Сподіваюся, що візит Папи Франциска допоможе в духовному пробудженні Литви, — сказав архієпископ Збігнєв Станкевич.
Митрополит Риги в розмові з кореспондентом КАІ говорив, зокрема, про еміграцію, яка стала «національною трагедією», бо з цієї країни виїхала майже третина мешканців, про екуменічні стосунки та виклики, які стоять перед Церквою і суспільством Литви. На 24 вересня ц.р. заплановано візит Папи до Риги та відвідини національного марійного санктуарію в Аглоні.
Кшиштоф Томасік: Цього року найважливішою подією для Церкви в Литві безсумнівно буде візит Папи Франциска. Отче архієпископе, які очікування мають литовські католики й Ви особисто щодо папського паломництва?
Архієпископ Збігнєв Станкевич: Насамперед ми очікуємо зміцнення віри. По-друге, Папа звертає особливу увагу на периферії і тому приїде в Литву, яка в певному розумінні лежить на периферії католицького світу. Ми — країна, де численна католицька меншина живе в оточенні переважної більшості лютеран і православних. Тому Папа напевно заохотить нас до глибшої екуменічної співпраці, яка в нас дуже добре розвивається і яку високо оцінив кардинал П’єтро Паролін, Державний секретар Апостольського Престолу, коли відвідував Литву 2016 року.
Також ми сподіваємося, що Папа якось допоможе нам у наших зусиллях стримати еміграцію, особливо людей молодих та у повноті сил. Еміграція для нас стала національною трагедією, оскільки виїхала майже третина мешканців. Папа нагадає і про доконечність давати християнського свідчення через учинки милосердя, і в цьому контексті ми прагнемо оживити діяльність Карітасу. Нам вдалося за останні роки відкрити 15 парафіяльних осередків. Окрім того, Папа заохотить нас до більш динамічної євангелізації суспільства.
Одним із найважливіших завдань нашої Церкви залишається пробудження т.зв. «сплячого велетня», яким є миряни. Криза Європи та західної цивілізації, побудованої на християнських підставах, має свої джерела також і в позиції Церкви, яка діяла надміру клерикально і була надміру ієрархізована. Вже не може бути так, що за євангелізацію відповідають тільки єпископи, священики та богопосвячені, а миряни їх слухають, як пасивні «овечки», і так стараються спасти свої душі. Ми завжди були вправні в теорії, маємо дуже хороше соціальне вчення, але на практиці пропонували, що аби спасти душу, треба покинути грішний світ, віддатися молитві та спогляданню. В православній традиції використовується слово «прелесть», воно означає добре самопочуття, яке, однак, походить не від Святого Духа, а від злого, який вводить в ілюзію і самовдоволення. Аби вийти з цієї ситуації, треба брати до уваги не лише вертикальний вимір життя, але й горизонтальний, що складається у символ нашого Спасителя, тобто хрест. Ми повинні врівноважити обидва ці виміри. Нині Папа Франциск надзвичайно високо оцінює горизонтальний вимір. Бог сказав нам: порайте землю, оберігайте її і трудіться над нею, тобто — змінюйте світ. Соціальне вчення Церкви, яке розвивається особливо після папи Лева ХІІІ, вчить нас брати відповідальність за світ. Сподіваюся, що візит Франциска допоможе в духовному пробудженні Литви.
— Програму вже затверджено? Які її найважливіші пункти?
— Головні пункти можна визнати усталеними: це екуменічна зустріч у лютеранській катедрі в Ризі й Свята Меса у марійному санктуарії в Аглоні. Крім того, відбудуться зустрічі з президентом і світом політики та суспільного життя, а також із людьми похилого віку, в нашій катедрі св. Якова. Детальну програму буде проголошено наприкінці липня.
— Папа приїздить у рік 100-річчя незалежності Литви. Наскільки Церква включається у відзначення цієї річниці?
— Однією з ініціатив є паломництво під гаслом «Сто днів у дорозі й молитві — на 100-річчя незалежності Литви». Паломники вирушили на початку травня з Аглони і йдуть уздовж кордону. Вже здолали половину траси. Окрім цього, відбуваються різні сесії, конгреси. Нещодавно я брав участь у 4-му Всесвітньому конгресі вчених Литви, присвяченому річниці незалежності, де говорилося про стосунки науки й віри. На мій виступ гостро відреагувала колишня президент пані Вайра Віке-Фрейберга. Я вказував, що у цих стосунках протягом століть було хороше, вона натомість — на негативне, на гріхи представників Церкви щодо науки. Підсумовуючи, я сказав, що ці стосунки були подібні до стосунків у сім’ї, між батьками й дітьми. Коли вчені «доростали», вони бунтували проти Церкви. Зараз уже не так. Візьмімо хоч би Папську Академію Наук, де засідають понад 20 нобелівських лауреатів, частина яких — агностики. Нині найбільший гріх науки — що вона визнає можливе допустимим.
— Які найбільші суспільні, політичні та економічні виклики Литви?
— Насамперед Папа прибуває до країни з пречудовою природою, озерами, морем. Наприклад, Латгалію називають Країною блакитних озер. Литва налічує близько 2 мільйонів мешканців, із чого латишів — близько 60%. Найбільша проблема, як я вже казав, це еміграція. Люди, зокрема молоді й освічені, виїжджають у пошуках оплачуваної роботи, кращих умов життя та особистого розвитку. В нас велика демографічна проблема, народжується менше людей, ніж помирає. Суспільство старіє, що вочевидь є не лише нашою проблемою, але всієї Європи. Відбувається і щораз сильніше розшарування суспільства, багаті багатіють, бідні щоразу бідніші. Так званий середній клас — виразно нечисленний. У країні панує гостре почуття несправедливості.
Еміграція дуже часто стає причиною розбиття сімей. Я особисто знаю чимало таких випадків. Це велика драма і водночас виклик для Церкви. Колись я сказав, що гріх є причиною еміграції, і здійнялася велика буря. Мені йшлося насамперед про широке поняття гріха, яким є суспільна несправедливість. Вочевидь я не збирався звинувачувати людей, які виїхали через особисті причини, такі як подружжя з чимсь із-за кордону або навчання. Крім того, ми як християни маємо пам’ятати, що це Бог керує долями людей, і людина має розпізнавати, чи виїзд за кордон згідний з Його волею.
— А в політиці?
— На жаль, спостерігаємо зростання популізму, і це небезпечно.
— Яким є ставлення Церкви до питання біженців?
— Тут гарно виглядає наша екуменічна співпраця. Ми разом запропонували, що дуже хочемо прийняти насамперед християн. На жаль, політики цього не схвалили. Загалом Литва прийняла близько півмільйона біженців із Близького Сходу, але більшість із них уже від нас виїхали. Зате маємо значну кількість емігрантів з України, а також В’єтнаму й Афганістану.
— Як виглядають національні стосунки в Литві?
— У щоденному житті не відчувається конфліктів. На жаль, етнічні питання політики використовують у партійній боротьбі, оскільки завдяки цьому можна здобути більшу підтримку, і політики це використовують на повну. Проблемою є також те, що чимала частина російськомовних людей живуть медіальним світом і пропагандою Росії, дивляться російське телебачення, користуються російським інтернетом тощо. Про Литву вони довідуються не з того, що їх оточує, а з того, що їм пропонують російські медіа, які вочевидь ставлять собі за мету антагонізувати суспільство, зокрема через інформацію, нібито росіян у Литві переслідують. Це завдає чималої шкоди.
— Чи Литва пам’ятає, і наскільки, роки панування комуністичної ідеології? Як вона дає собі раду з пам’яттю і рештками комуністичного спадку?
— Литва пам’ятає дуже добре. Я сам 35 років жив під комуністичним чоботом. А для покоління, народженого після здобутої незалежності, комунізм це переважно абстракція. До людей, які жили в ті часи, лише тепер доходить, як сильно комунізм понищив ментальність. Насамперед він нищить почуття власної цінності, створив брак особистої ініціативи, звинувачення всіх інших, тільки не себе, у своїх невдачах та нещастях. Дехто від цього звільнився, але є чимало таких, хто собі не дає з цим ради. Більшість молодого покоління вже мислить і діє інакше, але багато хто ще довго муситиме боротися з цим «комплексом» комунізму. На жаль, у нас ще багато людей із ментальністю рабів. Із цим мусимо боротися не лише на державно-суспільному рівні, а й на духовному. Церква повинна нагадувати, що Бог надав людині почуття власної гідності й допомагає їй відбудовувати її гідність.
— У контексті комуністичного минулого, Католицька Церква в Литві це Церква мучеників?
— Так. Щонайменше половина наших священиків зазнали переслідувань і в’язниць. Серед них і наш перший кардинал — Юліанс Вайводс. Багатьох священиків замордували, можемо їх називати мучениками. Наприклад, мій духівник у семінарії о.Віктор Пентіуш, мар’янин, довгі роки працював у шахтах Воркути тільки за те, що він священик. Був засланий, бо сказав якійсь комсомолці, що Бог існує, і заохочував до навернення. Отримав за це вирок у 8 років за статтею «антидержавна діяльність». Завжди повторював, що для нього то був найкращий університет, а найглибші реколекції він пережив, коли його посадили до карцеру на хліб і воду. Тоді він мав час на молитву і споглядання.
Ми плануємо беатифікаційні процеси священиків-мучеників і почали збирати матеріали. Зараз триває процес єпископа Болеслава Слосканса, арештованого в 1930 році й засланого у Сибір. Від 1944 року він жив і служив до смерті у Бельгії, і там розпочато його беатифікаційний процес.
— Як Ви оцінюєте нинішній стан вашої Церкви?
— На жаль, число вірних маліє, головною причиною є еміграція. Серед тих, хто виїжджає, є чимало активних молодих людей, залучених у діяльність Церкви. Дехто включається в католицькі спільноти у місцях переселення, але є й такі, що втрачають віру та відходять від Церкви. Відомо, що ми маємо «формальних католиків», які ходять до храму на Різдво й Великдень, але є й такі, які бувають у церкві двічі в житті — коли їх приносять охрестити і коли їх відспівують. Трапляються й неохрещені «католики». Маємо й тих, хто щоденно приходить до храму, не тільки по неділях. На жаль, небагато хто долучається до парафіяльних справ, хоч є й такі, хто прекрасно працює, дехто після бізнес-освіти, наприклад, у парафіяльних осередках Карітасу.
В нас немає великого числа священиків, тому така важлива роль мирян. Маємо живі парафії з активними мирянами, де священики виконують роль асистентів, покровителів їхньої праці. Вони для нас становлять майбутнє і надію Церкви, що прокидається той «сплячий велетень», про якого ми згадували раніше. Над цим пробудженням я стараюся чувати особисто. Вочевидь бувають «гіперактивні» люди, яких ми стараємося перевіряти, чи їхня залученість походить від Бога, чи вони це роблять для власної земної слави.
— Як із формацією священиків і богопосвячених?
— На жаль, покликань нам бракує. Аби цьому зарадити, плануємо з вересня відкрити семінарію Redemptoris Mater. Маємо на це згоду Неокатехуменальної дороги і вже зголосилися четверо кандидатів, які вивчають литовську мову. В цьому аспекті ми стараємося користуватися «кровообігом» і допомогою Вселенської Церкви. Підтримує нас також Група Самуїла, члени якої присвячуються Богові на рік часу. Зокрема, вони мають щомісячні зустрічі, зобов’язані щодня читати Святе Письмо, молитися, а окрім цього відмовляються від перегляду телебачення і користування інтернетом. Цю ініціативу провадять сестри Служки Пресвятої Діви Марії, гоноратки, чий осередок розташований у Маріувці в Польщі. На сайті katolis.lv є лінк для тих, хто шукає своє покликання, проводимо реколекції покликань, реформували духовну семінарію (з митрополичої вона стала міждієцезіальною).
— Що литовська Церква пропонує сім’ї?
— Насамперед, діє рух «подружніх зустрічей», що походить із Польщі. Активно розвивається братство «Кана», яке діє в рамках руху Chemin Neuf, маємо двомісячні курси «Для закоханих» — для тих, хто готується до шлюбу. Стараємося, аби кожна пара наречених його пройшла. Курси діють дуже добре, бо дехто після них відмовляється укладати шлюб (сміється).
— Як би Ви охарактеризували релігійність у Вашій країні?
— Старше покоління, з радянського періоду, аби вистояти у вірі, мусило триматися старих форм. Натомість молоде покоління не приймає цього бездумно, запитує, «чому так», і чекає обґрунтувань. Коли їм це пояснити, вони приймають. Тому старше покоління варто залишити у спокої. Кожному треба дати померти в рамках таких форм віри, в яких він народився, оскільки спроби змін він відчує як загрозу. В наші часи ми повинні будувати Церкву відкриту — не в розумінні Церкви, яка втрачає свою автентичність, що було проблемою після Другого Ватиканського Собору. Коли маєш міцну автентичність, не потрібно боятися контакту з інакшістю. Треба бути відкритим і позитивно налаштованим щодо інших, при цьому пам’ятаючи, щоб відсіювати зерна від полови. Наше суспільство переважно секуляризоване й арелігійне, але коли я говорю про цінності й духовний вимір людини, то нерелігійні люди це розуміють. Сучасну людину не можна замучувати фанатичними вимогами й запихувати її в якісь жорсткі рамки. Вона потребує часу для усвідомлення своїх духовних потреб, зокрема найважливішої — потреби Бога, а відтак — сакраментального життя. Чимало мешканців на запитання про Бога відповідають: «Знаю, що щось існує, є хтось, хто перевищує наш світ». У такій людині вже є якась Божа благодать, і це початок довгого шляху до особистої віри в Ісуса Христа, вкорінення у церковне життя і таїнства. Що важливо, християни різних визнань у Литві приязно ставляться одні до одних.
— Папа буде в Аглоні. Яке значення цей санктуарій має для латишів?
— Це духовне серце Литви. Щороку на урочистість Внебовзяття Діви Марії, 15 серпня, туди з’їжджаються по 100 тисяч прочан. Від часів падіння комунізму урочистості транслюють публічні медіа. Щороку в них беруть участь президент, прем’єр і голова і спікер Сейму, навіть якщо вони не католики. Наприклад, останні троє президентів Литви — неохрещені. Однак вони завжди ставали навколішки перед Пресвятими Дарами і йшли в євхаристійних процесіях. Це литовський феномен, може, явище всесвітнього масштабу. В багатьох країнах присутність, наприклад, президента-католика на Месі викликає суперечки. Медіа часто запитують мене, що я думаю про присутність політиків в Аглоні. Тоді я відповідаю, що мене це радує, оскільки найважливіші люди держави слухають слово Боже, і, може, в їхні серця впаде якесь зерно, яке проросте й дасть добрий плід.
— Наближається Синод єпископів про молодь. Які найбільші проблеми литовської молоді? Як виглядає праця з молоддю?
— Наша проблема — що ми фактично не маємо молодіжного душпастирства при парафіях. Провадимо вже кілька років школу парафіяльних аніматорів, але наразі зрушень у цьому питанні немає. Поки що радіємо, що маємо дієцезіальний центр молоді, рухів і молитовних груп. В опіці над молоддю добре проявило себе наше Радіо Марія, яке зібрало близько сотні волонтерів. Директором там молодий священик, рік по свяченнях, а отже, ровесник. Він прекрасно розуміється з молодими.
— Як Церква дає собі раду з фінансовим питанням?
— Суспільство небагате, більшість вірних, які регулярно практикують, — це люди пенсійного та передпенсійного віку. Але є парафії, стрижнем яких є сім’ї, і вони добре функціонують. Пожертв вірян вистачає тільки на утримання храмів. Проблема з’являється, коли треба ремонтувати або будувати нові святині. З-за кордону нас підтримують католицькі організації Німеччини і єпископат Сполучених Штатів та Італії, які дофінансовують головно наші освітні проекти. З Польщі нам допомагає Фундація «Допомога Церкві на Сході».
— Як у Литві сприймають Папу Франциска?
— Це Папа для наших часів. Франциск змінив вигляд Церкви в очах світу, особливо своєю поставою відкритості. Як кожен з останніх пап, він має власну харизму. Йоан Павло ІІ був філософом-євангелізатором, Бенедикт XVI — видатний теолог, а Франциск — душпастир, який не користується спеціальною філософсько-теологічною мовою, говорить спонтанно, простою мовою, образною і зрозумілою для кожного. Його промови далекі від догматично-теологічних трактатів. Тому критики приписують йому певні речі, яких він не сказав. Вони не розуміють його наміру, бо для нього найважливішим є проголошення Христа і євангелізація лаїцизованого світу.
— А яке Ваше особисте найбільше бажання?
— Духовне відродження Литви. Відколи я став відповідальним за комісію «Євангелізація і культура» в Раді єпископських конференції Європи (CCEE), свої мрії я поширив до духовного відродження Європи.
фінансово.
Щиро дякуємо!
