Є такий старий радянський анекдот. Упіймала дворова гопота хорошого хлопчика. Притиснули його до стінки і кажуть: ану заматюкайся, а то поб’ємо! Хороший хлопчик відмовлявся-відмовлявся, але потім зі страху, заплющившись, викрикнув: «Ліфчик!!!»
Страшне діло. Деякі цілком очевидні речі та моменти буття можуть сприйматися як погані. Так, колись «були часи», коли переворотом в умах стало вигукування на базарі слова «панталони» для приваблення покупців… Колишні купальники виглядають на сьогодні як короткі плаття, а якби тодішні люди побачили нинішні купальники, вони би вжахнулися від такої розпусти. Але самі по собі ліфчики, панталони чи бікіні, як виявилося, не становлять нічого страшного.
Поштовхом до цих роздумів стало обговорення в одній перекладацькій спільноті, де хтось із фрілансерів замислився над коректним перекладом американського minority (власне американського, але це тут неважливо). Перекладачеві раптом зайшло в голову, що передати це поняття словом «меншина» буде образливо. Це ж люди. Їх же не можна принижувати. І чому від цього слова так непристойно пахне? Чи немає якогось красивішого варіанту, бо слово «меншина» асоціюється зі всякими педиками-гомиками-голубими і це дуже, ну дуже образливо і неприємно!
Людино, — сказали цьому юзеру у відповідь, — слово «меншина» означає рівно те, що означає, використовується на всіх рівнях і в усіх стилях, а якщо тобі воно так образливо пахне, то почисть власні думки.
Оце і є суть того, до чого закликає Церква, і зокрема в час Великого Посту. До того, щоб «почистити власні думки». Змінити мислення. Викинути з нього темні сторони, погані асоціації. Власне кажучи, зміна мислення грецькою називається метаноя. Що нашою мовою перекладається як «навернення».
Я ще пам’ятаю часи, коли прийшла в Церкву як цілком (невихована) звичайна радянська людина, чия моральна освіта відбувалася переважно у дворі, а не вдома чи у парафії. І коли я на проповідях чи в катехезах чула від священиків про «вівтар подружнього ложа», доводилося стримувати себе зусиллям волі, щоб не почати дурнувато гигикати, як ото завжди в нашому дворі було, коли говорили «про ЦЕ». Для мене було однозначним і очевидним, що (ліфчик це непристойність) у тілесному співжитті нема нічого хорошого і бути не може, бо це все гріх, і недарма в загальноправославному нашому оточенні в час посту велілося утримуватися від подружнього співжиття. (А коли я, тоді ще не при своїй парафії, пробувала піти на сповідь, то православний батюшка суворо питався, чи я не співжила з чоловіком перед сповіддю, бо тоді він її приймати не буде.)
Так, у тілесності є дуже багато проблемних моментів. Особливо для людей несформованих, вихованих вулицею (телевізором, інтернетом), для людей, загалом далеких від християнської антропології, бо думати таки боляче… Я провела в Церкві довгі роки, старанно перевчаючись мислити інакше, перш ніж сталося те, що мене саму здивувало: читала черговий побожний текст про сімейне життя і не впіймала в собі того внутрішнього спротиву від слів про «вівтар подружнього ложа».
Довгі роки знадобилися, щоб я почала розуміти, що там насправді має бути вівтар, що близькість може і має бути чистою, і що це насправді зовсім не так складно і не страшно, якщо дивитися на людське буття в тілі очима Бога, який цю людину любить. Разом з її тілом. Із її пристрастями. Із її слабкостями… І коли ми в гріху, Він (на одному з рівнів, бо в Нього сприйняття багатовимірне, я певна) бачить нас як дитятко в закаканій пелюшці, й питання не в тому, наскільки воно фе, а в тому, щоб дати себе вимити і не загнити в тому бруді. А от бачити в цьому фе — це, власне, погляд не Бога, а ворога.
Ви часто ловили себе на тому, що неусвідомлено дивитеся з позиції сатани?
От коли таке доходить до голови і серця, то стає моторошно. І дуже хочеться почистити думки і виправити їхні рейки…
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
