Роздумами про християнське життя, сповнене хрестів та розчарувань, про небажання апостолів чути про страсті та смерть Учителя, про протиотруту від бажання слави та влади і про Церкву, яка повинна виходити назовні, поділився Папа Франциск із литовцями під час Святої Меси в місті Каунасі.
«Християнське життя завжди проходить через хвилини хрестів, які іноді видаються вічними», — мовив Святіший Отець Франциск під час Святої Меси в неділю, 23 вересня 2018 р. Він очолив її в міському парку Сантакос литовського міста Каунас і нею розпочався другий день його ХХV Апостольської подорожі, пише Vatican News.
Серед ієрархів, що співслужать із Папою, є також Блаженніший Святослав Шевчук, Глава УГКЦ. Спільна Євхаристійна молитва згуртувала 100 тисяч вірних. Варто згадати, що на тому ж місці 25 років тому служив святий папа Йоан Павло ІІ.
Випробування учнів
Святий апостол і євангеліст Марко присвячує одну частину свого Євангелія навчанню, скерованому до учнів. Немовби посередині пройденого до Єрусалима шляху Ісус хотів, щоб Його учні відновили свій вибір, знаючи про те, що це несе з собою випробування та болі. Святий євангеліст розповідає про цей період життя Ісуса, згадуючи, як Він тричі звіщав про свої страсті. І тричі учні виявляли своє розчарування почутим та свій опір цим словам. Під час тих трьох моментів звіщення Господь Ісус бажав дати своїм апостолам цінне повчання (пор. Мк 9, 30-37).
Християнське життя переповнене хрестами
Християнське життя завжди проходить через хвилини хрестів, які часто здаються нам вічними. Попередні покоління зазнали важких переслідувань, розчарувань через депортації, невпевненість за тих, які не повертались, сором доносу та зради. Старозавітна книга Мудрості розповідає нам про переслідуваного праведника, який зазнає зневаги й мук лише через те, що він сам добрий (див. Мудр 2, 10-20).
Скільки людей також і сьогодні могли б розповісти подібну історію зі свого особистого життя чи життя когось близького або родича! Скільки разів нам доводилось бачити, як віра людей починає хитатись у таких важких життєвих ситуаціях, бо Бог не з’явився, щоб їх захистити; що самого факту вірності не вистачило для того, щоб Бог втрутився в нашу історію. Місто Каунас такого зазнало, що може засвідчити вся Литва, з жахом пригадуючи хоча б Сибір чи ґетто Вільнюса й Каунаса. Можна разом з апостолом Яковом сказати: пожадають, убивають, заздрять, ворогують і воюють (Як 4,2).
Небажання чути про страждання
Однак учні не бажали чути про страждання і хрест, про випробування й розчарування. Святий Марко розповідає, що їхні інтереси були іншими; повернувшись додому, вони дискутували про те, хто серед них «більший». «Брати й сестри, — мовив Святіший Отець, — бажання влади та слави це найпоширеніший спосіб поведінки тих, які не можуть зцілити пам’ять про свою історію і, можливо, саме через це вони не бажають навіть докласти зусиль у теперішній праці».
Тому й такими частими є дискусії про те, хто «більше сяє», хто був непорочнішим у минулому, хто має більші права та привілеї. В такий спосіб ми заперечуємо свою історію, яка була славною з огляду на жертви, надії, щоденну боротьбу, життя, присвячене служінню, витривалість у трудах… Таке наставлення є марним та безплідним, така людина відмовляється включитись у будування теперішнього, втрачаючи контакт із вистражданою реальністю вірного народу. Ми не можемо бути подібними до тих духовних «експертів», які осуджують лише за зовнішністю та витрачають час на балачки про «те, що потрібно було би зробити».
Ісус пропонує учням протиотруту
Ісус Христос, знаючи про те, що мали на гадці Його учні, пропонує їм протиотруту від цієї боротьбу за владу та опору перед жертвою. Він ставить у центрі дитину і заохочує бути подібними до дітей. «Кого Він ставить сьогодні, цього недільного ранку, в центрі? Ким будуть ті найменші, найбідніші між нами, яких ми повинні прийняти у столітню річницю нашої незалежності? Хто є тим, що не має нам чим відплатити?» — запитав Папа, вказуючи на етнічні меншини в місті, на безробітних, похилих віком, дезорієнтовану молодь. Господь ставить їх у центрі для того, щоб ніхто не міг сказати, що їх не бачить — тобто втекти від відповідальності за тих людей.
Церква, яка виходить назовні
Серед іншого, Вселенський Архієрей вказав на потребу бути сьогодні Церквою, яка виходить назовні, спільнотою вірних, які не бояться виходити й трудитись, навіть тоді, коли здається, що ми розчинимось; які не бояться загубитися за тими найменшими, забутими, відкинутими на життєві узбіччя. При цьому слід пам’ятати, що «виходити назовні», в деяких випадках, означає ще й призупинити наші кроки, відкласти наші розчарування та нагальні справи і вміти подивитись у вічі, вислухати і супроводити тих, які залишились на узбіччі.
Іноді, як підкреслив Папа, необхідно поводитись як Милосердний Отець із притчі про Блудного Сина, який залишився при дверях, очікуючи на повернення своєї дитини, щоб відчинити їй, щойно повернеться; або як учні, які мусять навчитися, що прийняти малу дитину — це те ж саме, що прийняти самого Ісуса.
Ісус примирює нашу пам’ять
Саме для того, як сказав на закінчення Глава Католицької Церкви, ми з нетерпінням приймаємо Ісуса Христа в Божому Слові, в Пресвятій Євхаристії, в тих найменших наших братах та сестрах. А Він допоможе нам примирити нашу пам’ять і супроводжуватиме нас у теперішньому житті, щоб ми могли бути Його учнями.
фінансово.
Щиро дякуємо!
