CREDO пропонує розмову на цю актуальну і вельми цікаву тему.
На запитання відповідає о. Сергій Хитрий, віце-ректор Інституту Богословських Наук (м. Городок, Кам’янець-Подільська дієцезія).
— Навіщо ставити їжу на могили?
— Найкраще про це запитати у тих, хто таке робить (усміхається). Бо насправді цього робити абсолютно не потрібно; ба навіть можна прирівняти це до гріха. Або до гріха забобону, або до гріха марнотратства.
— Звідки пішла ця традиція?
— Я не впевнений, але, скоріш за все, вона переходила з покоління в покоління саме з якихось язичницьких вірувань. Люди, певно, вважають, що душі померлих теж потребують якихось цукерок, паски чи яєць, і приносять їх на могили задля того, щоби душі почастувалися. Але здоровим ґлуздом ми добре розуміємо, що їжа потрібна для тіла, але аж ніяк не для душі. Оскільки тіло вмирає і розкладається в землі, то ставити їжу на могили — це повне безглуздя. На мій погляд, це навіть, у певному сенсі, неповага до померлих. Якщо їжа залишається на гробах, то приходять якісь тварини, їдять її, певно, ще й випорожнюються на могили, вибачте на слові…
Зазвичай ці традиції виникають саме з незнання або нерозуміння того, чого насправді потребують наші померлі. Люди мають бажання якимось чином вшанувати померлих, але не знають, як.
Отець Сергій Хитрий. Інститут Богословських Наук
— Віруючі яких конфесій практикують таку традицію?
— Справа не в конфесії, а в обізнаності, у розумінні. Бо на могили ставлять їжу як православні з католиками, так і, напевно, протестанти. А об’єднує цих людей незнання і забобонність. Якщо в людини бракує знань, особливо есхатологічних — про життя після смерті, то людина це компенсує забобонами. І хоч би якого віросповідання вона була, брак знань спонукає її до таких дій.
— У яких країнах дотримуються цієї традиції ?
— У тих, де віра перебуває на рівні забобонності. Буваючи у країнах Європи, я такого звичаю не помітив. Переважно він поширений у нас в Україні, у Російській Федерації, також у Білорусі. Там, де бракує катехизації, осередків, де людина мала би змогу набути релігійні знання, — у таких країнах найбільше квітне забобонність і ось такі хворі традиції, що їх люди практикують. У країнах Європи, можливо, є окремі випадки; але назагал такого не робиться, оскільки є катехизація в школі, добре розвинена, і люди знають, як правильно вшановувати померлих.
— Що про це думає Церква?
— Церква не раз має з цим справу, а особливо на 2 листопада, Задушний день, і після Великодня, коли настають так звані «проводи». Зрештою, це традиція Східної Церкви. Сама по собі — ніби досить непогана. Що після Воскресіння Христового люди ідуть на могили близьких, аби там теж визнати віру у Воскреслого Христа. Ось тільки визнання віри супроводжується такими хворими і зовсім не християнськими звичаями.
Церква не видає окремих документів, які навчатимуть конкретно того, що «не можна ставити їжу на могили». Церква засуджує забобони, бо вони є гріхом. Церква хоче, аби вірні були більше обізнані в тому, що по смерті також є життя, що людина вмирає, але тільки для цього світу, вмирає тіло, а душа — безсмертна і перебуває у вічності. Через свої гріхи, які людина вершила тут, на землі, душа потребує передусім духовної страви. Тобто молитви.
Церква гаряче заохочує не чинити цього забобону, бо він померлим аж ніяк не допомагає. Натомість вона заохочує до молитви, до Служби Божої, щоб жертвувати їх за померлих, тому що молитва для них є допомогою.
— Чи священики час від часу пояснюють людям, що дотримання цієї традиції є забобоном?
— Насправді то це відбувається не час від часу, а щороку саме в цей період. Священики, коли правлять Літургію десь по цвинтарях, то наголошують людям, що на могилах влаштовувати таких поминок не потрібно. Більш радикальні священики наполягають, що навіть не будуть відправляти Службу Божу, поки люди не приберуть із могил усю їжу.
Багато є таких, які кажуть: мовляв, священник так говорить, бо йому так треба говорити, а ми будемо робити так, «як люди роблять». На превеликий жаль, не всі дослухаються до того, що говорять священики. Але те, що вони на цьому наголошують і що це відбувається періодично, я можу підтвердити.
Дуже великою проблемою є те, що як у людини вже є якась традиція, навіть хвора, то їй важко цього позбутися. Тому самого наголошення, що це є помилкою, — замало. Потрібно ще багато молитви, потрібні осередки катехизації, а особливо катехизації дорослих. Аби люди знали, що потрібно робити, а чого не потрібно, і щоб вони розуміли сенс того, що роблять.
— Чи можливо якимось чином посприяти тому, щоб люди перестали дотримуватися цієї традиції?
— Звісно, можна; і я певен, що велику роль у цьому могли б відіграти практикуючі християни. Для простолюду часто аргументом є «бо люди так роблять». Якщо, наприклад, католики перестануть таке робити і будуть своїм знайомим, навіть з іншої конфесії, пояснювати, чому так не можна робити, — то, на мою думку, цей звичай швидко би зник із нашого суспільства.
фінансово.
Щиро дякуємо!
