Інтерв’ю

Психіатр: ліберальне виховання формує «зухвалих поганців»

30 Вересня 2018, 10:15 2578

Шведський психіатр Девід Еберхард говорить, що ліберальне виховання шкодить і дітям, і дорослим, пише сайт Блискавка.

Жаннетт Отто веде з ним бесіду у Стокгольмі.

— Коли Ви в останнє були зі своїми дітьми у ресторані?

— Нещодавно. Чому ви запитуєте?

— Тому, що власники закладів у Стокгольмі ситі по горло дітьми, які не вміють поводитися. Одна кав’ярня навіть заборонила вхід для сімей з дітьми. І це в чадолюбивій Швеції.

— Я чудово розумію, про що мова. Завжди є діти, які кричать, перекидають напої, гасають приміщенням або при температурі мінус п’ять градусів відчиняють вхідні двері навстіж. Батьки сидять поруч і навіть не думають втручатись.

— Чому тоді дітей не заспокоять інші?

— На це ніхто не зважується. Батькам дуже неприємно, коли критикують їхніх дітей. Раніше наше суспільство було суспільством дорослих людей. Були єдині цінності стосовно питань виховання. Якщо дитина поводилась нечемно, до неї підходили й казали: припини! Такої узгодженості більше немає. Ми, дорослі, нині відповідаємо не один за одного, а лише за своїх дітей.

— У своїй книжці «Діти при владі» ви стверджуєте, що ліберальне виховання як метод зазнало краху. Чому?

— Тому що батьки більше не поводяться як відповідальні дорослі. Вони вважають, що мають бути найкращими друзями своїх дітей. Вони ставлять себе на одну сходинку з дітьми, не зважуючись суперечити їм та встановлювати межі. Вони більше нічого не вирішують, а хочуть бути такими ж крутими, просунутими бунтарями, як їхні діти. Зараз наше суспільство складається тільки з підлітків.

— Ви насправді вважаєте, що німецькі батьки дозволяють диктувати собі: куди вирушити у подорож, що їсти і що дивитись по телевізору?

— Багато хто впізнає себе у цьому портреті. Батьки неохоче виносять назовні свої проблеми з вихованням. Вони кажуть: у нас все гаразд, це не про нас! Тим не менш, їх постійно гризе совість, оскільки вони вважають, що багато чого роблять неправильно. Вони приходять ввечері втомлені з роботи й готують те, що подобається дитині, тому що не хочуть вступати з нею в дискусії. Вони дозволяють їй сидіти перед телевізором довше за заявлений час, щоб побути у спокої. Вони проводять свою відпустку там, де діти будуть зайняті, хоч без дітей ноги б їхньої там би не було. Я не кажу, що це неправильно. Я лиш кажу, що життя батьків не повинно бути зосереджене тільки навколо дитини. Немає ніяких наукових доказів, що це позитивно впливає на майбутнє дітей, що вони стають успішнішими або безтурботнішими у дорослому житті.

— Ви самі маєте шістьох дітей. Хто встановлює правила у сім’ї?

— Я.

— І немає ніяких демократичних сімейних структур?

— Я не вважаю, що сім’я взагалі повинна бути демократичною інституцією. Стосунки між дорослими та дітьми завжди асиметричні. Це стосунки майстра та учня. Один вчить, інший слухає. Батьки можуть краще оцінити обставини, тому що в них більший досвід, вони більше знають. Вони й повинні встановлювати правила.

— Як вам вдається посеред ліберального шведського суспільства виховувати своїх дітей у строгості та авторитарній манері?

— Я не можу сильно відрізнятись від інших батьків, бо у моїх дітей будуть неприємності. Та й агресивний авторитаризм мені б не дозволили.

— Тобто ви повинні тримати себе в руках?

— Ой ви скажете (сміється). І деякі мої читачі вважають, що я хочу повернення до військового виховання, назад до тілесних покарань. Я ніколи не писав такого. Я ніколи не бив дітей.

 

Фото: SVT

— У Німеччині зараз багато дискутують про висловлювання Папи Римського щодо прийнятності легких ляпанців як методу виховання. У своїй книжці ви пишете про те, що немає доказів, що вихованим у суворості дітям, враховуючи тих, хто зазнав побоїв, гірше живеться. Наскільки близькі ви до думки Папи?

— У цьому питанні абсолютно не згоден із ним. Я писав: для дітей важливо, щоб вони були виховані так, щоби відповідати цінностям та нормам суспільства, в якому живуть. Для дітей, вихованих у суспільстві, де такі ляпанці прийняті за норму, це їх не дуже душевно травмує. Але батьки на Заході зараз бояться всього, вважаючи, що навіть найменша критика може травмувати дитину. Вони більше не вважають за потрібне сказати доньці в пубертатному періоді: не їж забагато шоколаду — погладшаєш, тому що бояться, що дівчинка тут же впаде у протилежність аж до анорексії. При цьому ми цілком можемо щось вимагати від дітей, вони витримають це. Не варто ставитись до них як до фарфорових ляльок.

— Звідки береться страх завдати шкоди дитині вихованням та дисципліною?

— У мене таке враження, що батьки цим зобов’язані спеціалістам.

— …Тобто людям на кшталт вас?

— Я говорю батькам, що вони не повинні читати занадто багато різних порад.

— Тільки вашу книжку, цього достатньо.

— Мені можна дорікнути цим. Але, наприклад, Джон Боулбі, чия теорія прихильності вважається такою, що не викликає сумнівів, часто інтерпретується спеціалістами занадто вільно. Це призводить до того, що батьки вважають, ніби нашкодять дітям, якщо дуже рано віддадуть їх у ясла, де ті проводитимуть більше часу з вихователькою, ніж із матір’ю. Але мені не доводилось бачити жодної дитини, яка була б більше прихильна до виховательки, ніж до матері.

— Данець Єспер Йуул збирає в Німеччині цілі зали на свої доповіді про автентичність та партнерське ставлення до дитини.

— Ох, якби я захотів, то скоро було б те ж саме й зі мною!

— Як ви пояснюєте успіх Йуула?

— Він з’явився в слушний момент і заповнив цей виховательський вакуум. Авторитарного виховання вже не хоче ніхто, так само як і аналога «невидимої руки ринку», яка сама виховає дитину. Своїх батьків не хочуть слухати, а покладатись лише на інтуїцію здається занадто легковажним. Єспер Йуул говорить дуже прості речі. Одні — розумні, решта — не дуже. Його перша книжка «Компетентна дитина» залишилася без жодної рекомендації, батькам це було байдуже. І ось усі заговорили про те, що дитину не можна не тільки карати, а й хвалити.

—  Не можна хвалити?

— Так, і таке говорить не тільки Йуул. Якщо моя донька хоче показати мені свій малюнок, то максимум, що я можу, це сказати: «О, малюнок! Як цікаво! Ти стала щасливою, малюючи цю картинку?» Але ж це неправильна комунікація, я не такий. Чому я повинен прикидатися? Батьки повинні добирати кожне слово, перш ніж сказати його дитині. Аби тільки не пристидити її, не позбавити її впевненості в собі чи піддати тиску конкуренції. Проблема з експертами — в їх моралізаторстві. Вони говорять батькам, що робити, а чого ні. Батьки в пошуках орієнтирів вбирають у себе догми та ідеології, від яких не так просто потім позбутися.

— Німецькі батьки мріють про Бюллербю або Леннебергі.

— Та й шведи все ще закохані до безумства в історії Астрід Ліндгрен і всі ці ідилічні картини. Але поміркуйте над тим, як виросли діти в цих книжках. Вони цілий день тиняються туди-сюди, без нагляду, без шоломів та капелюхів від сонця. Міхель прив’язав свою маленьку сестричку Іду на верхівку флагштока. А Лотта з вулиці Крахмахер каталася з братами й сестрами на даху Фольксвагена-“жука”. Тепер це все стало абсолютно немислимо. Сьогодні батьки та відомство у справах неповнолітніх взаємно тримають один одного на гачку. У дитячому садку мого сина всі діти повинні носити шоломи вже при катанні на санчатах!

— Що поганого в бажанні захистити дітей?

— Гіперопіка. Якщо ми хочемо виростити компетентну дитину, то їй потрібно дозволити ходити до школи одній. У віці шести років дитина вже здатна до цього, навіть у місті з великим рухом транспорту. Батьки не допускають цього, але в той же час пропонують дитині приймати рішення або обговорювати кожне питання нарівні з дорослими. Багато дорослих чинять суперечливо, абсолютно не орієнтуючись у тому, що підштовхує дитину, просуває у розвитку, а що лягає зайвим вантажем.

— Які це має наслідки?

Ми погано готуємо дітей до дорослого життя, дурячи їх, ніби з ними ніколи не трапиться щось погане, що ми завжди існуємо для них, що вони — пуп землі. У своїй психіатричній клініці я зустрічаюся з молодими людьми, які прийшли до мене тому, що, наприклад, подруга їх покинула через смерть собаки. У них очевидні труднощі з тим, щоб долати звичайні переживання.

— Німеччина вже давно орієнтується на Швецію у справі турботи про дітей та рівноправності. А тепер скажіть: припиніть же, нарешті, йти за нами!

— Тому що ми перегнули палицю. Ми вже не контролюємо лібералізацію, а тема рівноправності стала однією із загальних догм. Всі ми віддаємо дітей у ясла вже в віці одного року. Далі, матері й татусі працюють по змозі рівноправно, по змозі однаково багато, по змозі на рівноцінних позиціях. Ніхто не повинен бути в когось «у хвості». Праця — єдиний шлях, щоб стати людиною. Ми це вбираємо змалечку. Батьківство саме по собі — вже не цінність. Батьки вже відразу повинні вирішити, хто залишається дома з дитиною та як довго, а хто продовжує працювати.

— А якщо жінка вирішить довше залишитись дома?

— Цього собі не може дозволити жодна жінка. Звинувачення буде надмірним. Вона перетвориться в реакційну, старомодну зрадницю своєї статі.

— «Хен», особистий займенник середнього роду, став офіційним у шведському лексиконі. Тим самим ми повинні уникати говорити про дитину «він» чи «вона».

— Це жорстоке ставлення до дітей, на щастя, застосоване на практиці лише в декількох дитячих установах. Це вирівнювання ігнорує всі наукові знання про біологічний розвиток дітей. У нас колосальна проблема з юнаками підліткового віку. Вони вже не дають собі раду зі шкільними справами, бо з ними не поводяться як із хлопчиками.

— Тому шведські школи так впали порівняно з міжнародним рівнем?

— Не тільки з цієї причини. Проблема ще й у наших педагогах. Їхній авторитет — нульовий. Діти не вважають за потрібне слухати їх, вони не слухають власних батьків. Як наслідок, падіння результатів. Згідно дослідженням Pisa, шведські школярі лідирують за кількістю прогуляних уроків, ображанням учителів та вандалізмом. І не забувайте про самовпевненість!

— Типово для дітей, які постійно перебувають у центрі опіки та уваги.

— Так, і ці діти — «пупи землі» стають потім дорослими та приходять, наприклад, на шведське телевізійне шоу «Ідол». Там шукають співочих талантів, які завтра стануть суперзірками. І ось вони приходять туди — і взагалі не можуть співати. Журі, оговтавшись від здивування, запитує: тобі що, ніхто ніколи не казав, що ти не вмієш співати?

— Його батьки були занадто боягузливі?

— Вони не хотіли травмувати «бідне дитя». Так і виростають зухвалі поганці, які йдуть у світ з абсолютно викривленою картиною уявлень про свої особисті здібності. Фокусування тільки на дитині — не найкраща метода виховання у світі. Якби це було так, то наші діти любили б нас більше, ніж хто-небудь де-небудь коли-небудь у світі. Але це не так. Щойно ми старішаємо, вони віддають нас у будинки престарілих. У решті країн сім’ї живуть разом, тому що батьки в похилому віці все ще цінуються.

 

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: