Мусимо вирішити, чи хочемо ми почати з прощення або ж з визначення того, хто більше згрішив. В такому випадку знайдемо багато злих речей з обох сторін. Єдиним виходом однак є воля простити не лише з однієї сторони, – вважає кардинал Любомир Гузар.
На думку Верховного Архиєпископа-емерита Києво-Галицького УГКЦ, це добре, що дійшло до суперечок навколо відзначення 70-ої річниці Волинської Трагедії. «Для мене це – Боже благословення, що дійшло до розпалення емоцій. Теперішня ситуація спонукає нас до того, що ми мусимо щось зробити. Українці і поляки повинні задуматись: Що далі? Чи маємо надалі воювати? В історії ми вже наробили достатньо дурниць. Чи маємо так жити і надалі? Я вважаю, що в цьому немає сенсу», – говорив кардинал Гузар в інтерв’ю польській агенції КАІ.
КАІ: Понад 20 років тому воскресла Українська Греко-Католицька Церква. В її відродження великий внесок зробили Ви. Як Ваше Блаженство може підсумувати цей період?
Kардинал Любомир Гузар:Мусимо пам’ятати, що наша Церква, попри переслідування, продовжувала існувати. Формально її ліквідувала радянська влада, але вона жила і розвивалася в підпіллі та діаспорі. Ми мали єпископів, священиків та вірних, котрі визнавали свою католицьку віру, часами навіть коштом втрати здоров’я і життя. Тепер ми переживаємо час повернення до нормального життя. Ми відбудували церковні стуктури, маємо духовні семінарії, рухи і товариства, свої медія. Це динамічний процес нормалізації, який вимагає часу і терпеливості, особливо тому, що в часи переслідувань життя нашої Церкви обмежувалося таємними зустрічами і богослужіннями невеликих груп вірних зі священиками. Зараз ще не можемо сказати, що нам вдалося реалізувати все так, як би нам того хотілося. Тішимося, що можемо вільно розвиватись і ніхто не перешкоджає нам. Для нас це Боже благословення. Тепер усе залежить від нас, наскільки швидко зможемо дати собі раду з процесом нормалізації. Стараємося бути правдивою Церквою, духовно присутньою у суспільстві.
KAI: У Києві над берегом Дніпра повстає вражаючий Собор Воскресіння Господнього. Це не лише храм, але й майбутній центр життя УГКЦ не лише для України, але й для усієї діаспори. Чому будуєте його власне в Києві, а не у Львові і давній Галичині, де народилася і розвивалася Ваша Церква?
– Мусимо дивитися у майбутнє. Греко-Католицькою Церквою нас назвали австріяки в часи панування Габсбургів, але ми були присутні по усій Україні. Діяльність нашої Церкви має вже 1025-літню історію від часу Хрещення Київської Русі. У 1596 році частина Церкви приєдналась до Берестейської Унії. Ми завжди підтримували контакти з Патріархом Константинополя і з Апостольською Столицею в Римі. З одного боку, для нас це було благословенням, а з другого – дійшло до поділу в Православній Церкві. Від того часу обидві наші Церкви незалежно розвивалися на території усієї України. Після поділу Польщі землі на схід від Збруча потрапили в руки Російської Імперії, яка намагалася ліквідувати нашу Церкву. Це спричинило до того, що наш тогочасний митрополит переніс свій осідок до Львова на території Імперії Габсбургів, де ми могли вільно розвиватись. Перенесення в 2005 році осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва і прийняття столиці Верховним Архиєпископом Києво-Галицьким було поверненням до стану перед поділом. В цьому можна вбачати певну іронію історії, що завдяки Сталіну, греко-католики повернулись на територію усієї України. Ми не створюємо якийсь новий стан, а радше повертаємося, щоб служити людям, що живуть в центральній і східній Україні.
KAI: Чи повернення не зустрічається з труднощами?
– Це важке завдання. Ми не навертаємо православних, а шукаємо своїх вірних. Один з наших священиків все частіше виходить на базар одного з містечок і запитує, хто є греко-католиком. Завжди знайдеться дві-три особи з нашої Церкви. І він вже створив невелику спільноту. Чому я про це розповідаю? Бо це один із способів пошуку наших вірних. Серед них є люди, котрі добре знають своє походження, інші з певних причин відійшли від Церкви. Треба їм нагадувати про їх коріння. Маємо також і православних, котрі хочуть приєднатися до нашої спільноти. Не можемо сказати їм, що вони не можуть цього зробити, але запрошуємо їх, якщо вони цього прагнуть. Ми нікого насильно не переконуємо вступати до Греко-Католицької Церкви. На території Київської Архиєпархії маємо вже 100 парафій. Деякі з них налічують по 50 осіб, але вони вже є і це нас тішить.
KAI: Тобто УГКЦ повертається на свої давні землі…
– Так. Але є ще інший аспект нашого повернення до Києва. Понад 100 років тому багато наших вірних почали емігрувати до країн західної Європи, обидвох Америк, Австралії. З часом там створили церковні структури. Коли 50 років тому кардинал Йосиф Сліпий прибув до Риму, то розпочав візитувати наші спільноти, розпорошені по всьому світу. Це був початок пробудження усвідомлення того, що ми є єдиною Церквою. Тепер, керуючись ідеєю єдності, ми побудували Собор Воскресіння Господнього, який став видимим центром нашої Церкви. Його будують греко-католики з усього світу. Кожен, хто приїде до Києва чи то з Аргентини, Канади, чи Франції, зможе сказати, що це – його храм. Кожен з них є його фундатором. Катедральний собор є символом нашої внутрішньої єдності. Її наголошує також той факт, що тут проживає Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, Глава УГКЦ.
KAI: Цього року минає вісім років з часу видання спільного «Листа греко-католицьких єпископів Україні і римо-католицьких єпископів Польщі з нагоди акту взаємного прощення і примирення». Як Ваше Блаженство після цього часу оцінює наші відносини? Чи наші народи стали ближчими один до одного?
– УГКЦ і Римо-Католицька Церква є єдиною Католицькою Церквою. В листі йшлося про примирення наших народів, для яких Католицька Церква є одним із фундаментів їх існування. Примирення між вірними наших Церков, наших народів є життям в мирі і приязні. Це означає, що ми прагнемо жити як брати і добрі сусіди. Можна сказати, що процес примирення започаткували 22 травня 1945 року в Колегіумі Св. Йосафата в римі примас Польщі кардинал Август Хлонд та український єпископ Іван Бучко. Пізніше у 1987 році у Римі відбулася зустріч кардинала Юзефа Ґлемпа і кардинала Мирослава Івана Любачівського та встановлення контактів. Тоді, з огляду на політичну ситуацію, ми ще не могли нічого зробити. Пізніше ми ініціювали програму в т.ч. спільних паломництв до відпустових місць в українській Зарваниці, на Ясній Горі в Ченстохові, а також зустрічі молоді на Лєдніци. У 2005 році ми підписали і оприлюднили в Варшаві та у Львові «Лист греко-католицьких єпископів Україні і римо-католицьких єпископів Польщі з нагоди акту взаємного прощення і примирення». Ми задекларували, що хочемо жити в мирі, оскільки впродовж років наші відносини були дуже важкими, і ми вчинили багато тяжких гріхів. Ми використали відому формулу: «Ми прощаємо і просимо прощення». Слід наголосити, що ми не отримали від українського і польського народу мандат, щоб зробити це, щоб діяти від імені наших народів, але ми вчинили це як єпископи і наші Церкви. Ми задекларували, що хочемо жити в мирі і разом дивитись у майбутнє. Свідки цієї події у Варшаві і у Львові спонтанно відповіли на наші слова: «Амінь».
KAI: Що нам вже вдалося зробити, і що ще стоїть перед нами?
– Впродовж років багато в цьому напрямку робить Фундація Духовної Культури Пограниччя о. Стефана Батруха з Любліна, яка серед іншого вже 9 років організовує Європейські Дні Добросусідства. З іншого боку, ще багато маємо зробити. Наприклад, нам ще не вдалося організувати сталі і регулярні контакти нашого духовенства, спільні реколекції і т.п. Настав час динамізувати наші відносини. Мусимо братися за все більше спільних ініціатив.
KAI: Наближається 70-та річниця Волинської Трагедії, яка видається дуже вдалим моментом, щоб показати, що нас об’єднує, а що ще розділяє, над чим мусимо працювати. Тим більше, що цьогорічні роковини волинської трагедії вже розпалили великі емоції по обидві сторони.
– Для мене це – Боже благословення, що дійшло до розпалювання емоцій. Теперішня ситуація спонукає нас до того, що ми мусимо щось зробити. Українці і поляки повинні задуматись: Що далі? Чи маємо надалі воювати? В історії ми вже наробили достатньо дурниць. Чи маємо так жити і надалі? Я вважаю, що в цьому немає сенсу. Маємо далі діяти в дусі спільного комітету «Примирення між народами», який на початку квітня видав заяву під назвою «Наше минуле і сучасність мають служити майбутньому». Група мирян закликає в ній молитися за всіх жертв і «зробити все для того, щоб такого більше не повторилося». Зі свого боку питаємось, чи українці прагнуть порозуміння і примирення з поляками. Працюємо над тим, щоб так сталося. Надіюсь, що в Польщі також знайдутся люди, котрі прагнуть цього ж. Тим більше, що поляки мають дуже добрий досвід з німцями, і вони є для нас взірцем. Трагедії, які відбулися в нашій спільній історії, не можемо затерти. Над ними мають працювати і тлумачити історики. Однак їх праця має провадити нас до прийняття християнської позиції і прощення. Ми не можемо погодитися на суто політичне співіснування. Мусимо набратись відваги і взаємно простити. До цього нас закликає Бог!
KAI: Ще раз повертаючись до Волинської трагедії. Поляки мають на совісті багато гріхів у історії, але в цьому випадку провина лежить на стороні українців. Власне поляків вбивали, і вони чекають на слова: «Прошу вибачення»…
– За нами стоїть довга історія. Мусимо вирішити, чи хочемо розпочинати від прощення, чи вирішення, хто більше згрішив. Тоді знайдемо багато злих речей по обидві сторони. Однак єдиним виходом є добра воля простити не лише з однієї сторони. Якщо так зробимо, тоді зможемо спокійно роздумувати над тим, що злого відбулося в нашій історії. В інакшому випадку, до нічого не дійдемо.
KAI: Погоджуємось, однак як мала б виглядати християнська відповідь на вбивство близько 60 тисяч поляків у 1943 році? Про якесь врівноваження провини не можемо говорити…
– Вбивство 60 тисяч невинних людей є страшним злом, але друга сторона також буде говорити про свої терпіння і жертви. Чи дійде тоді до порозуміння? Кожна зі сторін має рацію. Важко буде погодитись на прощення, що виходить лише з одного боку. Тоді кожна зі сторін буде говорити: «Ти – грішник, а я – жертва, тільки я терпіла…» Однак обидві сторони вчиняли ганебні вчинки. Мусимо запитати себе, чи хочемо увесь час відзначати кривди і образи, чи насправді хочемо порозуміння і прощення? Якщо почнемо з історії, то немає змісту починати процес примирення, поки не знайдено порозуміння.
KAI: У польсько-українське примирення великий внесок робив блаженний Йоан-Павло ІІ. Заповіт, який він нам залишив, мабуть, може нам допомогти…
– У 2000 році Йоан Павло ІІ попросив вибачення в усього людства за гріхи, вчинені людьми Церкви. Він не робив великий історичний аналіз провин і помилок, але вказав на гріх і попросив про прощення. І в цьому дусі, в присутності Папи в 2001 році у Львові я сказав слова, які варто зацитувати зараз: «Може видатись дивним, незрозумілим і невластивим, що власне в цей момент, коли Українська Греко-Католицька Церква зазнає такої великої слави, ми також визнаємо, що в минулій історії нашої Церкви були також темні та духовно трагічні миті. Так сталося, що деякі сини і дочки Української Греко-Католицької Церкви чинили зло – на жаль, свідоме і добровільне – своїм ближнім з власного народу та інших народів. У Твоїй присутності, Святіший Отче, і від імені Української Греко-Католицької Церкви, хочу за всіх них попросити прощення в Бога, Творця і Отця нас усіх, а також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в якийсь спосіб скривдили. Щоб на нас не тяжіло страшне минуле і не отруювало наше життя, охоче пробачаємо тим, хто в якийсь спосіб скривдив нас. Ми переконані, що в дусі взаємного прощення можемо спокійно приступити до спільної з Тобою відправи Євхаристії, з усвідомленнями, що таким чином зі щирою і міцною надією вступаємо в нове і краще тисячоліття». Даймо собі відповідь на питання. чи хочемо надалі боротись між собою, чи шукати порозуміння, в тому числі встановлення фактів з нашої драматичної історії, і примирення між поляками і українцями, в дусі: «Не питаймо, що Господь зробив для мене, а радше що я зробив для Ісуса Христа». Станьмо в дусі правди і запитаймо: «Чи є ми насправді учнями Христа?»
фінансово.
Щиро дякуємо!
