Якщо ми будемо лише сидіти вдома і молитися по церквах — влада цього не побачить

Фото: Ігор Константинюк

У багатьох містах України протягом травня відбулися марші за сім’ю, у Києві 2 червня відбудеться всеукраїнська хода. А що далі?

Про ходу, ґендер, гачок сатани та єзуїтські школи — у розмові з отцем Станіславом Смольчевським SJ, настоятелем парафії Найсвятішого Серця Ісуса в м. Чернівцях.

— Отче, в багатьох містах України вже пройшли марші на підтримку християнських сімейних цінностей, у Києві 2 червня відбудеться Всеукраїнська хода. Але люди вже ставлять запитання: «Ми вийшли, показали, що ми є. А що далі?» На Вашу думку, що ще ми можемо зробити для захисту сім’ї і життя на рівні парафії, Церкви і як громадяни?

— Це не так, що ми просто вийшли-походили, і все. Марш має на меті показати передусім владі, що в Україні є люди, які хочуть жити згідно з християнськими цінностями і готові їх захищати, і щоби побачили, що таких людей багато. А влада має бути їхнім представником. Тобто, якщо велика кількість людей не погоджується з тими чи іншими речами, хоче такого, а не іншого підходу до певних справ, то влада має виконувати бажання більшості суспільства. Якщо ми будемо лише сидіти вдома і молитися по церквах, то влада цього не побачить. А так буде видно, що людей, для яких сім’я має цінність, багато. Всі, хто беруть участь у таких заходах, хочуть, щоби влада рахувалася з їхнім підходом до життя і до сім’ї, тобто з християнськими цінностями — як навчає Біблія, як створив Бог. І ми як народ, як громадяни цієї держави, не хочемо нічого міняти, а залишити все по-Божому.

А що далі? Якщо зараз існують, наприклад, закони, які дозволяють аборти, то далі маємо вимагати від влади, щоби поміняла їх відповідно до християнських цінностей, бо люди цього від влади чекають. Після нашої ходи наступний крок має зробити влада. А потім буде наша відповідь — чи ми погоджуємося, чи ні. Це також може бути марш «за» або «проти»: влада щось вирішила, а ми це підтримуємо, або навпаки — не підтримуємо. Влада ухвалила рішення про заборону абортів — ми це підтримуємо і виходимо, щоби показати, що влада має рацію і багато людей з її рішенням згідні. Тому виходимо на такі марші.

— Тобто розраховуємо на те, що влада відреагує?

— Інакше хода не мала би сенсу. Бо до того писали петиції і вже маємо на них відповіді, але це на папері, а тепер треба, щоби влада побачила, що насправді стільки людей за цим стоїть.

— Що ще, на Вашу думку, як християни ми можемо зробити?

— Насамперед, називати зло злом, а добро — добром. Не заплющувати очей, мовляв, я нічого не бачу, мені байдуже, що там робиться, хто що думає. Ми, як християни, повинні стати на захист християнських цінностей і маємо про це говорити відверто в нашому середовищі. Не тільки священики у церкві, а кожен християнин у своєму оточенні: в родині, на роботі, в школі, в університеті тощо. Про це треба розповідати, ділитися. Хоча би після цієї ходи — поділитися потім: я був там, що було, чому ця хода була, що захищаємо, навіщо, чи треба, чи не треба. Таким чином ми поширюємо ідею про захист сім’ї і християнських цінностей. Таке наше завдання. Так, як Ісус сказав: «Ідіть і проповідуйте Євангеліє». Кожна людина має проповідувати про своє християнство.

— Адже проповідувати маємо не тільки словами, а й ділами. Які це могли би бути діла?

— Вийти на марш — це вже діло.

— А після маршу?

— Після маршу залишається наше щоденне життя і, гадаю, якщо людина говорить про християнські цінності, то не буде за хвилину робити щось їм протилежне, а намагатиметься показати, що вона живе цими цінностями. А якщо щось таке трапиться, то виникне запитання: «Чому ти говориш одне, а робиш інше?»

— Власне, щодо цього. Рік чи два тому на парафіях збирали підписи під зверненням до влади, аби ґендерна термінологія не увійшла в наше законодавство. Тоді деякі практикуючі християни, які беруть активну участь у житті парафії, відмовлялися ставити свої підписи, мотивуючи це толерантністю. Єпископ Віталій Кривицький також згадував нещодавно у своєму зверненні-запрошенні на Всеукраїнську ходу про те, що навіть у спільноті охрещених трапляються люди, які пропагують толерантність до гріха і не вірять у мудрість Бога Творця. Чому, на Вашу думку, існує така ситуація в Церкві, коли на ділі не всі християни підтримують християнські цінності?

— Насамперед тому, що люди не до кінця розуміють, про що йдеться, що таке ґендер, наприклад. Ніхто їм раніше цього не пояснив. Перш ніж збирати підписи під якимось зверненнями, насамперед треба людям добре пояснити, про що мова. Бо багато хто думає, наприклад: «Навіщо я буду втручатися в чиєсь приватне життя». Якщо пояснити людям, що йдеться не про те, що «хай собі людина робить що захоче», а про те, щоби не було зла; якщо люди будуть знати, що вони проти чогось злого і за щось добре, то будуть підписуватися. Бо ті, хто пропагує ґендерну ідеологію, кажуть, насамперед, що треба бути толерантним до людей з обмеженими можливостями, до іноземців, до переселенців тощо, а на кінець ще своє додають. І люди таке читають або чують і думають: «Ну, то чому я маю бути проти?». Якщо пояснити, то люди будуть знати, де цей гачок усередині.

— Тобто розділити людину і гріх?

— Так. Показати, що в цій політиці є не тільки гарні слова, а й де там сатана має своє. Ми не виступаємо проти захисту інвалідів, жінок, рівних прав чоловіка і жінки, ми за. Тільки диявол у цих питаннях — щодо статі, сім’ї, права на аборт — свої справи приховав так, щоби люди не побачили. Треба пояснити це і розповісти, які наслідки. Багато людей взагалі не знають, що таке гендерна ідеологія. А це насамперед бажання змінити порядок, встановлений Богом.

— Має бути роз’яснювальна, просвітницька робота?

— Так, тому я кажу, що наше завдання як християн — просто говорити, пояснювати те, що ми сповідуємо, у своєму середовищі. І цей марш на захист сім’ї також дасть змогу про це розповісти, розпочати розмову. Якщо людина знатиме про цю подію, про її мету тощо, то, можливо, захоче дізнатися більше, стане шукати інформацію і буде краще розуміти ситуацію.

— Отче, Ви кажете, що треба до людей говорити. Але щоби говорити, треба знати про що. Як настоятель парафії, скажіть, будь ласка, що ми можемо зробити у просвітницькому плані щодо питань ґендеру, сім’ї, статі, толерантності тощо на рівні парафії? 

— Насамперед, священики мають ці питання роз’яснювати людям. Але гадаю, що від єпископів має йти якійсь імпульс. Тобто потрібні матеріали від єпископа, на що конкретно звернути увагу. Бо навіть не всі священики знають, що таке гендерна ідеологія, і не цікавляться цим. На мою думку, було би найкраще, якби всі єпископи домовилися між собою, визначили день і тему для всієї України, аби людина, хоч би в якій парафії була, про це почула. Бо люди можуть бути сьогодні на одній парафії, в іншу неділю — на другій, післязавтра — в іншому місті. А якщо всі священики по всій Україні в одну конкретну неділю будуть про це говорити, проповідувати і на всіх парафіях у цих намірах молитимуться, то хочеш-не-хочеш, а почуєш.

— Що потрібно робити, аби християни розуміли суть питання і могли пояснити іншим? Чи має бути якась загальна стратегія?

— Про всі ці речі треба говорити під час Святої Меси, на проповіді, а також на катехезах. Бо на Літургії найбільше людей, яким можемо передати якесь послання. Проповідь буде найкращим моментом, щоби людям щось передати, пояснити з любов’ю, по-Божому.

— Отче, хочу запитати Вас як єзуїта. Ґендерна ідеологія насамперед цілить у сім’ю і дітей. А основи характеру, особистості закладаються саме в дитинстві. Також, як відомо, в усьому світі і в усі часи саме єзуїтські католицькі школи вважалися і вважаються найкращими. Багато відомих українських діячів свого часу отримали освіту в єзуїтських навчальних закладах (Б. Хмельницький, П. Могила, І. Мазепа та інші). Чи не планує Товариство Ісуса відкрити на території України хоч би один навчальний заклад?

— Наразі ми не маємо сьогодні на це ресурсів, насамперед людей, зокрема священиків-єзуїтів, які могли би цим зайнятися, а також мирян, які не тільки повинні мати відповідну освіту, а й давати приклад своїм життям, передавати християнські цінності. Бо якщо єзуїтська освіта, то має бути єзуїтська. Крім того, фінансові питання, приміщення, підтримка місцевої влади мають велике значення. Потрібні передумови. На сьогодні в Україні це дуже складно. Колись, до Другої світової війни, ми мали велику гімназію у Хирові, але зараз ніхто і не думає нам ці будівлі повернути. Тому поки що в Україні у нас в пріоритеті ігнатіанські реколекції і парафіяльна праця.

Біографічна довідка: Отець Станіслав Смольчевські SJ походить із Польщі. У 15 років вступив до товариства єзуїтів, де здобув середню і вищу освіту. Висвячений на священика 1985 р. В Україні о. Станіслав служить з 1991 р., зокрема 21 рік — у м. Чернівцях, настоятель парафії Найсвятішого Серця Ісуса.