У Святому Письмі, крім Нового Завіту, маємо також Старий Завіт, який є інтегральною частиною Писання. А в тому Старому Завіті є певні накази, настанови, заповіді тощо.
Якщо, з огляду на звершення Старого Завіту в Новому, старозавітні накази вже не обов’язкові, тоді як можна вважати Бога «правдомовним», а Святе Письмо, тобто Старий і Новий Завіти, — «вічними і незмінними»? Якщо ж ті накази й надалі обов’язкові, тоді виходять досить серйозні абсурдні ситуації у сьогоднішній час. Отже, це дилема, яка ставить християнина, віруючого у глухий кут, шах і мат…
Обмежена мова про необмеженого Бога
Насамперед належить сказати, що Слово Боже — «вічне і незмінне» (пор. Пс 119, 142.144; Євр 4,12), так само, як і дари та покликання Божі (Рим 10,29). Слово Боже — це сам Христос, Той, який відвічно перебуває з Отцем. І це Слово стало Тілом (Йн 1,14). Нарешті ми, люди, змогли це Слово Боже побачити на власні очі, почути своїми вухами, доторкнутися власними руками, перебувати з цим Словом (Йн 1, 1-18). Ісус Христос — найкращий інтерпретатор Слова Божого, оскільки сам ним є. Він найкраще може пояснити те, що Отець переказував людям протягом століть і що було записане недосконалою людською мовою, вкрите таємницями і людськими помилками. Ніхто не розуміє добре і правильно ані Бога, ані Його Писання без Ісуса Христа (див. Йн 1,18 — тут мова про «бачення Бога», що у Йоана означає, серед іншого, «розуміння»).
Бог перевищує будь-яке створіння. Це означає, що ми повинні невтомно вдосконалювати свою мову, очищуючи її від усього, що в ній обмежене, уявне, недосконале, аби не плутати з нашими людськими уявленнями — Бога, «несказанного, незбагненного, невидимого, неосяжного» (як говориться на візантійській Службі Божій). Наші людські слова завжди залишаються поза таїнством Бога. Так, справді, говорячи про Бога, наша мова виражає людський спосіб розуміння; однак, треба сказати, навіть ця обмежена мова насправді досягає самого Бога, хоч і не може виразити Його так, яким Він є насправді. Теж мусимо пам’ятати, що між Творцем і творінням подібність така маленька, що відмінність між ними безконечна. Не Бог є на образ і подобу людини, але людина — на образ і подобу Бога.
Христос як ключ
Так, це правда, що, незважаючи на обмеженість людської мови, якою написане Святе Письмо і неможливість за посередництвом цієї мови повністю пізнати Бога і Його волю у значенні абсолютному, а також розрізнити виразно, де в Святому Письмі міститься елемент божественний, а де лише людський, — тим не менше, треба сказати (щоби зовсім не звести ролі Святого Письма до якоїсь історично-філософської книги), що Церква завжди віддавала пошану Святому Письму, як вшановує вона й Тіло Господнє, тобто Євхаристію! А це тому, що Слово Боже і Євхаристія — це той самий Христос, який надалі залишається таємницею, що прихована, з одного боку, під формою мови, а з другого боку — під видами хліба і вина. У Святому Письмі Церква безперервно знаходить поживу і силу, бо приймає від нього не лише людське слово, а те, чим воно є насправді — Слово Боже (1Сол 2,13).
Без Христа ніхто не може правильно розуміти Писань, це завжди будуть часткові знання та інтерпретація і з багатьма помилками. Христос — це ключ до пізнання Бога і Його волі. Слово Боже — вічне і незмінне, але наші людські мови, якими біблійні автори виразили це Слово, — змінні та недосконалі, й це завжди треба брати до уваги, коли читається Святе Письмо. Особливо гебрайська мова, якою написаний Старий Завіт, досить бідна граматично, має лише два часи: теперішній і минулий, посідає малий словниковий запас, у ній слабкі або майже відсутні абстрактні поняття, на відміну хоча б від грецької мови, якою написаний Новий Завіт. Тому багато речей, написаних у Старому Завіті, важкі й незрозумілі для сучасних людей, які тепер користуються досить розвиненими мовами, а ці мови ще й кожні 20-30 років змінюються та міняють значення багатьох слів, тому дослівне і без підготовки читання старозавітного тексту часто призводить до непорозумінь і помилкових інтерпретацій.
Книга це контексти
По-друге, дуже важливою річчю є контекст. Без цього правильно зрозуміти те, що написано у Старому Завіті (та й у Новому також), неможливо. Контекст, або, іншими словами, «життєве середовище» (Sitz im Leben) — це друге після мови, що треба брати до уваги: хто написав, кому написав, коли написав, чому написав, де написав, як написав. Крім того, треба брати до уваги історичний контекст, інакше можуть виникнути так звані історичні анахронізми. Немає в людській мові «абсолютних» слів або понять, усе залежить від контексту. Якщо говорять: «Усі повинні шанувати старших», то ці слова стосуються не всіх людей, але тих, хто молодший. Ті, що вже старі й нікого старшого від них навколо немає, не використовують цього правила щодо себе, хоча раніше воно було для них законом, а тепер цей закон утратив для них свою силу, хоч і залишився в силі для молодших. Якщо сказано «Не вкради», то це стосується всіх людей без винятку і різниці віку; однак якщо хтось, хто помирає з голоду й не має іншої змоги поїсти, поцупить у магазині трохи їжі, то це не буде гріхом, тому що закон життя стоїть вище за закон власності. Між законами є ієрархія, і вона залежить від контексту і чистої людської совісті. Тому, не враховуючи контексту в Святому Письмі, читач або не розуміє Писань, або відкидає їх як нелогічні й жорстокі, або стає радикальним фанатиком, що прагне виконати кожну букву з Біблії, таким чином більше йдучи за буквою Закону, ніж за його духом.
Література це жанри
Далі, Святе Письмо — це не лише Слово Боже, це також література, написана багатьма авторами протягом багатьох століть. А тому ця література, як і всіляка інша, має свої жанри: історія, поезія, риторика, драма, сатира, настанови, юриспруденція, пророцтва, філософія тощо. Ці літературні жанри мають різні джерела та різне походження, і цим займаються фахівці з «історії форм» (Formgeschichte), тобто вчені, які розуміються на критиці літературних жанрів, і насамперед — як ці дані, записані у Святому Письмі, виглядали перед їх записом, тобто у формі усній… Непідготовлений читач має багато шансів збочити на манівці.
Наприклад, читаючи «Сильмариліон» Толкіна, ми не шукаємо там історії чи біології (як поставав світ), але знаємо, що це художньо-повчальне фентезі, яке має на меті донести до читача якусь істину крізь призму символів, міфів і фантастичних історій. Подібно з біблійною книгою Буття: якщо читати її в науковому ключі, як теорію постання світу, то нічого, крім розчарування або зневажання, не залишиться. Натомість треба мати на увазі, що ця книга була написана не першою (хоч і стоїть на першому місці), що на її авторів мали вплив подібні розповіді з Месопотамії (звідки євреї були на вигнанні у VI ст. до Р.Х.), що це книга поетично-повчальна, а її метою було не розповісти, як виник світ, але донести читачеві, що світ створений Богом, і все живе і неживе, видиме і невидиме від Бога бере початок, тобто що Бог — це Творець. Тому, читаючи про кровопролитні війни у Старому Завіті, які вели ізраїльтяни з ворогами і яким «допомагав Бог Ягве», перед поспішним осудженням «старозавітного жорстокого Бога», спочатку треба врахувати всі (і не тільки ці) попередньо згадані критерії.
Увага на редакторів
Крім того, треба врахувати, хто і як компонував конкретну книгу, тобто «історію редакції» (Redaktionsgeschichte), як переписувались манускрипти, які при цьому були допущені помилки, які частини тексту були втрачені, а які хтось чомусь додав. Треба взяти до уваги, в якому середовищі поставала ця книга: ягвістичному, елогістичному, пророцькому чи священицькому, тобто вивчити «історію традицій» (Traditionsgeschichte), оскільки від цього залежатиме, на що саме ставиться наголос у конкретній книзі Святого Письма.
Наприклад, Книги Самуїла і Книги Царств говорять про початки Царства в Ізраїлі в Х столітті перед Р.Х. і про перших царів: Саула, Давида, Соломона, а також про їхні гріхи та відступи від Бога. В той же час, Книги Хронік розповідають про той самий період в історії Ізраїлю, але нема ніде описаних гріхів Давида чи Соломона. Чому? Тому що Книги Хронік мали іншу мету, ніж Книги Самуїла і Царів, а саме — показати перших царів Ізраїлю у світлих тонах, як символ Божого вибрання і благословення, як непорочних помазаників Божих, через яких Бог керує своїм народом. Ось саме тому одна книга Святого Письма доповнює іншу, і читати або цитувати лише одну книгу (або більше — лише один Завіт) означає не враховувати широкого контексту і цілої правди, яку Бог хотів комплексно, крізь століття, донести людям. Кульмінація Божої Правди відбулася в Добрій новині Сина Божого — Євангелії, а перед цим була підготовка. Тому старозавітні книги помаленьку і з труднощами до цієї правди приходять і приводять читача. Неможливо — і це треба постійно повторювати —повністю пізнати Боже об’явлення без Нового Завіту, без Євангелія.
*
Це так, у загальних рисах, про те, що належить сказати немовби у вступі, тому що без цього будуть незрозумілі відповіді вже на конкретні питання, які постійно з’являються у багатьох в зв’язку з читанням Старого Завіту; та й узагалі читання Святого Письма без певного «вступу в читання» буде мало зрозуміле. Ось чому в Католицькій Церкві тримаються стародавнього правила, що Святе Письмо належить читати «разом із цілою Церквою», а не самому собі «як Святий Дух підкаже», тому що Святий Дух часто не «в змозі» «перескочити» суто людське незнання. Хоча завжди є винятки, бо для Бога все можливо.
фінансово.
Щиро дякуємо!
