президент Польщі Анджей Дуда та передав на розгляд Конституційного суду. Не збираюсь нікого засуджувати чи виправдовувати — ні засудження, ні виправдовування, ні, тим більше, намагання цілком і повністю звалити вину тільки і виключно на одну сторону не сприятимуть, на мою думку, ні подоланню розбіжностей в поглядах на важкі питання історії українсько-польських відносин, ні взаємному пробаченню обох народів. Взаємному пробаченню, для досягнення якого, як показують останні події, і спільної заяви президентів Кучми і Квасьнєвського та відкриття ними пам’ятника на Волині ще у 2003 році, і ухвалення парламентами України і Польщі спільного документу про вшанування загиблих, виявилось замало. Замало виявилось і спільного «Листа греко-католицьких єпископів України і римо-католицьких єпископів Польщі з нагоди акту взаємного прощення і примирення», і спільної декларації Церков Польщі і України з нагоди 70-річчя Волинської трагедії, і позаминулорічного звернення до польського суспільства українських церковних ієрархів, політичних діячів і науковців, яке знайшло позитивний відгук і серед польських єпископів, і в усьому суспільстві. Замало, на жаль, виявилось і того, що зроблено в рамках конференцій «Україна-Польща: важкі питання» та діяльності українсько-польського форуму істориків. І я особисто переконаний, що конфлікти ніколи не будуть вирішені доти, доки діалог проходитиме на рівні дитячого садка: доки його учасники з’ясовуватимуть, хто, як сказав у інтерв’ю польській агенції КАІ святої пам’яті кардинал Любомир Гузар, «більше згрішив», або хто перший почав, замість, як до цього закликають ієрархи Церков у згаданій спільній декларації, «об’єктивного дослідження» причин — як глибинних, так і безпосередніх — що привели до трагедій минулого.
Звичайно, в одній статті неможливо встановити «всебічну картину причин і наслідків», та й не берусь я за це завдання, принаймні — поки що. Занадто воно велике і об’ємне для однієї людини. Але деякі власні думки спробую висловити.
Початок минулого століття був часом активізації національних рухів, як розділених між двома імперіями українців, так і розділених між трьома імперіями поляків. Падіння цих імперій внаслідок Першої світової війни відкривало дорогу до здійснення справедливого прагнення і поляків, і українців відродити свою державність. Кожна держава, як відомо, повинна мати свою територію. Території, на яких українці і поляки хотіли відродити свої держави, пересіклись. Польські національно-визвольні сили ставили перед собою мету відродити Річ Посполиту, якщо не в кордонах, які вона займала перед її розділами наприкінці ХVІІІ ст., то, принаймні, на землях, які включали Галичину. Справедливість цієї вимоги аргументувалась тим, що це колишні польські землі, що на них живуть поляки, що ключову роль в економічному і культурному житті цих земель, а особливо міста Львова, відігравало саме польське населення, а у Львові воно, до того ж складало переважну більшість. І все це правда. Але правда і те, що колись це були землі Київського і Галицько-Волинського князівств, які увійшли до складу спочатку Великого князівства Литовсько-Руського, а з об’єднанням останнього з Польщею — до Речі Посполитої. Правда також і те, що більшість населення Галичини, Волині, Холмщини складали українці. Правда також і те, що Львів, в якому переважало польське населення, який був і в складі Австро-Угорської імперії, залишався визначним центром польської культури, був заснований руським королем Данилом Галицьким (за іншими даними — його сином, Левом Даниловичем, але в цьому випадку це не має значення), а приблизно з 1272 р. місто стало столицею Королівства Русі. До того часу столицею був Холм — нинішнє польське місто Хелм. І цим українські національно-патріотичні сили обґрунтовували справедливість своїх намірів відродити українську державу на цих землях. Поступатись своїми «правдами» ні одна, ні інша сторона не мала наміру. І це робило польсько-український конфлікт неминучим. І він вибухнув у листопаді 1918 року, відразу після проголошення створення ЗУНР і проголошення незалежності Польщі.
Внаслідок національно-визвольних боїв 1918-1920 рр. поляки змогли відстояти своє право мати власну державу. Український народ знову виявився розірваним, тепер вже між чотирма державами. Об’єктивності ради потрібно зазначити, що опинитись під владою Польщі або Чехословаччини для українців все-таки було кращим варіантом, ніж під совєтами. Адже вони не зазнали страхіття Голодомору. Тим не менш, позиція українських національно-патріотичних сил, принаймні їх радикального, революційного крила, майже в точності повторювала позицію польських національно-патріотичних сил після поділів Польщі кінця ХVІІІ ст. Варшавський архієпископ 1862-1883 років св. Зиґмунт Щенсний Фелінський (канонізований 11 жовтня 2009 р. Папою Бенедиктом ХVІ) писав: «Патріотизм був палкий і всеохоплюючий, але базувався він виключно на ненависті до загарбників і на готовності знову розпочати збройну боротьбу з ними, про працю ж над національним відродженням нікому ще не марилось» (Zygmunt Szczęsny Feliński. Pamiętniki. Instytut Wydawniczy Pax, Warszawa, 1986. c. 97). Слова святого архиєпископа підтверджені подіями історії: і національно-визвольними повстаннями, що стали героїчною сторінкою польської історії, і боротьбою за право мати власну державу, яка проводилась іншими методами. В тому числі і з застосуванням такої самої тактики, яку застосовували українські націоналісти у міжвоєнний період (що їм часто закидають) — тактики індивідуального терору. Згадаймо, що другий, невдалий замах на царя Александра ІІ 25 травня 1867 р. в Парижі намагався здійснити польський революціонер-емігрант Антон Березовський. Бомбу ж, яка вбила імператора 1 березня 1881 р., кинув виходець з польського шляхетського роду Ігнатій Гриневецький. А серед заарештованих і засуджених у 1887 р. за підготовку замаху на Александра ІІІ, в якій брав участь старший брат Леніна Олександр Ульянов, були і брати Броніслав і Юзеф Пілсудські.
Далі, коли на початку Другої світової війни Польща була розірвана двома тоталітарними монстрами, польський антинацистський рух опору розпочав боротьбу за відновлення своєї держави в довоєнних кордонах. Мета справедлива. Українські націоналісти намагались використати ситуацію, що склалась, для боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Спроба проголосити створення незалежної Української держави 30 червня 1941 р. закінчилась невдало. Але від подальшої боротьби за свою справедливу мету — незалежність України — вони не відмовились. Але землі, на яких і поляки, і українці хотіли відновити свою справедливість, знову співпали. Поступатись своєю справедливістю і одна, й інша сторона вважали неможливим: ні поляки, ні українці не збирались відмовлятись ні від Волині, ні від Галичини (для української сторони це, крім всього іншого, означало втратити базу розгортання боротьби). Це знову робило конфлікт неминучим. І про це знали як в Москві, так і в Берліні. Знали і враховували. Неможливість (чи небажання — у цьому випадку неважливо) поступитись своєю справедливістю, своєю «правдою» вилилась у страшну трагедію, жертвами якої стали тисячі безвинних людей. І поляків, і українців.
Так, минуле назад уже не повернути і трагедій минулого не виправити. Але можна і потрібно зробити висновки з цих трагічних подій. І замість продовження «війни правд» зайнятись пошуком тих глибинних причин, які до цих трагедій призвели, опираючи цей пошук на історичних фактах, а не на історичних міфах.
Але одного тільки знання фактів для взаємного пробачення замало. Знання фактів може допомогти його досягнути, але не може дати. Адже здатність пробачати тим, хто завдав кривди – це дар, який може дати тільки Той, хто, страждаючи, щоб відкупити людство і визволити його з полону гріха, сам простив тих, які завдали Йому мученицької смерті. Простив усіх — без огляду на важкість провини і на національність.
Тому, як би не було важливо знати факти — важливіше просити про дар прощення словами, які ми повторюємо щодня, а нерідко й кілька разів на день: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».
Адже Господь Ісус для того і прийшов на землю, щоб, отримавши своїм славним Воскресінням перемогу над гріхом і смертю, примирити усіх, кого розділяють будь-які бар’єри. В тому числі і старі «історичні» образи, і різний погляд на події минулого.
Отже, яким шляхом йти далі? Продовжувати за будь-яку ціну відстоювати свою «правду», чи просити про дар взаємного пробачення? Цей вибір стоїть і перед поляками, і перед українцями.
Залишаються актуальними (і мабуть, ще довго залишаться) слова кардинала Любомира Гузара, сказані п’ять років тому у вищезгаданому інтерв’ю: «Українці і поляки повинні задуматись: Що далі? Чи маємо надалі воювати? В історії ми вже наробили достатньо дурниць. Чи маємо так жити і надалі?»
Так, повинні задуматись. Досвід прямування шляхом відстоювання «правди» за будь-яку ціну вже є: ні полякам, ні українцям він, крім страждань, нічого не приніс. Вигравали від цього завжди ті, хто не хотів бачити незалежними ні Польщу, ні Україну. Ті, хто цього не хочуть, є і зараз. Чи варто ставати на ті ж самі «історичні» граблі?
Але є й інший досвід. «Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті всі будуть готові поставити вище те, що єднає, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, оперте на взаємоповазі, на братерській спільності й співпраці, на автентичній солідарності», — ці слова сказав св. Йоан Павло ІІ у 2001 р. у Львові. Коли українцям і полякам вдавалось «поставити вище те, що єднає» — завжди вигравали і ті, й інші. Який досвід краще наслідувати і збагачувати? Від відповіді на це питання багато залежить.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
