Інтерв’ю

«Іду по смерть». Хворий священик говорить про віру, таїнства, життя і святість

11 Грудня 2018, 19:10 11686

Отець Пьотр Павлюкевич — один із найвідоміших сучасних реколекціоністів, його проповіді транслює Польське Радіо, його слова поширюють католицькі ЗМІ.

В ексклюзивному інтерв’ю для «Niedzieli» він розповідає про свою хворобу, про те, як готуватися до смерті, й чому варто прагнути до святості. Розмову провів Кшиштоф Тадей, автор нещодавно виданої в Україні книжки про архієпископа Мечислава Мокшицького «Секретар двох Пап».

— «Встань. Або будеш святим, або ніким» — так називається Ваша нова книжка. Чому Ви так високо ставите планку? Хіба не краще сказати «роби більше добра» або просто «будь кращим»?

— Високо — не означає понад людські можливості. Що означає бути святим? Якщо хтось гадає, ніби святий це той, хто не припускається помилок, що це ходячий ідеал, то вочевидь він зависоко ставить планку. Вона  буде недосяжною навіть для папи. Але для мене святий — це той, хто прагне до святості. Малими кроками: два сантиметри за годину, або й міліметр за рік. Іде до святості, а як відступить, впаде, згрішить, то зі смиренням вирішує надробити втрачену дистанцію. Повертається на попередній шлях, надривається, щоб осягнути єдність із Христом.

— Ну то що таке святість?

Святість це вибір. Не раз молодь запитує: «Навіщо сповідатися?» Нащо сповідатися, якщо я так і так згрішу, впаду, підведу в різних ситуаціях? Нащо сповідатися, якщо я постійно повертаюся до грішного життя?

Я завжди відповідаю: наші рішення стосуються того, на що ми маємо вплив; того, що ми можемо вибрати. Кожен з нас має розпланований вечір на сьогодні й день на завтра. Ми приблизно знаємо, що робитимемо цього дня: чи щось добре, чи щось погане. Ніхто не знає, чи він не скоїть зла, наприклад, у 2054 році. Нам не відомо, що діятиметься в подальшому майбутньому. Ми відповідаємо за те, над чим маємо владу.

Якщо хтось запитує, «навіщо сповідатися, якщо я знову згрішу?», то я запитую, чи він планує гріх. Якщо планує, то справи вочевидь кепські. Натомість якщо у ті дні, над якими ми не маємо влади, ми не плануємо гріха, то в цей момент стаємо святі. В повному розумінні цього слова.

— Колись, говорячи про святість, Ви розповідали про фільм, героєм якого був Ґанді.

— У цьому фільмі є сцена, як індуси йдуть на фабрику. Англійська поліція б’є їх палицями по голові. Потім жінки обмивають їм рани, а вони знову вишиковуються в чергу і йдуть до фабрики. І знову дістають по голові, і знову жінки їм обмивають рани, і так без кінця. Це символ нашої дороги до Неба. Сатана дає нам по голові, а Церква нас перев’язує. Перев’язує таїнством, Євхаристією, любов’ю до ближнього. Потім сатана знову нас б’є, а Церква знову нас лікує. Святий — не той, хто сидить обік і критикує: «І що це дасть?» Святий — той, хто вперто прямує до Господа Бога. Погляньмо на Петра. Чому він був святий? Він же нічого не вмів, йому не вдалося нічого, крім одного. Окрім повертання до Господа Бога. Багато людей — горді. Вони стидаються сповіді. Виходять на ринг лише тоді, коли знають, що виграють. А якщо мають тінь сумніву, що можуть програти, то взагалі не починають боротьби. Я заохочую боротися.

— Не раз можна почути, що людина, яка грішить, не буде щасливою. То навіщо люди грішать?

— Бо на початку це дуже привабливо. А чому ще? Тому що люди пихаті, вони показують мілку гордовитість, не раз хизуються, що «я не такий». І сваряться з самим Богом. Ми грішимо тому, що дурні. Нам здається, ніби обіцянка диявола — це якась супер-пропозиція, щось надзвичайне. А закінчується як завжди: сльозами, докорами сумління і усвідомленням власної глупоти.

— У цій книжці Ви пишете, що багато людей невдоволені. І так діється без огляду на те, що вони мають і чим займаються. Нам постійно щось перешкоджає. То як знайти щастя? Прийняти життя, яким воно є? Якщо, наприклад, бачимо щось погане в Церкві, то маємо мовчати, тільки любити Церкву без огляду на те, що в ній діється?

— Коли під час рейсу хтось крикне, що в кораблі діра, то радше всі кинуться до роботи під командуванням капітана, щоби мали шанс урятуватися. Ми маємо любити Церкву такою, яка вона є. Вона ніколи не була досконала. В ній завжди були грішники, бо Церква це лікарня. Людина, яка грішить, — перебуває в лікарні. Вона хвора і отримує допомогу. Не раз я чую: «Отой до церкви ходить, а сам грішить. Вечорами свариться з жінкою». Я відповідаю: «Але якби він не ходив до церкви, то напевно був би гірший, може би, вбив її». Я, якби щодня не ходив до церкви, напевно був би гіршим, ніж я є, напевно би натворив різного. Церква нас лікує. Господь Ісус — ординатор, Мати Божа — медсестра.

— Повернімося до тих, що нещасливі. Чи можна знайти щастя вже зараз? Там, де живемо, і в тих умовах, які маємо?

— Звісно, так. Колись я читав спогади ув’язненої з Равенсбрюка. Вона написала, що ще ніколи не зустрічала таких прекрасних людей, як там: доброзичливих, старанних на допомогу, з відкритим серцем. Говорила про своїх товаришок, що це ангели, які ступають по землі. Там ув’язнені одні одним допомагали. Готові були одна за одну життя віддати. І славили Бога за добро, яке Він переказував через їхні серця.

— Не завжди легко віднайти щастя. Хтось, наприклад, довідується, що хворий на рак, має метастази і йому залишилось кілька місяців життя. Як йому віднайти щастя?

— Все залежить від того, чи ця людина підготовлена до смерті. Кожен з нас має приготуватися до цієї хвилини. Година смерті — найважливіша, бо в ній ми звершуємо свій остаточний вибір. Вибираємо щастя або, не дай Боже, пекло. Дехто піде до пекла з власної волі, назло Богові. Так вони Його ненавидять. Ненависть отруює людину. Люди не раз здатні страждати тільки для того, щоб завдати болю іншому.

— Повернімося до того, хто дізнався, що має пухлину.

— Людина має бути підготовлена, що може статися інакше, ніж ми б того хотіли. Коли ми когось вітаємо, то часто кажемо: «всього найкращого», «нехай щастить», «успіхів», здоров’я, здоров’я, насамперед — здоров’я. Треба бути готовим, що може бути інакше, і бажати довіри Христової. Якось мій колега-священик розповідав, що в дитинстві, коли їхав велосипедом, вантажна машина притиснула його до бордюра. Він перевернувся з великим гуркотом, розбив коліно і заплаканий повернувся додому. Мама спитала, про що він думав, коли та вантажівка на нього їхала. Була переконана, що почує «про маму і тата». Але він так не сказав. Це хвилини, коли треба думати про Бога. Коли нам випадає таке нещастя, як ракова пухлина, ми думаємо про Бога.

— І з’являються питання: «Чому я? Якщо Бог — всемогутній, то ж Він може мені допомогти, і чому не допомагає?» Чи є правильні відповіді на такі питання?

— Вочевидь відповіді знайти можна. Це залежить від конкретної ситуації. Не в одному домі настала згода, примирення, відкриття очей на щось, чого раніше не помічали, — тільки тому, що хтось смиренно прийняв смерть. Такі люди можуть зробити чимало доброго. Вони почули заклик чинити добро. А смерть же й так колись настане!

— Смерть, яка нічого не закінчує… Можна сказати «я йду по смерть», чи «йду по життя»?

— Життя не завершується, а змінюється. Я йду по смерть, іду по життя. Так, це хороше визначення. На похороні говориться про людину, яка померла. Але ж «це ми помираємо, а вони живуть». Скільки батьків, татусів, матусь беруть до рук Біблію і розмовляють із дітьми про воскресіння? Скористаюся прикладом. На залізничному вокзалі можна побачити тунель. На пероні пташка дзьобає кришки. Вона могла би пролетіти тунель і знайти багато їжі. Але боїться. Ми теж так живемо. Наші кришки — це автомобіль, DVD, комп’ютер. Ми дзьобаємо, а тісний тунель провадить до життя вічного. Тільки молоді люди знають одне: вартують лише гроші. Одна нинішня загальна ідеологія — практичний матеріалізм. Ми тут говоримо про життя і смерть, а довкола — тисячі розмов про гроші: як у мене мало грошей, як мені потрібні гроші, де можна заробити більше…

— А що Ви кажете тим, хто лиш про це й думає?

— Постукайте собі по лобі! Ви в’їхали у сліпий завулок. Він казково барвистий, але в кінці виявиться, що нікуди не провадить. Він нікого не приведе до щастя. Я годинами можу розповідати про людей, які теоретично повинні бути щасливі, однак це зовсім не так. Нещодавно, наприклад, робили фото черниці, яка має 100 років. Шукали обличчя старої людини для книжкової обкладинки. Сестра запитала, про що ця книжка. Почула, що це про людей старих, сумних, хворих. Вона відмовилася: «Це не для мене і не про мене». Вона мала в серці мир. Була щаслива.

— Ви колись були капеланом у лікарні. Бачили, як люди відходять із цього світу. І от настав час, коли Вас уразила хвороба. Як Ви це переживаєте?

— Поки що радше з гумором. Я не опускаю рук. Люблю розмовляти з Господом Богом по-військовому, хоча ніколи не служив у війську. Уявляю, що Господь Ісус каже про хворобу: «Павлюкевич, маєш нового друга». Я відповідаю: «Так точно!» І живу далі.

— Болить?

— Болю не відчуваю. Це обмеження в рухах, брак координації. Я вже впав, може, 30, може, 40 разів.

— Тобто це не жарти?

— Буває небезпечно. Коли падаю, скажімо, зі сходів, то думаю, як би це руки кудись сховати і прийняти тяга падіння тілом.

— Це хвороба Паркінсона?

— Так.

— Її можна зупинити?

— Можна сповільнити, і це значною мірою вдається. Але за якийсь час вона знову посувається вперед.

— Коли Ви зорієнтувалися, що серйозно хворі?

— 2007 року. Під час гоління рука затремтіла. Я не міг точно торкатися обличчя бритвою. Потім була проблема з тим, щоб дістати хусточку до носа або гаманець із кишені. З трудом чистив зуби. Але тоді ще були дрібниці. Зараз інакше. Однак я шукаю позитивних сторін. Мене зворушує турботливість черниць, священиків, людей-мирян. Приходять, запитують, чи можуть чимсь допомогти, кудись відвезти, щось купити. Ці щоденні досвіди контрастують з негативним образом кліру в кіно. Я щодня бачу інакший світ, ніж це показують, і він мене позитивно дивує.

— Ви боїтеся смерті?

— Зараз ні. (Сміється.) Ми собі сидимо, милий вечір, мила розмова, приємно. Але як прийде лікар і скаже, що вже кінець, то я напевно заздритиму тим, хто зможе подивитися наступний футбольний матч за світову першість. Але я знаю, що Господь Бог покаже мені в Небі багато фантастичних речей, про які на землі нема поняття. Вочевидь, якщо я опинюся в Небі, про що смиренно Бога прошу.

— Ви кажете, що кожен має готуватися до смерті. А як це робите Ви?

— Багато думаю про смерть, про минущість. Два місяці тому померла моя мама. Я її бачив усе своє життя, тобто майже 60 років. Придивлявся, як жила, і був поруч у хворобі, коли помирала. І дуже реалістично подивився на себе. Мені майже 60, я хворий. Вочевидь ще можна працювати, функціонувати, але треба реально оцінювати ситуацію і готуватися до того моменту. Приготуватися — означає максимально виконати свою функцію. Зробити все, що залишилося зробити, і що ще можна зробити за всіх моїх обмежень. Так, щоби потім стати, як шереговий перед Генералом, і почути від Нього слова: «Добре, сину. Ти зробив багато доброго й дістанеш велику нагороду у Небі».

— А Ви розраховуєте на чудо? Зрештою, багато людей зазнали чуда.

— Коли я про це думаю, то кажу собі: оце був би фокус! Я до всього підходжу з гумором. На початку, коли лікарі сказали, що це паркінсонізм, я поїхав до сестер-черниць на реколекції. На паличку спирався, щоб не впасти. На пореколекційній зустрічі слухачки обмінялися думками: які конференції сподобалися, які ні. Я з подивом почув від 90% черниць, що саме справило на них найбільше враження: те, що о.Павлюкевич із паличкою пересилював себе при вівтарі, щоби чогось не розлити, бо рука тремтіла. Потім я поїхав на закриті реколекції до студентів і почув те саме. От коли можна було розчаруватися! Я трохи бунтував, ну бо як це, їх не захоплюють мої слова, проповідувана мною мудрість, — їх захоплює паличка, на яку я спирався, щоб не беркицьнутися. Скандал! (Сміється.)

— Депресія буває?

— Колись я мав кепські дні. Переплутав таблетки й мені в очі зазирнула перспектива дому престарілих. Раніше я мріяв, що як буду товстий і старий, то куплю собі великий файний телевізор. А потім відпишу його якимось бідним дітям. А після ліків настало якесь раптове погіршення здоров’я і перспектива, що я навіть цього вже не зможу зробити. Буде ліжко і памперси.

— Чи в такій ситуації життя переживається інакше? Чи воно стає ближчим до Бога?

— Я радію, що Бог мене вберіг від бунту. Від ставлення запитань, чому, і нарікання: «Але ж я жив правильно».

— Повернімося на закінчення ще до Вашої книжки. Яке її найважливіше послання?

— Я хочу передати всім: воюй, казися, шалій, — але повертайся. Повертайся до Бога. Різними  способами. Можеш жебрати, плакати, просити про сповідь, але одного не занедбай. Повернися до Церкви, повернися до Господа Бога. Конфесіонали відчинені щодня і безплатно. Не чекай на кінець життя, бо ти не знаєш, коли він настане. Почни повертатися. Вже тепер.

— Дякую за розмову.

Переклад CREDO за: Кшиштоф Тадей, Niedziela

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Польща
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: